Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 30 августа 2015



— Котра година, товариство? — голосно звернувся до всіх.

— За півгодини починається, — відповіла йому Марта.

— Так. Слухай сюди, Білинкевич. — Хомський говорив чітко, як командир підводного човна. — Ідеш до Бодя, розраховуєшся, але з тим, що кожному ще по каві й по п’ятдесят коньяку. Тоді приходиш і доповідаєш мені загальний рахунок. Пішов!

Білинкевич полетів як торпеда. Йому було радісно, що з ним знову розмовляють по-людськи.

— Тепер я прошу уваги, — як міг урочисто, сказав Гриць. — Зараз я читаю свій останній вірш. Це мій найкращий вірш. Про одного чоловіка. Він досить довгий. Я прошу всіх слухати і не перебивати. Це зовсім новий вірш. У ньому я все сказав, ви почуєте. Це мій передостанній вірш.

— Передостанній чи останній? — запитав Хома.

— Останній не рахується. Цей — передостанній. Я просив не перебивати.

Усі слухали. Мартофляк хотів закурити, припаливши до фільтру, але Марта вчасно побачила.

— Зараз я згадаю. Зараз. Там колосальний перший рядок.

— І тільки? — спитав Хома.

— Не п… Зараз я згадаю. Це верлібр.

Усі слухали, але вирази на лицях вже мали трохи знуджені.

— Я написав його позавчора. Той, котрий написав учора, не рахується.

— Ти написав його позавчора? — спитав Хома. — То прочитаєш нам його через дев’ять років. Сенека радив на дев’ять років ховати написане до шухляди.

— Гівно і ти, й твій Сенека. Де мій рукопис? — раптом сполошився Гриць. — А, я продав його за десять доларів, ясно. Але зараз згадаю. Він зовсім свіжий у моїй пам’яті. Це вірш про одне село.

— Чи про одного чоловіка? — знову нарвався Хома.

— Ти нічого не розумієш. Ти не знав того чоловіка. Я його знав. Цей вірш присвячений його пам’яті. Хвилинку. Читаю.

І він почав, закривши при цьому очі: Трава, ця зелена дівчинка на рудому схилі,

Вона щороку інакша,

В ній прослизають вужі,

В ній маленькі віконечка з підземної хати Бога,

Який дивиться знизу тільки крізь вологі стеблини…

Нє, там не так. Зараз я згадаю. Ага, … який дивиться знизу тільки крізь зелені стеблини…

Нє, тільки крізь вологі стеблини…

У цей час знову надлетів Бодьо з кавами й останніми коньяками. Білинкевич шепнув на вухо Хомському:

— Сто вісімдесят три карбованці, сорок п’ять копійок.

— Запиши їх собі на чолі, аби я не забув, — порадив Хома.

— Все! Не згадаю! — визнав Гриць. — Не буду читати! Все одно ти не так це зрозумієш, хлопче, — і він поплескав Білинкевича по щоці

Кава пахла незле. Коньяк теж. Ви заквапилися, бо вже відчули, як за вікнами починає кипіти площа. Більшість відвідувачів покидали ресторан. Білинкевич підскочив зі своїм коньяком і раптом закукурікав:

— Панове, я прошу випити за батька нашого Степана!

— Я ж вам казав, — зауважив Гриць, але випив. Як і всі інші.

— Ростику, привезеш мені з Америки трохи книжок, добре? — напосівся Білинкевич уже біля гардеробу, коли вони забирали свої манатки.

— Добре, старий, я привезу тобі щось цікавеньке, — пообіцяв Мартофляк. — Скажімо, Книгу рекордів Гіннесса.

— Та ні! Я не про такі книжки… Я тобі потім скажу, добре?

Він не відчепився навіть тоді, коли ви виповзли врешті на площу, перелюднену, голосну, освітлену різноколірними прожекторами, лампіонами і смолоскипами. Починалося щось неймовірне.

І тоді, коли на чортопільській ратуші вибило дванадцяту, все почалося. З боку колишньої вулиці Сакраменток сунула грандіозна процесія перебиранців, очолювана кількома функціонерами з оргкомітетівськими пов’язками й мегафонами у руках. Вийшовши безпосередньо на Ринок, процесія розсипалась на кілька потоків, і от уже вони йдуть повз вас, б’ючи в барабани й тулумбаси, сурмлячи в сурми й ріжки, граючи на арфах та гуслах, на струнах та флейтах, на цимбалах дзвінких та цимбалах гучних, їх ціле море — в масках і з розмальованими фізіями, їх безліч!

То були Ангели Божі, Цигани, Маври, Козаки, Ведмеді, Спудеї, Чорти, Відьми, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани, Легіонери, Пастушки, Ягнята, Каліки, Божевільні, Прокажені, Паралітики на Роздорожжу, Вбивці, Розбишаки, Турки, Індуси, Січові Стрільці, Волоцюги, Кобзарі, Металісти, Самураї, Дармограї, Сердюки, Олійники, Мамелюки, Яничари, Манкурти, Ветерани, Афганці, Багатодітні Сім’ї, Сарацини, Євреї, Негри, Патриції в тогах, Хвойди, Писарі, Брехуни з висолопленими язиками, Дебіли, Козаки-Запорожці, Піхота, Музики, Магометани, Маланки, Маланці, Діптянки, Блудниці, Гуцули, Троянці, Сармати, Етруски, Гіппі, Сліпці, Трембітарі, Фіндюрки, Святі з картонними німбами, Гетьмани, Ченці, Панки, Клошари, Цьохлі, Трубадури, Різники, Юристи, Хапуги, Пияки, Лікарі, Ледарі, Араби, Кацапи, Опришки, Отці Домінікани в білому, Шльондри, Герої, Пиворізи, Мочиморди, Салоїди, Голодранці, Дуболоми, Сажотруси, Козолупи, Недоріки, Менестрелі, Проститутки — а всіх інших перелічити просто неможливо, бо були там ще Горили, Генерали, Гавіали, Павіани, Павликіани, Данайці, Нанайці, Німфи, Нівхи, Ассирійці, Арнаути, Торбохвати, Лірники, Сирники, Шинкарі, Македонці, Броварі, Анахорети, Пупорізки, Українці, Лесбіяни, Гноми, Мавки, Мавпи, Лилики, Чорні Коти, Грудні Жаби, Алхіміки, Шльохи, Профури, Татари, Бубабісти…

Лемент і гуркіт вони зчинили неймовірний, хапаючи всіх за руки, кусаючи, цілуючи, затягуючи до свого потоку всіх, хто не проти. Над головами їхніми майорять всілякі абсурдні прапори — зелено-фіолетові, рожево-білі (смугасті), чорно-білі (в шахову клітинку), червоно-лазурові та ще деякі.

Ви рухаєтеся трохи збоку від них, але так, щоб не погубитися, до того ж Білинкевич висне на спині в Мартофляка, якому й без нього ступати нелегко.

Тим часом з наметів повиносили купи всілякого добра — усе воно блищить і бряжчить, а на помостах з’являються всілякі дурисвіти, котрі вміють удавати, що начебто вони пожирають вогонь або ковтають ножі, інші стоять на головах, є й такі, що читають якісь нісенітниці про все на світі, інші знову грають у карти або дудлять горілку, крім того, дехто танцює перед пам’ятником першим комсомольцям, бо на нього навішено табличку «Тут танцюють».

На одному з помостів показують пантоміму, де все полягає у жонглюванні ковбасками, які можуть бути насправді чим завгодно. На іншому — конкурс анекдотів, і нахабнуватий стрийко, заблизько припадаючи до мікрофона, розповідає, як оженився молодий хлопець і що з того вийшло.

— Схаменіться! — кричить сивоголовий пророк з іншого помосту. — Гряде вирішальна хвилина! Чи знаєте ви число 666?

— Знаємо! — кричать йому з натовпу.

— А ви знаєте, що то число звіра, себто людське число?

— Знаємо!

— А скільки буде тричі по 666?

— Не знаємо!

— А я вам скажу. Тричі по 666 буде 1998!

— Овва! І що з того?

— 1998 — рік останній! Готуйтеся кожен як можете, бо всі ви перелюбники й лиходії, тож мусите за все відповісти, інакше кажучи, за все вам дадуть по сраці так, що навіки загрузнете в киплячій смолі і будете лишень смердіти та мучитися!

Йому аплодують, тим більше, що він на деякий час злітає над помостом, розпростерши руки, наче крила, але в цю мить з нього падають штани, і на голому заді всі читають великі цифри 1998. Спереду в нього немає нічого. Це дивно, але цілком можливо, що застосовано якийсь оптичний обман. Вони на все здатні, ці шарлатани.

Добродій у старенькому капелюсі й — головне — з такими довгими вусами, що їх доречно заправляти за вуха, розклавши якесь причандалля просто на бруківці, досить голосно коментує свої досягнення.

— Уважаємі люди! Мною винайдено множество інтересних предметів, а также зілля і целєбниє трави! В ранній юності зо мною бесідував дух молодого Ломоносова, в результаті чого я гойте стою перед вами, такой хароший і нелукавий. Хто желає познайомиться ближе, той може. Хто не желає, той хай уходить поскоріш, бо я такий, що й футс-гендс поламать могу ні за гріш! І не нада тут своїм рилом торгувати, місце занімати. Он є нормальні люди, їм я гойте другом буду. Бо я такой — шо да, то да, любіть мою задницю, господа! Тепер по порядку о моїх авторських проектах, о моїх чудотворних, бляха, рецептах. Порошок для визивання рвот, поносів, кровоточеній, мученій і обмороків, себто памороків. Інгредієнтс: чорне кофе, водка «Столичная», кінський пот, хребет ящірки-саламандри кручений, дишель в рот, стікло товчене, яд зміїний, уксус, або ж оцет — що кому більше нравиться, плюс людського м’яса немного, бодай пінцет! Ідеальне средство, коли вас не люблять, блядь. Іспользують розвідки всіх западних стран, тільки в нас не іспользує дурний Іван! А ви звідси топайте, як не інтересно, зер шлехт, ту бед, бо ненароком можу розбити череп або, цум байшпіль, поламати хребет!

— Це Стасик, актор із Мацапуриного театру, — пояснює всім Немирич, аби вони часом не подумали, що то справді якийсь шизанутий зі своїм крамом.

— Маю враження, що всі присутні на цій площі — актори Мацапуриного театру, — узагальнює Мартофляк, струшуючи із себе напівзаснулого Білинкевича, який при цьому пробулькав щось на зразок «героям слава».

— Що робити з оцим мішком? — поспитав Мартофляк, указуючи на лежачого комсомольця.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций