Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Хранителі Персня — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 27 августа 2015



Вони недолюблювали Більбо й зневажали Фродо, але перед запрошенням золотим чорнилом на глянсовім папері усе ж не встояли. До того ж кузен Більбо багато років практикувався у кулінарному мистецтві і відзначався своєю вишуканою кухнею.



Усі сто сорок чотири гостя наперед смакували приємне проводження часу і побоювались лише післяобідньої промови господаря (обов’язковий пункт програми). Більбо любив прикрашати свої промови “поезіями”, як він це називав, а іноді перепустивши чарочку-другу, починав розпатякувати про свої безглузді й химерні пригоди. Але все вийшло щонайкраще: частування подали й справді першорядне, як кажуть, захоплююче: смачне, різноманітне, нескінченне. Після Бенкету в околицях Торби тижнів зо три ніхто не купував харчів, але власники комор, крамниць і погребів нічого не втратили - фуражири Більбо вигребли геть усе, отже, ніхто не потерпів. [35]



: Коли впорались з їжею (більш-менш), настав уже й час на Промову. Тепер товариство перебувало у тому благодушному стані, що його гобіти звуть “напхатись по самі вуха”. Посмоктуючи улюблені напої та розгризаючи улюблені ласощі, вони нічого вже не боялись і готові були слухати що завгодно й зустрічати оплесками кожне влучне слово.



- Любі друзі! - почав Більбо, підводячись з місця. “Тихо! Тихо!” - закричали гості в один голос, утім, не дуже поспішаючи наслідувати власному заклику. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і виліз на стілець. Обличчя його сяяло посмішкою, сяяли золоті ґудзики на камізельці, вишитій шовком. Тепер усі бачили, як він стоїть, розмахуючи одною рукою, а другу тримає у кишені.



- Дорогі мої Торбинси та Мудрінси, - почав він знову, - Туки та Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Нор-Бобринги, Трюхстони, Люлькаси та Мохностопи!



- Мохноступи! - вигукнув літнього віку гобіт з далекого кінця столу. Він, певно, заслуговував на звання Мохноступа: хто завгодно міг у тому впевнитися, подивившись на його здоровезні, вельми мохнаті ступні, що стирчали прямо над столом.



- Та Мохностопи, - повторив Більбо. - А також люб’язні Кошелі-Торбинси, котрих я радий привітати нарешті у Торбі-на-Кручі. Сьогодні в мене 111-й день народження: мені виповнилося 111 років.



- Ура! Ура! Вітаємо! - загомоніли тості і весело застукали по столах. Поки що Більбо поводився відмінно: коротко та ясно, якраз їм до смаку.



- Сподіваюсь, що ця зустріч потішить вас так само, як і мене, - вів далі Біяьбо. (Грім схвальних викриків. Вигуки: “Так! Так!” (А також “НІ!”). Ревіння сурм і дудок, пищиків та барабанів, а також інших музичних інструментів. Як ми вжезгадували, серед гостей було чимало молоді, якій дісталися сотні музичних хлопавок з написом “Дейл”; та назва нічого не говорила більшості гобітів, але усі згодились, що хлопавки Напрочуд дивні. Всередині там знайшлися різні інструменти, маленькі, але майстерної роботи, приємного тону. Отож дехто з молодших Туків та Брендібоків вирішили, що дядько Більбо уже скінчив (бо він таки чимало сказав), і, зібравши імпровізований оркестр у куточку, гримнули веселої. Молодший Еверард Тук з Мелісою БрендІбок аж скочили на стіл і, подзвонюючи дзвониками, [36] виконали “Нумо до танку, скочимо з ґанку”і гарний танок, хоч і не зовсім настільний. ,



Але Більбо ще не закінчив промови. Він вихопив ріжок з рученят малого, що саме прошмигнув поблизу, і тричі просурмив. Галас ущух.



- Я вас надовго не затримаю! - вигукнув він. (Зібрання відгукнулося радісним галасом). - Я покликав вас сюди з незвичайною метою.



Щось таке бриніло в його голосі, що гості таки вгамувалися. Настала майже повна тиша, і дехто з Туків нашорошив вуха.



- Навіть не з одною метою, а з трьома! -. вів далі Більбо. -. Перш за все я хотів сказати, що дуже люблю вас усіх і за 111 років ще не втомився жити серед таких чудових, прекрасних гобітів. (Шквал схвального галасу), - Я ще не запізнався навіть з половиною з вас так близько, як хотів би, і менше ніж половину з вас люблю лише вполовину того, на що ви заслуговуєте, - т Це твердження було несподіване й незрозуміле. Залунали окремі оплески, але більшість мовчала, намагаючись дійти до суті та здогадатись, був то комплімент чи навпаки.



- По-друге, я хотів відсвяткувати мій день народження (нові вигуки “Ура!”), або, точніше, НАШ день народження, бо сьогодні народився ще й Фродо, мій племінник і спадкоємець. Сьогодні він входить у зрілі роки, а також набуває права спадщини. - Дорослі поблажливо поплескали, молодь повигукувала: “Фродо! Фродо! Старий Фродо!”; Кошелі-Торбинси насупилися та замислилися, до чого тут право спадщини. - …Удвох ми сьогодні маємо 144 роки, стільки ж, скільки вас тут зібралося, можна сказати, рівно один грос. - Тиша. Недоречні жарти! Кошелі-Торбинси образилися, бо нарешті втямили, що запросили їх лише задля рівного рахунку. “Грос, ото вигадав! Гостей він хотів бачити чи пакунки лічити? Жах, як вульгарно!”



- Сьогодні також, - якщо не заперечуєте, я звернуся до історії - річниця мого прибуття на барилі до Есгарогу, що на Довгім Озері, хоча тоді я геть забув про день народження: мені тоді виповнилося лише 51, тож я не надавав тій даті важливого значення. Щоправда, я все ж таки взяв участь у розкішному бенкеті, хоча тоді підхопив жахливу нежить, отож міг тільки гундосити: “Бдякую! Бдякую!”. Тепер же я виголошу ці слова правильно: дякую вам за те, що відвідали моє маленьке свято. [37]



Гості вперто мовчали. Усі напружено чекали, чи то у цю мить вибухне пісня, чи й того гірше, якісь віршики; усім уже добряче набридло слухати. Час кінчити та дати присутнім випити за його здоров’я! Але Більбо не став ні співати, ні декламувати. Помовчавши хвилинку, він додав:



- По-третє й останнє, я хочу зробити одну ОБ’ЯВУ. - Він промовив це слово так гучно та несподівано, що всі, хто ще був здатний, відразу сіли прямо. - Я зі смутком заявляю, що, хоча за 111 років мені й не надокучило жити серед вас, зараз настав кінець. Я йду від вас. Я розстаюся з вами - тут і зараз. Прощавайте!



Він ступив додолу зі стільця і щез у сліпучому спалаху світла. Гості заплющили очі, а коли знов відкрили, Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири очманілих гобіти мовчки кліпали очима одне на одного, немов їм відібрало мову. Старий Одо Мохноступ зняв ноги зі столу і затупотів. У мертвій тиші чутно було лише обурене сопіння. Та раптом, вдихнувши повітря, усі ці Торбинси, Мудрінси, Туки, Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Трюхстони, Нор-Бобринги, Люлькаси та Мохноступи загомоніли разом.



Усі одностайно згодились, що це був найбезглуздіший жарт, і лише чималі дози страв та напоїв допомогли гостям отямитись від потрясіння. “Божевільний він. Я завжди це казав”, - повторювали родичі Більбо на всі боки. Навіть родина Туків (за малим винятком) визнавала, що Більбо пошився у дурні. У ту мить майже всі визнали його зникнення лише нечемною витівкою.



А от найповажніший Рорі Брендібок зовсім не відчував такої впевненості. Ні старість, ані величезна кількість поглинутих страв не затьмарили його розуму, і він сказав своїй невістці Есмеральді: “Щось тут негаразд, голубонько! Гадаю, цей навіжений Торбинс знову подався шукати вітра в полі. Старий дурень! Але нам нема чого хвилюватися. Адже частування він з собою не забрав!” - і він голосно звернувся до Фродо, щоб той звелів обносити гостей вином.



А Фродо так нічого й не сказав. Довго сидів він мовчки поряд з порожнім спустілим стільцем Більбо, не чуючи ані реплік родичів, ані запитань. Ясна річ, жарт потішив його, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве утримався від сміху, спостерігаючи обурення вражених гостей, але відчув також глибокий смуток: раптом він зрозумів, що дуже любив старого. Товариство незабаром повернулось [38] до страв, жваво обговорюючи дивацтва Більбо, старі й нові (тільки обурені Кошелі-Торбинси пішли собі геть), а Фродо стало не до веселощів. Він розпорядився подати ще вина, підвівся, мовчки випив свій келих за здоров’я Більбо й крадькома вислизнув з павільйону.



Щодо винуватця переполоху, то, виголосивши свою промову, він намацав у кишені перстень - той самий, чарівний, котрий зберігав потай стільки років. Сходячи зі стільця, він сунув палець у перстень, і більше його в Краї не бачив жоден гобіт. Більбо поспіхом почимчикував до себе, тільки на порозі ненадовго затримався, з посмішкою прислуховуючись до дзижчання голосів у павільйоні та до веселого гомону на лузі. Потім увійшов у дім, зняв святковий костюм, склав вишивану камізельку і, загорнувши її у тонкий папір, сховав до комода.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций