Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 3 августа 2015



Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам’ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.



Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь-ледь, і зорі тонули у хмарах.



- Скільки часу згаяно на сон і відпочинок! - скрушно сказав Леголас. - Орки летять, неначе їх сам Саурон батогом підганяє. Мабуть, вони вже дісталися до узгір’я. А якщо встигнуть заглибитися у ліс…



Гімлі стиснув зуби.



- Отже, маємо безславний кінець усіх трудів та надій…



- Надії, може, й кінець, а ось трудам кінця не видно, - сказав Арагорн. - Не повертатися ж нам! Хоча, правду кажучи, сили мої майже вичерпані. - Він окинув поглядом похмуру місцевість і додав: - Не впізнаю я цієї місцевості. Не вірю ані тиші, ані місяцю в небі. Зорі наче крейдою замазані… Чиясь лиха воля ворожить оркам, а нас оплітає неміччю.



- Я це відчув, тільки-но ми спустилися зі Стіни, - зізнався Леголас. - Отже, джерело цієї сили не позаду, а попереду.



- Саруман! - пробурмотів Арагорн. - І все ж таки він не дочекається, щоб ми завернули назад. Зараз мимохіть затримаємося, але на світанку підемо далі.



Уранці, як і завжди, першим на ногах був Леголас - якщо він взагалі спав тієї ночі. [18]



- Підйом, підйом! - вигукнув він, щоб розбудити сплячих. - Дивні дива чекають на нас за завісою лісу. Чи на біду, чи на щастя - підйом!



Арагорна і Гімлі не треба було довго вмовляти.



З кожним кроком все ясніше вимальовувався новий ланцюжок горбів. Опівдні мандрівники досягли його краю. Зелені круглі лисогори тягнулися один за одним прямо на північ. За ними миль на десять розкинулася річкова заплава; сама річка ховалася у плутанині очерету й рогозу. Біля підніжжя найближчого до півдня горба жорстка трава була витолочена широким колом.



- Тут вони зупинялися, - сказав Слідопит, роздивляючись навкруги. - Передчуття тебе не зрадило, Лего-ласе: вони пішли звідси тричі по дванадцять годин тому. Учора на заході сонця мали перетнути межу Фангорну.



- Це далеко? - спитав Гімлі.



- Пагорби простягаються миль на вісім, а там від гирла Ентули до лісу приблизно п’ять ліг рівною місцевістю.



- Тоді ходімо, - сказав Гімлі. - Коли ногами лічиш ліги, на серці не так важко…



І все ж таки нескінченна гонитва без надії втомила навіть гнома. Ввечері Гімлі згорбився й ледве ступав на-томленими ногами. Арагорн похмуро мовчав і не відводив очей від сліду. Лише Леголас біг так само легко, ледве торкаючись трави, і пружні стебла за ним одразу ж розпрямлялися; спати він умів на ходу - розум ельфів відпочиває, поринаючи до глибин уяви, хоча люди навряд чи назвали б це сном.



Сонце вже занурювалося у вечірню імлу, коли наблизився останній пагорб - круглий, гладенький, наче облизаний. Друзі видерлися на нього - і застигли, пригнічені: вони стояли однісінькі серед безмежної пустелі, вкритої невисокими горбами, мов хвилями. На північному сході чорним гребенем вп’ялись у свинцеве небо Імлисті гори, а під ними нерівною смугою чорніли ліси.



- Переночуємо тут? - запитав Гімлі смутно. - Холодно стає…



- Північний вітер піднявся, - сказав Арагорн.



- А вранці підніметься східний, - пообіцяв Леголас. - Якщо ви втомилися - відпочинемо. Тільки не журіться! Прийде день, прийде й удача. [19]



- Ми вже тричі зустрічали новий день, а удачі щось не бачили, - буркнув Гімлі.



Вночі їм дошкуляв холод. Арагорн і Гімлі спали неспокійно, і кожного разу, прокидаючись, переконувалися, що Леголас і не збирався лягати. Тихий і задумливий, мов молодий ясень, він стояв на верхівці горба, напівголосно наспівуючи щось своєю мовою, і на чорному небосхилі одна по одній загорялись ясні зорі.



Світанок застав їх вже у дорозі. Хмари розтанули, на чистому холодному небі з’явилося бліде сонце. Східний вітер впорався з туманом. Велика країна лежала перед мандрівниками, сувора і мовчазна.



Плоскогір’я Рохан, те саме, що виднілося здалеку, коли вони пливли Андуїном, тепер замикало рівнину зі сходу. На північному сході потроху виростав ліс Фангорн, до нього лишалося ще ліг десять, а за ним Імлисті гори тонули у сизому серпанку, тільки Метадрас, білий пік, зринав над шаруватими сірими хмарами. Назустріч мандрівникам, підстрибуючи, бігла в обривистих берегах швидка світла ^Ентула. Слід орків тягнувся уздовж неї до Фангор-ну. Визначивши подумки можливий напрямок, Арагорн придивився й помітив удалині якусь рухливу смугу, немов летючу тінь хмарки на зеленій траві.



Арагорн ліг долілиць на землю й прислухався. Однак Леголас, прикривши очі тонкою долонею, вже розрізнив цілу ватагу вершників. Вони ще здавалися зовсім крихітними, але добре було помітно, як блищать проти сонця вістря списів. Там, звідки вони мчали, здіймався до неба вузький стовп чорного диму. А по степу розливалася така тиша, що Гімлі уловив, як шелестіли, зростаючи, билинки.



– Вершники! - вигукнув Арагорн, скочивши на нога. - Великий загін летить прямо сюди!



- Так, - покивав головою Леголас, - сто п’ять вершників. Волосся світле, в руках списи, веде їх високий на зріст воїн.



Арагорн посміхнувся;



- Ти вже полічив?



- Дурниці, - знизав плечима Леголас. - Адже тут не більше п’яти ліг відстані.



- П’ять чи дві, - втрутився Гімлі, - вони неминуче наскочать на нас. Будемо чекати? [20]



- Почекаємо, - сказав Арагорн. - Скільки можна гнатися за вчорашнім днем! Ця кіннота могла зіткнутися з орками. Може, ми отримаємо від них які-Небудь звістки.



- Або удар списом, - додав Гімлі.



- Троє коней скачуть без верхових, - сказав Леголас. - Гобітів не бачу.



- Погана новина - теж новина. Все одно зачекаємо. Друзі спустилися з вершини - там вони були занадто



Помітні здаля, - і присіли на темній траві, щільно загорнувшись у плащі: вітер міцнішав. Час спливав повільно. Гімлі неспокійно совався і нарешті запитав:



- Що відомо про цих людей, Арагорне? Чи не дочекаємося ми тут неминучої смерті?



- Вони гордовиті й уперті, але душі їхні не знають обману, а думки - низькості. Вони переважно неосвічені, але розумні, не пишуть книг, але співають пісень, як люди давніх часів. Так було раніше - могли й змінитися… Взагалі вони здавна тримаються боку Гондору, дарма що не родичі. їхня найближча рідня - люди Барда з Есгарота і Беорна Чорноліського - у тих краях і донині народ такий само рослий, світловолосий. А сюди їх привів Еорл Юний… З орками тутешні мешканці не в злагоді, це напевне.



- Гандальф підозрював, що вони сплачують данину Сауронові, - нагадав Гімлі.



- Боромир не вірив цим чуткам, і я не вірю.



- Незабаром про все дізнаємось, - примирливо сказав Леголас. - Вони вже близько.



Посвист та гортанне гикання рознеслося над степом. Вершники підганяли коней так, що земля дрижала; їхній ватажок, обігнувши підніжжя горба, помчав уздовж західного схилу до плоскогір’я, за ним низкою потяглися інші.



Коні роханців були пречудові: сильні, стрункі, боки лисніли, гриви на точених шиях майстерно заплетені. І вершники наче їм до пари - міцні, спритні, з-під прос^ тих шоломів гостро дивилися ясні очі, лляне волосся звивалося над плечима. Кожен тримав у руці ясеновий довгий спис, мальовані щити висіли за спинами, мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.



Вони промчали чвалом, по двоє в ряд; і хоча раз у раз, підводячись на стременах, озиралися на всі боки, так і не [21] помітили трьох чужинців. Останні вершники вже покидали улоговину, коли Арагорн підвівся на весь зріст і крикнув:



- Гей, славетні роханці, що чути в північних краях?



В одну мить вершники осадили коней, розвернулися дугою й злетіли на горб. Мандрівники опинилися всередині кола, яке швидко стискалось.



Хто знав, чим скінчиться зустріч? Коло наїжачилося списами. Роханець величезного зросту, у шоломі з білою китицею з кінського хвоста, посунувся з ряду так, що вістря його списа ледве не торкалося грудей Арагорна. Але Слідопит не ворухнувся.



- Хто ви такі та чого вам треба в наших землях? - запитав високий воїн загальною мовою. Його вимова відразу нагадала друзям гондорця Боромира.



- Мене називають Блукачем, - відповів Арагорн. - Я йду з півночі. Полюю на орків.



Вершник спішився, кивком покликав одного з воїнів, віддав йому списа, а сам, вийнявши меч, став проти Арагорна, придивляючись до нього пильно й не без подиву.



- Я було прийняв тебе самого за орка, - промовив він по хвилині. - Погано ж ти знаєш свою дичину, якщо полюєш на неї з голими руками! Тут нещодавно з’явилась зграя - численна, люта й до зубів озброєна.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций