Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Хранителі Персня — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 26 июля 2015



- Семе! Подай сніданок о пів на десяту! А чи вже зігріто воду для купелі?



Сем скочив та очманіло забубонів:



- Ні, пане! Не встиг, пане!



Фродо зідрав усі ковдри з Піна, витяг його на поверхню й пішов подивитися на шлях. Далеко на сході, з густого туману, що сповивав світ, підіймалося темно-червоне сонце. Дерева, по-осінньому золоті та багряні, немов пливли у похмурому морі. Трохи вліво й нижче по схилу шлях круто сходив у неширокий діл.



Коли він повернувся, Пін та Сем уже запалили багаття.



- Води! - вимагав Пін. - Де вода?



- Та аж ніяк не в мене у кишенях, - мовив Фродо.



- А ми гадали, що ти пішов воду шукати, - пояснив Пін, заклопотано виймаючи пакунки з їжею та кухлі. -, Може, тепер підеш?



- Ходімо разом, - запропонував Фродо, - та прихопи наші фляги.



Біля підніжжя пагорба знайшовся струмок. Вони наповнили усі фляги та маленький похідний чайник під тонким струменем заввишки кілька футів, що спадав з вибоїни у сірому камінні. Вода була крижана; гобіти пирхали та відпльовувались, поки вмивалися. [84] Коли сніданок з’їли, а речі знов упакували, йшла вже одинадцята година, і день обіцяв бути ясним та спекотним. Вони спустилися по схилу, перейшли струмок і знов піднялися й спустилися з чергового пагорба; незабаром плащі, ковдри, фляги, провізія та увесь обладунок перетворились на важкий тягар.



Денний перехід мав стати нестерпним, але за кілька миль дорога змінилась: утомливим зиґзаґом вона піднялась на крутий уступ, а потім пішла просто вниз. Гобіти побачили попереду низину з розсипаними купами дерев; далеко попереду вона танула у брунатному лісовому серпанку. То був Лісовий Клин, а за ним - Брендітроп.



- Шлях іде далі й далі, - сказав Пін,. - але я так не можу. Вже давно час попоїсти.



Він присів на узбіччі й подивився на схід, там ховалась у імлі ріка, кордон Краю, де^він прожив усе своє життя. Сем зупинився поряд з ним. Його круглі очі були широко відкриті: перед ним простягалися землі, досі ніколи не бачені.



- А чи мешкають у цих лісах ельфи? - спитав він.



- Ніколи не чув, - відповів Пін. Фродо мовчав. Він теж дивився на схід, на шлях, немов ніколи усього цього не бачив. Раптом він вимовив уголос, але неначе до себе:



Біжить дорога сотні літ



Геть від дверей в широкий світ,



За обрій, ген за край долин…



А я - за нею навздогін.



Ногами втомленими йду



Тоненьку стежечку веду



Зіллються у широкий шлях



Струмочки-стежечки.



А де кінець, - про те іще



Не писані книжки.



- Схоже на старі вірші Більбо, еге ж? - сказав Пін. - Чи це ти його наслідував? Щось воно мене не дуже надихає…



- Не знаю, - мовив Фродо. - Можливо, колись я їх чув. Вони якось самі прийшли. Звичайно, це дуже нагадує мені Більбо, яким він був у останні роки. Він часто казав, що на світі є тільки один шлях, як велика ріка: витоки її біля кожного порога, а кожна стежинка - притока. “Небезпечно це, Фродо, виходити за двері, - казав він, повертаючись [85] до ґанку Торби, після дальніх прогулянок. - Зробиш крок по дорозі, та якщо не утримаєшся, невідомо, куди тебе може занести. Чи розумієш ти, що оця сама стежка веде до Чорнолісся, а при бажанні, йдучи по ній, опинишся на Самітній Горі чи й зовсім уже у страшних краях!”



- Ну, мене щонайменше годину ніяка дорога нікуди не заведе, - сказав Пін, скинувши торбу з пліч. Інші зробили так само, сіли, притуливши торби до укосу дороги, і простягай ноги. Відпочивши, попоїли, а потім відпочили ще.



Сонце вже було на заході, довгі тіні лягли на землю, коли гобіти спустилися з пагорба. Досі вони не зустріли жодної душі. Цим шляхом користувалися нечасто - він не був пристосований для візків, тим паче що до Лісового Клину їздити було нічого. Шлях тепер біг просто крізь луги; подекуди високі дерева свідчили про наближення великого лісу. Отак швидким кроком ішли майже годину чи й більше, коли Сем зупинився, прислуховуючись:



- Хтось нас наздоганяє на поні чи на коні!



- Може, Гандальф? - припустив Фродо, але відразу ж відчув, що це не так: йому раптом захотілося сховатися куди-небудь від невідомого вершника.



- Звісно, я, мабуть, дарма турбуюсь, - винувато мовив він, - але краще, щоб мене ніхто не бачив. Набридло мені: за кожним кроком спостерігають та обговорюють… А якщо це Гандальф, влаштуємо йому несподіванку - нехай знає, як запізнюватися! А давайте сховаємось!



Супутники Фродо хутко побігли у правий бік від дороги і сховалися у неглибокій западині. Фродо ще вагався: цікавість чи щось інше утримувало його. Копита цокотіли все гучніше. Фродо ледве встиг сховатися у високій траві позаду дерева, що нависло над дорогою. Потім підвів голову й обережно визирнув із-за могутнього коріння.



З-за повороту вилетів чорний кінь - не гобітанський поні, а великий, справжній; високий на зріст вершник незграбно зігнувся у сідлі, загорнутий у широкий плащ із каптуром так, що виднілися тільки ноги у високих чоботах, встромлені до стремен; обличчя цілком ховалось у тіні.



Наблизившись до схованки Фродо, кінь зупинився. Вершник застиг, нахиливши голову. З-під каптура чути було сопіння, немов хтось намагався впізнати слабкий запах; голова хиталась з боку на бік.



Фродо зненацька до жаху злякався, що його зараз викриють, й одразу згадав про Перстень. Варто лише надіти [86] його на палець, і все буде гаразд. Ледве дихаючи, він не встояв проти спокуси, обережно сунув руку до кишені. Гандальфова порада здавалася тепер безглуздою. Адже Більбо користувався Перснем! “Ми ж навіть ще у межах Гобітанії”, - доводив він собі, і рука його мимоволі торкнулася ланцюжка, на якому висів Перстень. В ідо ж мить вершник випростався і смикнув повіддя. Кінь кілька разів повільно переступив ногами і пішов швидким клусом.



Фродо підповз до узбіччя й стежив за вершником, доки той не зник у далечині. Йому здалося, що кінь, перш ніж зникнути з очей, звернув праворуч, до лісу.



“Дивно… та й страшно все це”, - подумав Фродо, повертаючись до своїх супутників. Пін і Сем весь цей час пролежали носами у землю, отож нічого не бачили. Фродо описав їм вершника та його химерну поведінку..



- Він безперечно хотів побачити або винюхати мене. Не хотів би я, щоб він мене знайшов. Доки живу, такого не бачив!



- Але чого треба Рослому Народові від нас? - запитав Пін. - Чого той тип шукає у наших краях?



- Даруйте, пане, - раптом здогадався Сем, - відкіля він узявся, я знаю. Він у Гобітоні був, цей самий чорний вершник, якщо тільки їх не двоє. Куди він прямує, теж знаю.



- Як я маю це розуміти? - різко спитав Фродо, здивовано дивлячись на нього. - Чом же ти мене відразу не попередив?



- Та я, пане, тільки зараз пригадав… Це ж як було? Вчора ввечері замкнув я двері та поніс ключі до своєї нірки віддати батькові, а той і каже: “Привіт, каже, Семчику, а я гадав, що ти ще зранку від’їхав разом з паном Торбин-сом! Його тут хтось хотів бачити. Я того й відіслав до За-боччя. Голос у нього дуже бридкий. Я йому сказав, що пан Торбинс поїхав назавжди, а той як розлютиться! Аж засичав, засичав, мов шалений, мені аж моторошно стало”. Я спитав у батька, хто це був. “А щоб я так знав, - каже. - Тільки не гобіт. Високий і чорний, нависнув наді мною. Мабуть, він чужинець, бо говірка чудернацька.” Мені, пане, слухати його далі вже часу не було, ви ж на мене чекали. Отже, я на це уваги не звернув. Батько мій вже старенький, бачить погано, а ще ж то було у сутінках - він саме вийшов ковтнути свіжого повітря перед тим, як лягати. Сподіваюсь, що вам не буде від того якоїсь шкоди, пане? [87]



- Батько твій ні в чому не винний. Відверто кажучи, я й сам чув, як чужинець в нього допитувався, та чогось не пішов дізнатися, хто це. Шкода, що не узнав, та й тобі краще було б пригадати це раніш. Я б тоді був обережнішим…



- Але, може, це хтось зовсім інший і з тим ніяк не пов’язаний, - сказав Пін. - Ми ж зникли дуже обережно, й навряд чи він міг вистежити нас.



- А запахи, пане? - нагадав Сем. - Адже цей щось тут винюхував. А про того Дід казав, що він був увесь чорний.



- Ой, дарма ми не дочекалися Гандальфа! - зітхнув Фродо. - Але ж усе могло скластися ще гірше…



- Отже, ти щось знаєш чи здогадуєшся? - запитав Пін, почувши це зітхання.



- Не знаю й навіть здогадуватись не бажаю, - відрізав Фродо.



- Гаразд, гаразд! Бережи свої таємниці, братику Фродо, доки можна, якщо це тобі до вподоби. Але що маємо робити далі? Я б не від того, щоб повечеряти, але краще, певне, забратися геть звідси. Від тих розмов про вершників, що носа не кажуть, а винюхають, ніякої радості!



- Добре, ходімо звідси, - відповів Фродо. - Але не по дорозі, бо ж той вершник може повернутися чи якийсь інший прискаче.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций