Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 8 июля 2015







- Мотузок або нічого!- вереснув Гам-гам, і це було не зовсім чесно: вгадувати двічі за один раз.



- І те, й друге неправильно!- з великим полегшенням вигукнув Більбо і, миттю скочивши на рівні ноги, хутенько притулився спиною до найближчої стіни й наставив свого маленького меча. Хоч і знав, що гра в загадки священна і дуже давня і що навіть найлихіші створіння стережуться порушувати її правила, а все ж ніяк не був певен, чи супротивник, ця слизька істота, дотримає слова в скруті.

Гам-гамові стане будь-якої причіпки, щоб відмовитися виконати свою обіцянку.

Зрештою, те останнє запитання не було справжньою загадкою…



Але, хай там що, Гам-гам не напав на гобіта зразу. Він бачив меча в руці малючка й сидів тихо, тільки тремтів і щось шепотів сам до себе.



- То що?- не втерпів Більбо.- Де твоя обіцянка? Мені треба йти. А ти повинен показати мені дорогу.



- Так ми домовлялися, мій дорогессенький? Що, покажемо клятому нікчемному Злоткінсові дорогу звідси, сс, сс? Але що ж там у нього в кишеньках, га? І не мотузок, і не ніщо. Що там у нього, гам-гам?



- Не треба тобі того знати,- відказав Більбо.- А обіцянка є обіцянка.



- Ссердите воно й нетерпляче, мій дорогессенький,- просичав Гам-гам.- Доведеться, однак, йому почекати, еге ж, доведеться. Ми не можемо так просто бігти вгору по тунелях. Треба нам піти сспершу й взяти дещо помічне, еге ж, щоб нам підссобити.



- То поквапся! - мовив Більбо, з полегкістю відпускаючи Гам-гама. Йому здалося, що бридка потвора тільки придумала таку відмовку, щоб піти й не повернутися. Про що там говорив йому Гам-гам? Які помічні речі міг він зберігати в темному озері?



Але Злоткінс помилявся. Гам-гам таки збирався повернутись. Був він сердитий і голодний. Підле, лихе то було створіння, і воно виплекало лихий задум.



Неподалечку був його острівець, про який гобіт не знав нічого, і на тому острівці Гам-гам зберігав

У схованці всякий нікчемний дріб’язок - і одну справді гарну річ. Дуже гарну, пречудову! Там він зберігав перстень, золотий перстень, коштовний перстеник.



- Наш подаруночок на день народження!- шепотів він сам до себе, як часто робив у свої темні безконечні дні.- Ось що нам потрібне зараз, оссь що нам треба, сс!



Йому потрібен був перстень, бо той перстень мав чарівну силу: коли хто надягав його на палець, то ставав невидимим, і лише на осонні його можна було виявити, та й то завдяки тіні - легкій і хисткій тіні.



- Наш подаруночок на день народження! Його подарували нам на день народження, мій дорогессенький,- так він звик завжди собі говорити. Але хто знає, як дістався Гам-гамові цей “подаруночок” у ті прадавні часи, коли таких перснів чимало було на світі? Навряд чи й майстер, що викував і розкидав ті персні, міг це сказати. Спочатку Гам-гам носив його на пальці, поки це його стомило; потім у капшучку за пазухою, поки це йому набридло, а останнім часом ховав його в нірці на своєму скелястому острівці й часто ходив туди милуватися на свій скарб. Але

Час від часу він таки надягав перстеника: коли не міг більше бути без нього або коли був дуже, дуже голодний, а риба вже не йшла на душу. Тоді він повз темними ходами-переходами, пантруючи гоблінів, що відбилися від зграї. А то насмілювався завітати і в ті місця, де горіли смолоскипи й від світла йому різало в очах,- адже він був у безпеці. Так, у цілковитій безпеці. Ніхто не бачив його, не помічав, аж поки він не стисне пальцями гоблінові горло. Лише кілька годин тому він надягав перстеника і спіймав дурне пустотливе гоблінятко. Як воно пищало!

Від нього в Гам-гама лишилося ще дві-три кісточки погризти, але володареві підземного озера кортіло чогось ніжнішого.



Ось що надумав Гам-гам своїм підлим, нікчемним розумом, коли раптово шаснув геть від гобіта, почалапав до човна й розчинився в пітьмі. Тож Більбо подумав, що більше вже не почує й не побачить Гам-гама. І все ж він вирішив трохи почекати; треба ж було якось вибратися звідсіля, а як - він не знав.



Раптом до нього долинув зойк. Гобітові аж мороз подер поза спиною. Гам-гам на весь голос лаявся і лементував у темряві - як за звуком, то й не дуже далеко.

Він рачкував туди-сюди по своєму острівцю, шукаючи й не знаходячи свій “подаруночок”.



- Де ж це він? Де ж він подівся?-голосив Гам-гам.- Загубився, мій дорогессенький, загубився, загубився! Бий нас і крий нас! Загубився, мій дорогессенький!



- Що там сталося?-гукнув Більбо.- Що ти там загубив? Пливи сюди!



- Ні, не зараз, дорогессенький!- відповів Гам-гам.- Нам треба знайти його - він загубився, гам-гам!



- Але ж ти не відгадав моєї останньої загадки і ти дав обіцянку,- нагадав Більбо.



- Не відгадав!- повторив Гам-гам. І тоді з мороку долинуло люте сичання.- Що ж воно там у нього в тих кишеньках? Хай воно нам скаже. Воно повинне спершу сказати!



Те сичання ставало дедалі голосніше й різкіше, і коли Більбо вглядівся в пітьму, то дуже стривожився, помітивши дві маленькі світляні пляминки, що втупилися в нього. Підозра росла в Гам-гамовій голові, й тепер його світляні очі вже палали блідим полум’ям.



- Ні, ти скажи, що загубив!- наполягав Більбо.



Але полум’я в Гам-гамових очах аж позеленіло - й воно швидко наближалося!

Гам-гам знову був у човні й щосили веслував лапами назад, до темного берега.

Через ту згубу та підозру в його душі лютувала така буря, що вже йому не страшний був ніякий меч.



Більбо не міг знати, що так розлютило нещасну потвору, але він бачив, що все пропало: Гам-гам заповзявся будь-що його вбити. Він ледве встиг повернутися і наосліп побіг темним тунелем угору, від води. Біг, тримаючись ближче до стіни й мацаючи її лівою рукою.



- Що ж там у нього в кишеньках?- чулося позаду різке сичання. Ось Гам-гам плюснувся у воду з човна…



“Що ж воно там у мене, хотів би я знати? - прошепотів Більбо сам до себе, сопучи й спотикаючись по нерівній підлозі. Він поклав ліву руку в кишеню. Перстень, такий холодний на дотик, ніби сам собою надягнувся на вказівний палець.



Сичання голоснішало, наближалося. Більбо озирнувся і побачив, як усе ближче вгору схилом напливають на нього Гам-гамові очі, мов дві зелені лампи. З переляку він спробував побігти швидше, та перечепився об виступ на підлозі й простягся, накривши тілом свого маленького меча.



Вмить Гам-гам наздогнав його. Та перш ніж Більбо встиг щось зробити: звести подих, піднятись чи махнути мечем,- Гам-гам уже пробіг мимо, не звернувши на гобіта ніякісінької уваги, лаючись та бурмочучи на бігу.



Що ж це могло означати? Гам-гам бачить у пітьмі. Злоткінс навіть ззаду розрізняв зелене світло його очей. Насилу підвівшись, він засунув меча, що знову ледь зажеврів, назад у піхви і тоді, вельми обережно, подався назирці за Гам-гамом.

Що ж іще можна було зробити? Безглуздо було вертатися до Гам-гамового озера. А так, ідучи слідом, можна було натрапити на якийсь рятівний вихід, хоч Гам-гам і не хотів його вивести.



- Клятий! клятий! клятий! - сипав прокльонами Гам-гам.- Клятий Злоткінс! Пропав подаруночок! Що ж там у нього в кишеньках? О, ми здогадуємось, ми здогадуємось, мій дорогессенький! Він знайшов його, напевне, це він знайшов його… Наш подаруночок на день народження!



Більбо нашорошив вуха. Нарешті в голові йому замрів невиразний здогад.

Прискоривши ходу, він наблизився, наскільки міг і смів, до Гам-гама, який тюпав усе вперед, не обертаючись, тільки крутив головою то ліворуч, то праворуч,- це гобіт бачив по блідих відблисках, що з’являлися то на тій, то на тій стіні тунелю.



- Наш подаруночок на день народження! Прокляття! Коли ж і як ми його загубили, мій дорогессенький? Коли і як? Авжеж, авжеж - коли останній раз ходили туди й коли скрутили в’язи тому клятому малому пискунові. Авжеж, так воно й було!

Прокляття! Це вже кілька годин, як він загубився. Нема у нас подаруночка, гам-гам!



Зненацька Гам-гам сів на підлогу і заплакав - з жахливим свистом та бульканням.

Більбо притулився спиною до стіни. За хвилину Гам-гам перестав плакати й заговорив, от ніби сперечався сам із собою:



- Вертатися назад і там шукати? Безглуздо. Ми не пам’ятаємо всіх місць, де побували сьогодні. Та й навіщо шукати, коли подаруночок у Злоткінса в кишеньках?

Капосний заброда, що пхає носа в чужі справи, це він вишукав наш подаруночок, ось воно як!



- Ми здогадуємося, дорогессенький, тільки здогадуємося. Ми не можемо знати напевне, поки не сспіймаємо капоссне сстворіннячко та не задушимо його. Але ж воно не знає, що може робити подаруночок, чи не так? Воно проссто носситиме його у своїх кишеньках. Воно того не знає і не зайде далеко. Адже воно загубилося, це капоссне нахабне створіння. Воно не знає виходу. Так воно каже…



- Еге, так воно каже, але ж воно шельмовите. Воно каже не те, що має на думці.

Воно не хоче сказати, що там у нього в кишеньках. Воно знає! Знає воно вхід, мусить знати і вихід звідси, еге ж! Воно подалося до запасного виходу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций