Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 7 июля 2015



Та якби тут атмосфера була прозорою — інакше б розвивалася і цивілізація. З їхньої свідомості виключено космос Головаті не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землі більшість людей не звертає ніякої уваги на космос, ба навіть серед тих, що помічають його, працюють для нього,— і то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простір, безмежжя, а в тому безмежжі — газові кулі, тобто зорі, можна одержати їхні спектри, визначити маси, швидкість, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу і на тому заспокоїтись Якщо ж буде помічено якісь неправильності руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабінетне вивчення — і таки відкрити біля розпечених газових тіл тверді кулі — планети. Поки що, в основному, йде нагромадження фактів.

Смакуючи соковиту м’якіть венерійських рослин, Яворович подумав, що й досі не знає, як вени звуться, і усміхнувся: хіба це має якесь значення?

Побувають тут біологи, то все розкласифікують. А цікаво, як розмножуються оці рослини? Адже ніякого насіння, жодного стручка він ще не бачив.

Попоївши, Петро рушив далі Невдовзі побачив і свій апарат, обплутаний ліанами, і білу кулю Розпорядника. Ніде нікого. Отже, тільки ліквідувати кляті рослини — і політ, політ…

Він узявся старанно поливати соком «кляті ліани». Надрізував кінець еластичної трубки і, перебираючи долонями, витискував із неї сік. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато і надріз швидко затягується досить міцною плівкою. А як тиснути, то сік б’є з трубки, наче з насоса. Петро цілився під коріння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавлені трубки відкидав геть і брав усе нові й нові, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.

Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густіше, полив удруге.

А рослини стояли так само, як і раніш.

Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напружені руки — ламати, трощити!

Але руки не могли вхопити нічого — розчепірені пальці стискували… повітря.

В першу мить він не міг нічого зрозуміти і намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вільно пройшли крізь нього, і ліва п’ятірня вчепилась у праву. «Галюцинація! Витвір уяви! — промайнуло в його свідомості. — Але ж…» Що «але ж» — він і сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, і важко було повірити в його нереальність. Петро пішов просто на літак і пройшов крізь нього. «Ага, он ти як… — подумав. — Хочеш збити мене з пантелику галюцинаціями? Ні, ні, не вдасться!»

Одвернувся і пішов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутеніти. Незабаром побачив знайомі сліди, минув з десяток жовтих кущів і вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама місцевість, він упізнав її. А все-таки, підійшовши до свого апарата, помацав ліани рукою і аж зрадів, коли впевнився, що вони реальні. Проте радіти було нічого: адже рятівного соку вже нема!

Петро зітхнув, скоса поглянув на білу кулю Розпорядника. «І чому цей геніальний мозок такий… дурний! — подумав з досадою. — Як йому довести, що я — людина?»

Постояв, походив навколо в задумі, приглядаючись до ліан, що оточували літак, а потім пішов назад. Вирішив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечоріло, але він не міг відкладати. У нього є ліхтар, і дорогу він знайде.

Спочатку йшов так, а коли вже зовсім стемніло — ввімкнув прожектора. Спустившись із плато, зустрів у лісі якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.

Довго блудив Яворович у лісі — аж ноги заболіли. Пробивав собі світлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисів дерев, сподіваючись відшукати храм, — але все марно. Тиша і темрява налягали, душили. Хотілося впасти і заснути, але Петро змушував себе іти.

В одному місці він зупинився — його оточували гінкі тоненькі стовбури. «Вони, вони! — зрадів, дістаючи ножа. — Ось наріжу».

Як і завжди, із зрізів спочатку полився сік, а потім отвір затягнуло плівкою. І товщина стебел, і густина соку були наче такими самими «От і добре, — заспокоївся Яворович. — Тепер не спіймає мене своїми галюцинаціями…»

Нарізав цих стебел стільки, що ледве ніс. Здавалися такими важкими, наче були металеві.

Ліс довго не хотів випускати Яворовича із своїх темних нетрів Космонавт потрапляв у такі хащі, що наледве вибрався із своєю ношею. Коли він вийшов на плато — почав сіріти світанок.

Сів трохи перепочити, і лише тепер помітив, що потрапив на це плоскогір’я зовсім не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко від того місця. Незабаром він переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Білі кулі тут були набагато менші і стояли густіше. Здавалось, їм не буде кінця й краю Траплялися тріщини в грунті, через які доводилось перескакувати, зарості.

Десь уже в другій половині дня голод і спрага змучили його зовсім. І на довершення всього — коли він уже надвечір, страшенно втомлений і розбитий, натрапив на ті трубки, що так невдало вчора використав, і порівняв їх з тими, що ніс, — виявилося, що нарізав він зовсім не тих. Аж застогнав з досади. Стільки праці і, головне, часу пропало марно!

Покинув свою тяжку в’язанку і почвалав до літака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он і біла куля цього тупого Розпорядника, ось і літак видніється… Ще не знав, що робитиме, хотілось одного — відпочити.

Поміж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, відсунув шторку і… остовпів. У кріслі пілота сидів Петро Яворович! «Знову галюцинація», — подумав і потер собі очі. Той з цікавістю дивився на нього, ніби вичікуючи. Петро вхопив його за плече.

— Ну, ну, легше! — сердито вигукнув той.

«І слухова, ще й слухова галюцинація! — подумав Петро.— Що це зі мною діється? Але ж я відчув його плече…»

— Ану, вилазь! — гукнув несамовито.

— А ти хто такий? — з притиском спитав той. — Може, познайомимось? — І він простяг руку. Петро махнув своєю, сподіваючись, що не наткнеться ні на що, але той піймав його долоню і стиснув так, що в Петра аж пальці хруснули. Ні, це не галюцинація… «Двійник!» — спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.

— Ха-ха-ха! — дурнувато засміявся двійник, показуючи його зуби. — Так хто ж ти такий? — уп’явся в Петра очима, враз припинивши сміх.

— Я — Петро Яворович.

— Ти — Яворович? — щиро здивувався двійник. — Перестань виглуплюватись. Яворович — це я!

«Він, певне, ще не дивився в дзеркало і не уявляє своєї зовнішності, — чомусь подумав Петро. — Зараз покажу».

— Отам, у нагрудній кишені комбінезона, є дзеркало. Вийми, подивись.

— А звідки ти знаєш, що є в моїх кишенях? — спитав двійник, дістаючи дзеркало. — Дивно.

Він довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потім кинув кілька пильних поглядів на Петра.

— Так… — тихо промовив, підводячись. —Ти — мій двійник… — І схопив Петра за груди. — Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобі треба? Ти хочеш мене знищити?!

Очі його налилися нелюдським гнівом, він висунувся з кабіни і розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку і так сіпнув до себе, що підсковзнувся. Падаючи, потягнув і того. Борсались під крилом, тіла їхні сплелися в клубок, Петро відчував, що двійник дужчий за нього, але не знає прийомів боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив кулаком, але той відбивався з усієї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-під кущів, схопилися на ноги… І раптом сталося найстрашніше —двійник вихопив з Петрової кишені мазера.

— А-а… — захарчав, пригнувшись. — Зараз я тобі покажу!

Пальці його мацали корпус, шукаючи вмикача, він згаяв може секунду чи дві, і це врятувало Яворовича — спритно відскочив убік.

В ту ж мить сяйнув сніп яскравого проміння, освітивши велику білу кулю Розпорядника, і вдарила червона цівка… Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петрові здалося, що він почув якесь ревище, але чи справді це було гак, поручитися важко Він був, як у чаду, і діяв машинально.

Кинувся збоку на двійника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не зміг вирватись. Стискаючи його в залізних обіймах, Петро відчув, що той зовсім ослаб. Досить було струснути, і він впустив мазера додолу, а потім і сам почав осідати. Яворович стрибнув до ліхтаря, вхопив і одразу ж націлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки і ледве дихаючи.

— Що це зі мною? — тихо спитав він. — Що зі мною сталося?

Навіть у вечорових сутінках помітно було, як він блідне, як синіють його губи. Раптом він підвівся і зашепотів, наче тут хтось міг їх почути:

— Слухай, скажи мені, хто я такий? Скажи…

І впав мертвий.

Петро ще постояв, невідомо чого ждучи, а тоді націлив на мертвого двійника мазер…

Усе це так приголомшило його, що він забрався в кабіну, закрив шторку і довго сидів заплющивши очі. Намагався ні про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у ній гуділо і видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрішнім зором і зникало. І ніяк не можна було зосередитись на чомусь одному.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций