Анна Зегерс Прогулянка мертвих дівчат — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 7 июля 2015







Лені тільки втішалась, коли дізналася, що її шкільна подруга, яку вона й надалі любила, мов рідну сестру, зазнає нових радощів, знайшовши своє щастя. Як і тоді, так і тепер Лені була занадто ще наївна, аби передбачати, що долі хлопчиків і дівчаток у цілому складають долю її батьківщини, долю її народу і що коли-небудь горе або радість її шкільної подруги може кинути тінь або промінь світла і на неї саму. Коли Маріанна легенько, ніби ненароком, сперлася на юнакову руку, від мене, як, між іншим, і від Лені, не втаївся вираз на її обличчі, що засвідчував непорушну, нероздільну відданість, Лені глибоко зітхнула, мовби для неї то особливе щастя - бути свідком такого кохання. Ще перше, ніж Лені та її чоловіка арештувало гестапо, Маріанна наслухалася від свого Лібіга, якому вона теж поклялася в навічній вірності, так багато зневажливих слів про чоловіка своєї шкільної подруги, що в неї й самої невдовзі пропало всяке почуття приязні до цієї зневаженої жінки. Чоловік Лені нізащо не хотів уступати ні в есесівські, ні в штурмові загони, де Маріаннин чоловік, гордий зі свого чину й посади, був би його начальником. Коли Лібіг помітив, що чоловік Лені зневажає виявлену йому, як на думку Лібіга, високу честь, він звернув увагу містечкової влади на ненадійного співвітчизника.



Нарешті весь хлопчачий клас із двома вчителями зійшов на берег. Пан Нееб, молодий учитель з білявими вусиками, тільки-но розкланявшись з обома вчительками, обійняв гострим поглядом нас, дівчат і зразу ж помітив, що Герди, яку він мимоволі шукав, немає. А вона тим часом купала й няньчила недуже хазяйське дитя, нічого не знаючи про хлопчаче поповнення в саду, не підозрюючи, що саме її бракує вчителеві Неебу, якому вже раніше запали в серце її карі очі та її співчутливість. I лише після 1918 року, по закінченні першої світової війни, коли Герда вже сама стала вчителькою й обоє вони домагалися поліпшення шкільної освіти у Веймарській республіці, відбулася їхня вирішальна зустріч у новоорганізованому “Союзі рішучих реформаторів школи”. Але Герда виявилася вірніша своїм юним пориванням і цілям, ніж він. Побравшися нарешті з дівчиною, яку Нееб уподобав передовсім за її погляди, він дуже скоро почав цінувати в подружньому житті спокій і добробут більше, ніж спільні переконання. Тому він і вивісив біля свого вікна прапор зі свастикою, бо на випадок непослуху закон загрожував йому втратою посади, отже, й шматка хліба для родини.



Не самій лише мені впало в очі Неебове розчарування, коли він не знайшов Герди поміж нашого дівочого гурту - тієї Герди, що її він таки розшукав пізніше й зробив своєю, ставши врешті й призвідцею її смерті. Ельза, кругленька, з тугою косою і з червоним, повним, як достигла вишня, ротом, була, здається, наймолодша серед усіх нас. Удавано байдуже, ніби між іншим, вона сказала, що одна з наших, Герда, залишилася в ресторації доглянути хвору дитину. Я і всі ми майже забули про Ельзу й не помічали її, як не помічають круглого пуп’янка на розквітлому кущі. Вона й справді була мала й непомітна. Проте хоча й не звідала ще любовних пригод, все ж любила примічати їх у інших і копирсатися в них. Тепер, по блиску очей пана Нееба вгадавши, що вона правильно цілилася, Ельза додала мовби нехотя:



- Це в кімнаті зразу ж за кухнею.



Ельза таким чином перевіряла, як діє її хитрість. I її іскристі дитячі оченята краще читали Неебові думки, аніж заклопотані очі досвідчених дорослих. Одначе власне кохання змусило її ще довго чекати. Її майбутній чоловік, столяр Ебі, пішов спочатку на війну. Ще до служби в нього вже були гостра борідка й черевце. Та й літами він був набагато старший за неї. Коли після укладення миру він узяв за себе кругленьку кирпату Ельзу, йому, майстрові-столяру, не зашкодило в господарстві те, що вона в торговельній школі опанувала бухгалтерську справу. Обох цікавила тільки їхня столярня і троє дітей. Згодом столяр часто казав, що для його ремесла байдуже, чи в Дармштадті, головному місті їхньої провінції, посідають владу міністри великого герцога, а чи соціал-демократичні. I на прихід Гітлера до влади, і на нову війну він дивився як на стихійне лихо - громовицю або повінь. На той час він уже постарів. Та й в Ельзиних густих косах блищало чимало сріблинок. Змінити свою думку він не встиг, коли під час нальоту англійських бомбардувальників на Майнц він сам, його дружина, їхні діти та столярчуки в одну мить попрощалися з життям і розлетілися на всі боки укупі з будинком та майстернею.



Ельза, туга й кругла, мов горішок, що розколоти його спроможна була хіба лиш бомба, стрибнула в середину дівочого ряду, а Маріанна притулилася позаду і скраю, де Отто ще міг стояти поруч неї й тримати її руку в своїй. Через паркан Отто й Маріанна дивилися на річку. Їхні тіні зливалися з відбитими в воді пагорбами, хмарами та білими стінами літньої кав’ярні. Вони нічого не говорили одне одному. Вони певні були, що ніяка сила не здатна їх розлучити: ні шеренга по чотири, ні відхід пароплава, ні навіть мирна смерть у глибокій старості в колі своїх дітей.



Старший учитель хлопчачого класу,- він човгав по землі черевиками й відкашлювався, за що його учні прозивали Стариган,- оточений своїми учнями, спустився містком у сад. Хлопці порозсідалися жваво й нетерпеливо за столом, який нещодавно залишили дівчата. Господиня, рада, що її хворою дитиною опікується Герда, винесла їм новий, розписаний синім візерунком посуд. Керівник хлопчачого класу, учитель Райс, зразу заходився біля кави, сьорбаючи так смачно і гучно, немов який бородатий велетень.



Учитель, а таке трапляється не часто, пережив своїх юних учнів, що загинули і в тій війні під чорно-біло-червоними знаменами, і в війні нинішній, під прапорами зі свастикою. А він усе пережив цілісінький. Бо він поволі встиг обернутися на старого немічного діда, нездатного не тільки до боротьби, але й до сміливих слів, за які кидали до в’язниці або концтабору.



Якщо хлопці - одні чемні, виховані, інші - шибайголови - стрибали навколо Старигана, мов ті кобольди із саг, то невеличкий дівочий гурт у саду своїм вищанням скидався на ельфів. При переліку виявилося, що кілька дівчаток зникло. Лора сиділа в хлопчачому товаристві, бо вона завжди, при першій-ліпшій нагоді, вертілася коло хлопців, не тільки сьогодні, а й ціле своє життя, увірване ревнощами нациста. Поруч з нею скалила зуби Еллі, що стріла того хлопця. Короткі штанці, які він неохоче, але ще не носив, тепер уже були затісні для його міцних стегон. Пізніше настане час, коли він, уже підстаркуватий, проте ще показний есесівець, як начальник конвою назавжди спровадить невідомо куди арештованого чоловіка Лені. Лені якраз дбайливо заступила Маріанну, так, щоб та могла перемовитися кількома прощальними словами зі своїм коханим, сама про те не здогадуючись, як багато майбутніх ворогів зараз оточує її в саду. Іда, майбутня сестра-жалібниця, бігла до нас униз, насвистуючи і пустотливо пританцьовуючи. Круглі хлоп’ячі очі й косуваті теплі очі старого вчителя, що смакував каву, приязно дивилися на кучеряву голівку, обвиту оксамитовою стрічкою. Пізніше, під час російської зими 1943 року, коли на її шпиталь упадуть бомби, вона пригадає й оксамитову стрічку в своїх кучерях, і сонцем залиту ресторацію, і сад на Рейні, і хлопців, які щойно прибули, і дівчаток, що вже від’їжджали.



Маріанна випустила руку Отто Фрезеніуса. I плечей Лені вона вже не обнімала. Вона самотньо стояла в дівчачому ряді, заполонена любовними мріями. I хоча Маріанна була переповнена почуттями найземнішими, вона вирізнялася серед інших дівчат майже неземною вродою. Під руку з молодим учителем Неебом Отто Фрезеніус повернувся до столу, де сиділи хлопці. Нееб тримався як добрий товариш, не допитувався, не кепкував, бо й сам уподобав у цьому-таки класі дівчину, бо поважав пробуджене почуття кохання і в наймолодших. Юного Отто смерть розлучила з коханою раніше, ніж старшого віком учителя, зате в короткому житті йому була подарована вірність, і все лихе його оминуло - всі випробування, вся ницість і ганьба, жертвою яких став старший віком учитель, що захотів урятувати для себе й Герди оплачуване державою місце.



Панна Меес зі своїм масивним, незнищенним хрестом на грудях пильнувала нас, дівчат, щоб котрась до прибуття пароплава не втекла до свого партнера по танцях. Панна Зіхель пішла розшукувати Зофі Майєр і знайшла її, нарешті, на гойдалці укупі з хлопцем - Гербертом Беккером. Обоє вони були в окулярах, худющі й скидалися скорше на брата з сестрою, ніж на закохану пару. Герберт Беккер, як тільки побачив учительку, дременув щодуху. Я часто потім бачила його, як він гасав по місту, корчачи гримаси й щирячи зуби. У нього було все таке саме хитре хлоп’яче обличчя в окулярах, коли я зустрілася з ними у Франції, куди він прибув після громадянської війни в Іспанії. Панна Зіхель так висварила Зофі за непосидючість, що та аж окуляри мусила витирати від сліз.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций