Реймонд Чендлер Прощавай, кохана! — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 7 июля 2015







- Слухай, чоловіче, це спиртне.- Вона потягла носом повітря.- Мені все одно, хто ти. Але тримай пляшку обережніше, щоб часом не розбити.



Вона підвелася, перевальцем рушила до кімнати, принесла дві брудні склянки.



- Розбавляти нічим. Те, що приніс, оце й усе,- сказала вона.



Я налив їй добрячу порцію, від такої й сам би сп’янів. Вона миттю схопила склянку і проковтнула налите в неї, мов таблетку аспірину. І знову втупилась у пляшку. Я налив їй ще, собі менше. Вона взяла склянку і сіла в крісло-гойдалку. Очі їй затуманилися.



- Пішла, як брехня по селу,- сказала вона.- Ніколи не знаєш, коли тебе розбере. Про що ми балакали?



- Про руду дівчину на ім’я Вельма, яка працювала у вас на Центральній авеню.



- Ага.- Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її.- Угу, так хто ж ви?



Я витяг свою візитку і подав їй.



Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.



- А, приватний детектив. Ви не сказали про це.- Вона посварилася на мене пальцем.- Але ця пляшка засвідчує, що ти попри все непоганий чолов’яга. Що, вчинено якийсь злочин? - Вона налила собі втретє і випила.



Я витяг сигарету, почав її розминати, вичікуючи. Все дуже просто. Коли вона щось знає, то, може, розкаже, а може, й ні.



- Маленька руда красуня,- сказала вона повільно й глухо.- Так, я пам’ятаю її. Співала і танцювала. У неї були гарні ноги, і вона вміла скористатися з цього. Десь вона зникла. Звідки мені знати, де вештаються ці приблуди?



- Ну, я бачу, ви й справді нічого не знаєте, сказав я.- Даруйте, але я не міг не завітати до вас, місіс Флоріан, щоб не запитати. Пригощайтесь віскі. Може, я ще зайду, коли в цьому буде потреба.



- А ви не п’єте,- сказала вона раптом.



Я взяв склянку, почав поволі відпивати, удаючи, що питва там набагато більше.



- А де мешкають її родичі? - спитала вона.



- Хіба не все одно.



- О’кей! - усміхнулась вона.- Всі поліцейські однакові. О’кей, красеню! Детектив, який приносить мені пляшку, славний хлопець.



Вона потяглася до пляшки і знову випила.



- Я не обдурюватиму тебе. Коли вже хтось сподобався мені, тому я довірятиму.- Вона посміхнулася. Схожа на старі ночви, жінка ще манірно кокетувала.



- Оце твоє місце, сиди маком. У мене щось є.



Вона підвелася з крісла-гойдалки, чмихнула, мало не загубила халата, загорнулася ним і вичікувально подивилася на мене.



- Краще не підглядайте,- попередила вона і вийшла з кімнати, зачепивши плечем одвірок.



Було чутно, як вона прочовгала непевною ходою в задню частину будинку.



Необрізані гілки пальми шурхотіли по стіні. Порипував дріт, на якому висіла білизна. Проїхав продавець морозива, калатаючи дзвоником. Новенький розкішний приймач у кутку нашіптував щось сентиментальне про палку любов.



Згодом долинув якийсь гуркіт. Чи то стілець перекинувся, чи шухляда вивалилася з столу. Потім долинули ледь чутні кроки, човгання взуття і незрозуміле бурмотіння. Невдовзі клацнув замок і зарипіло віко скрині. Знову щось зашаруділо й загуркотіло. На підлогу впав піднос. Я підвівся з канапи, скрадаючись, проминув вітальню і потрапив у невеличкий коридор. Зазирнув у напіврозчинені двері.



Жінка, похитуючись, стояла біля розчиненої скрині, щось виймала звідти, весь час роздратовано відкидаючи волосся з лоба. Вона сама не розуміла, яка вона п’яна. Нахилилася, тримаючись за скриню, тоді стала на товсті коліна і занурила у скриню обидві руки. Потім руки виринули, непевно стискаючи щось. Це був товстий пакет, перев’язаний подертою стрічкою. Довго, невправно жінка розв’язувала стрічку. Витягла з пакета конверт, нахилилася і сховала його в правому кутку скрині. Тоді зав’язала стрічку неслухняними пальцями.



Я прослизнув назад і сів на канапу. Важко дихаючи, місіс Флоріан повернулася до кімнати, розмахуючи перев’язаним стрічкою пакетом.



Вона переможно всміхнулась. Кинула мені пакета, він упав біля моїх ніг, а сама подибала до крісла-гойдалки, сіла й потяглася до віски.



Я підняв пакет з підлоги, розв’язав розсукану рожеву стрічку.



- Ось дивіться,- пробурмотіла жінка,- фото. Газетні знімки. Це пройди, які потрапляють на газетні шпальти з поліцейських повідомлень. Оце й усе, що мій негідник лишив по собі,- знімки і старий мотлох.



Я переглянув пару глянцевих фотографій чоловіків та жінок у професійних позах. У чоловіків були гострі лисячі обличчя і костюми жокеїв або ж чудернацьке клоунське вбрання. Небагатьом з них вдавалося пробитися далі на захід од Мейн-Стріт1. Вони, як правило, виступали з естрадними номерами десь по провінційних містечках, без цента за душею, іноді у розважальних домах, брудних настільки, наскільки дозволяв закон, а іноді й ще брудніших. Часом їх арештовувала поліція, і тоді відбувалися скандальні процеси, після чого вони - цинічні й спітнілі - знову з’являлися у своїх непристойних програмах. У жінок були гарні ноги, і вони демонстрували їх одвертіше, ніж у Голлівуді. Їхні пом’яті обличчя скидалися на морди кицьок, що бігають біля крамничок. Блондинки, брюнетки з вологими коров’ячими очима, з яких струменіла хіть і жадоба. Два-три обличчя були одверто розпутні. В одної-двох могло бути руде волосся. За фотографією визначити це було неможливо. Я переглянув їх без будь-якої цікавості і знову зав’язав стрічкою.



- Я ж нікого з них не знаю. Навіщо мені переглядати?



Місіс Флоріан скоса дивилася на пляшку, яку тримала тремтячою рукою.



- Але ж ви шукаєте Вельму?



- Хіба і вона тут?



Тупа хитрість затьмарила її обличчя.



- А ви що, не взяли фото в її родичів?



- Ні.



Це занепокоїло її. Адже в кожної дівчини неодмінно є фотографія, нехай навіть у коротенькій сукні, зі стрічкою у волоссі. І я повинен був її мати.



- Чомусь ви мені знову не подобаєтесь,- сказала вона майже сердито і спробувала підвестися.



Я підійшов до неї, поставив на столі біля жінки свою склянку і попросив:



- Налийте трохи мені, поки ви не прикінчили пляшку. Вона почала розливати у склянки, а я повернувся, швидко проминув вітальню, коридор і опинився у спальні, де стояла відчинена скриня, біля неї лежала таця. Місіс Флоріан щось гукала мені навздогін. Я понишпорив у правому кутку скрині, намацав конверт і швиденько витяг його.



Коли я повернувся до кімнати, жінка вже підвелася з крісла-гойдалки, але змогла ступити лише кілька кроків. Її очі були наче скляні.



- Сидіть! - промовив я.- Ви маєте діло не з простодушним тюхтієм, яким був Лось Меллой.



Це було схоже на постріл у темряві, але він влучив. Вона двічі кліпнула, відкопилила верхню губу аж до носа, вишкіривши кілька брудних зубів.



- Лось? Лось? До чого тут Лось? - злякано спитала вона.



- Його випустили з в’язниці,- сказав я.- Він розгулює з пістолетом сорок п’ятого калібру. Вранці убив одного негра на Центральній авеню через те, що той не міг сказати йому, де Вельма. А зараз шукає виказчика, який здав його поліції вісім років тому.



Обличчя жінки зблідло. Вона піднесла пляшку до рота і відпила з неї. Віски текло по підборіддю.



- А фараони полюють на нього. Фараони! Хіба ні?



Дурненька стара, вона й гадки не мала, що я навмисне споював її. Я завжди був доброї думки про себе і, здається, в цій справі щось намацав, але на серці зробилося чогось гидко.



Я відкрив конверт, витяг глянцеву фотографію. Дівчина на ній була чимось схожа на тих, чиє фото дала мені Флоріан, але трохи не така, симпатичніша. На ній була куртка П’єро до талії, начесане волосся під конічним білим капелюшком з чорним помпоном було темного відтінку, можливо, й руде. На обличчі, сфотографованому у профіль, пускало бісики чорне око. Її лице не було ні чарівне, ані брутальне, але, як на мене, воно було гарненьке, хоч досить звичайне, стандартне. Щодня в місті побачиш дюжину таких облич. Нижче талії ноги - напрочуд гарні. У нижньому правому кутку фото напис: “Навіки твоя. Вельма Валенто”.



Я показав старій фото, тримаючи так, щоб вона не вихопила. Вона шарпнулася до нього, але марно.



- Нащо було ховати це фото? - спитав я.



Жінка нічого не відповіла, тільки важко дихала. Я поклав фото у конверт і засунув його у кишеню.



- Нащо було його ховати? - знову спитав я.- Хіба вона гірша за інших? Де вона?



- Померла,- відказала жінка.- Вона була добра дівчина, але померла. Йди геть, фараоне.



Кущисті руді брови настовбурчились. Пляшка випала у неї з рук, віскі потекло по килиму. Я нахилився підняти пляшку. А стара спробувала хвицьнути ногою мені в обличчя. Я відсахнувся.



- Все одно не зрозуміло, навіщо ви сховали фото,- сказав я.- Коти вона вмерла? Чому?



- Я нещасна хвора стара,- промимрила Флоріан.- Забирайся геть звідси, сучий сину!



Я мовчки дивився на неї, а тоді підійшов, поставив пласку, майже порожню пляшку на стіл.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций