Багряний Іван Павлович Антон-Біда — Герой Труда — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 3 июля 2015


Ось так, хотів чи не хотів,

Пішов Антон шляхом братів.

В країні “волі і труда”,

“Комуністичній змістом”,

О т а к м а л е с е н ь к и й Б і д а

У п е р ш е с т а в д і п і с т о м.

Розділ другий

Привіт, привіт, привіт, привіт,

Товаришу і брате!

Та й лауреатові привіт.

Привіт, лауреате!

Бо ти всього лиш “шут-горох”,

Царя нового “скоморох”.

В ганьбу таку тебе затіг

Московський “пряник” і “батіг”.

Та за кривляння те смішне —

За хліб “шута-гороха” —

Ніхто тебе не розіпне, —

Хто ж судить “скомороха”!

Йому і так далась ганьба.

Хто ж судить бідного раба?!

Ти пам’ятай про це завжди.

Велике серце у Біди.

На тому й крапка. А тепер —

Журись за всю Рассєю, —

Продовжую про еСеСеР

Діпівську “Одисею”,

Щоб світ увесь узнав про зло.

Ти теж послухай, як було,

Яка в Біди судьба тверда…

Галло!

Говорить сам Біда! І

І “шірока”, і “вєліка”

Оця “страна родная”,

Та тільки місця ні вершка

Антонові немає.

І “шірока”, і “вєліка”,

Безкрая

І бездонна,

А місця — ані пів-вершка

Немає для Антона!

Для нього все нулі-нулі,

Самі шпички, о, Боже!

Він бігає по всій землі —

І вибігти не може.

Бо всюди місце завузьке.

Бо всі ж кордони —

“на замкє”.

(Щоб раптом із “родной страни”

Не повтікали всі сини!

Бо ж знав Антон:

на сьомий глас

Давно дядьки співали —

“Держава дбає не про нас”

“В Інтернаціоналі”…

Цей гимн і кожен хлопець наш

Напам’ять знав, як “Отченаш”;

Чи він з слов’ян,

Чи він з татар,

Чи він “куркуль”,

Чи “пролетар”,

Чи селянин,

Чи робітник:

Псалом оцей співати звик,

Тягнув в журбі на сьомий глас:

“Держава дбає не про нас!”

Тому —

І місце завузьке.

Тому —

Й кордони “на замкє”.

Щоби з широкої “страни”

Не повтікали всі сини.) ІІ

Ой, “шірока” ж

Та й “вєліка” ж

Оця “шестая міра”!!

Та й мука в ній усім така ж —

Згубивсь їй лік і міра.

Її “разсудком нє обнять”,

“Аршіном — нє ізмєріть”…

Але куди ж і як втікать?!

В які проскочить двері?!

Гай-гай,

З комунських емпірей

Немає стежок,

Нема дверей.

І мечеться, немов в петлі

(Чи в землю би, о, Боже!?), —

Кружля Антон по всій землі

І вибігти не може.

Немов звірок,

Малий синок

Великого Народу, —

Лишився він, як той листок,

Один з усього роду.

Батьки десь вмерзли в землю там,

У вічній тундрі Комі,

Як вічний пам’ятник вождям

Отим, що в Совнаркомі.

І сестри теж… лиш сніг і лід!

Загинув там усенький рід. ІІІ

Але не просто згинув він

(Загинуть так не ново!), —

Він опустив “свободи крин”,

Так мовити б, “ п л я н о в о ”.

Бо що таке соціялізм?

Ц е — п л я н! — сказав Скотінін,

Пробачте, Лєнін, —

І девіз

Оцей

Синедріон довіз,

Сказати б, “до дитини”:

Він трударям, щасливим вщерть,

Ізплянував життя і смерть.

І ці раби були йому

Ще в тихім Ромодані,

Синедріонові тому,

Покірні і слухняні:

По плану там жили-були,

По плану дань плотили.

По плану в Комі прибули,

Кістками загатили…

Ну, словом, вийшло все як слід:

Загинув планово весь рід.

Все виконав злидарський клан.

Тільки Антон нарушив план.

Бо доля, бач, була не зла —

Свій план до нього довела. IV

Загинув, вимер увесь рід

В снігах холодних Комі, —

Передавав усім привіт

Отим, що в Совнаркомі.

А я вцілів… На те, видать,

Щоби привіт той передать:

Щоб дати звіт про дні лихі,

Як смерть справляла тризну,

Як вимірали дітлахи

В епоху комунізму, —

Щоб всім вождям — привіт, привіт!

А “татові” щоб — “многа літ!”

Вцілів Антон, в тім пеклі зла

Не впав в червону Лету,

І смерть Антона не взяла —

Не здійснила декрету;

Він не горить, а ні в снігах

Не хоче загибати!

Благословила так його,

Вмиравши, бідна Мати, —

Заповіла, щоб все пройшов

І, скільки сили стане,

Щоби проніс її любов

Крізь горя океани,

Крізь прірви мук,

Крізь смерти сни,

Через негоду чужини…

Щоб серцем все здолати зміг,

І її сльози в нім беріг:

Щоб плач за дітьми і жалі

Доніс до рідної землі

І там посіяв на степах

Навколо Ромодану,

Щоб прикрашала та печаль

Вітчизну богом дану…

І той здійснявши заповіт,

Ось я (Біда на ймення)

Пройшов Сибір і “Крим і Рим”

Із тим благословенням,

Не щез, не згинув в тім краю.

І от —

Привіт передаю:

Усім вождям привіт-привіт!

“Отцю ж народів” — “многа літ!”

(Не многа літ життя й хвальби,

А многа літ гниття й ганьби!) V

І де б не був,

Куди б не біг, —

Позбутися Антон не міг

Отих, що все встають в очах,

Розгублені по всіх світах,

Кричать в ярмисі і в тиші

З глибин дитячої душі.

Не позабудеться ніяк

Все ЩО було, і ДЕ, і ЯК.

Мов запорожці-вусачі,

Встають діди похилі…

Він прокидається вночі,

Забути їх не в силі

І все, що збилось, як в коші,

На дні

Дитячої душі.

Не позабудеться ніяк

Все ЩО було, і ДЕ, і ЯК.

Як умірали по ярах

Вигнанці з України,

Мов свічі гасли на вітрах

Жорстокої чужини,

Конали тихо, як малі,

Попухлі і недужі,

Від дум,

Відчаю

І жалів,

Від голоду

І стужі, —

В країні Комі,

Серед скель,

Серед снігів,

Серед пустель.

Все ждали волі від людей

І — мерзли, мерзли кожен день.

Покірні кривді, як судьбі,

Старі діди печальні

І діти, що у боротьбі

Завжди були нейтральні,

Й дятьки могутні, як дуби, —

Тепер посохли від журби.

Вмірала юність онучат,

Краса і молодість дівчат,

Вмірало все (щоб знав естет!) —

І сестри, й батько, й мати…

І н е п р и х о д и в “ К о м і т е т ”

Ї х р е п а т р і ю в а т и!

Куди-и! Де все суціль тюрма —

Репатріяторів нема.

Та й не на те у тундрі ті

Їх перла власть лукава

Та й залишала: при “житті”,

Але без хат,

Без пашпортів,

Без хліба

І без права!

Ні, не для того привезли

Сюди сталінські “орли”. VI

Гей, мерли люди в Комі тій,

Не хочучи вмірати,

І не приходив ком-вертій

Їх репатріювати,

Ні той вертій, ні ком-естет,

Ні весь той комі-комітет.

Не рятував цих громадян,

Не повертав у Ромодан —

В Вітчизну пісні (й боротьби!),

Або й на “родіну” хочби.

Авже ж! Забули їх усі,

Цих “переміщених осіб”.

Лише манили журавлі

Назад до рідної землі —

Махали крильми з вишини

За сивою габою,

Гукали, кликали вони

Летіли за собою

Оцих, геть збутих в смерти сон,

Оцих таких “дисплейс-персон”

(Це ж ці слова такі сліпі

І є скорочено — “Ді-Пі”)!

І полетіли б з рештки сил

Та й обернулись в плями,

Так у Ді-Пі немає крил

Летіти з журавлями.

Та й все одно б — і в небесах

Їм ГПУ відтяло б шлях.

Ні, не приходив “комітет”

Їх репатріювати —

Ні генерал,

Ані поет

Ні всі ті лавреати,

Ні ВКП з КП(б)У,

Ні всемогутнє ГПУ —

Ніхто з апостолів ідей

Не рятував оцих людей —

Оцих, геть збутих в смерти сон,

Оцих таких “дисплейс-персон”. VII

І взяв Антон у серце їх

Та й геть поніс з собою, —

Побіг крізь ніч,

Побіг крізь сніг

За тою

Голубою

За мрією малий побіг

І всіх поніс крізь бурю й сніг. VIIІ

Ганяв Антон по всіх стежках,

І так поза стежками,

По диких нетрах і ярах,

По бур’янах,

По пустирах,

Летів чагарниками —

Наосліп,

Всторч

І навмання,

Як бідне дике вовченя.

Боявся смерти між пустель,

Але й жахавсь людських осель, —

Бо понад все боявсь людей,

А надто —

Слуг “нових ідей”.

Минав їх здалеку, як міг,

І біг пустелями,

І біг.

Немов звірок,

Малий синок

Великого Народу

Лишився він, як той листок,

Один з усього роду;

За хату мав терновий кущ,

За постіль — купу дерті…

І їв жабок в глухмані пущ,

Щоб з голоду не вмерти.

І божим щастям була мить,

Коли він міг їх ізварить.

Так біг крізь голод

І сліз туман,

Та все тримав на Ромодан,

На Ромодан!

Туди!.

Кудись…

Де народивсь

І жив колись.

Та тільки ж як його знайти?!

В який до нього бік іти?!

Порозбігались напрямки,

Позаростали всі стежки,

Хоча по правді (чи на зло) —

Для нього їх і не було.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций