Анна Зегерс Прогулянка мертвих дівчат — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 30 июня 2015



Адже вчителька не могла кликати мене вкупі з дівчатами якимось іншим іменем. Маріанна враз спустила ноги з дошки і, як тільки кінець, де сиділа товаришка, опинився внизу, твердо поставила їх на землю, щоб Лені було зручно встати. А потім вона однією рукою обняла за шию подругу й дбайливо повитягала травинки з її волосся. Тепер мені здалося неймовірним усе, що мені розповідали й писали про обох. Коли Маріанна так дбайливо придержує гойдалку для Лені і так по-дружньому, обережно повитягала у неї травинки з волосся і навіть обійняла її за шию, то неможливо, щоб вона потім так різко й холодно відмовила Лені в товариській послузі. Неможливо, щоб у неї язик повернувся сказати, що їй байдуже до дівчини, з якою колись десь випадково ходила разом у один клас. Що кожен пфеніг, витрачений на Лені та її сім’ю, то намарне викинуті гроші, то, мовляв, обкрадання держави. Гестапівці, що заарештували спочатку батька, а потім і матір, пояснювали сусідам, що осиротілу дитину Лені треба негайно віддати до націонал-соціалістського притулку. Сусідки перехопили дівчинку на дитячому майданчику й заховали, щоб потім відвезти її в Берлін до батькових родичів. Вони прибігли до Маріанни, яку раніше бачили часто під руку з Лені, позичити на дорогу грошей. Але Маріанна відмовилася допомогти й сказала, що її власний чоловік займає високу державну посаду і що Лені та її чоловіка цілком справедливо заарештовано, бо вони обоє наважилися виступити проти Гітлера. Жінки злякалися, щоб і їх, бува, не потягли до гестапо.



Мені раптом спало на думку: чи й на личкові дівчинки, як і на чолі її матері, з’явилася така ж сама зморшка, коли її все ж забрали до нацистського притулку?



Тепер обидві вони, Маріанна й Лені, хоча з вини першої друга втратила дитину, залишили садочок з гойдалками і йшли, обійнявшися, притулившися скронею до скроні. Мені стало трохи сумно, і, як часто траплялося зі мною в шкільні роки, я відчула себе нараз чужою серед загальних розваг і щирої товариськості інших. Але обидві подруги зупинилися ще раз і взяли мене між себе.



Ми, як троє каченят за качкою, йшли слідом за панною Меес до тераси з кав’ярнею. Панна Меес трохи накульгувала, і цим, та ще й великим озаддям, вона й справді дуже нагадувала качку. На грудях, у викоті блузки, висів у неї великий чорний хрест. Я б теж мусила стримувати усмішку, як і Лені та Маріанна,- бо вигляд у неї таки був кумедний,- якби не почувала до неї такої пошани. Адже вона без остраху носила собі у викоті на грудях масивного хреста замість свастики й ходила на службу божу, навіть коли заборонили її віру.



Тераса з кав’ярнею на березі Рейну була засаджена трояндовими кущами. Вони в порівнянні з дівчатами були такі правильні, такі рівні, такі виплекані, як ото садові квіти поруч з польовими. Крізь пахощі води й саду пробивався знадливий аромат кави. За столиками, позастелюваними скатертинами в червону й білу клітинку, перед довгою і низькою ресторацією дзвеніли, мов той бджолиний рій, молоді голоси. Мені захотілося на берег - подихати неосяжною широчінню сонячного краю. За собою до садової огорожі я потягнула й Лені та Маріанну. Звідси ми задивилися на посріблену сірувато-блакитну річку. Села й шпилі на тому березі вкупі з ланами та лісами відбивалися в воді, помережаній сіткою сонячних блискіток. Що більше й довше я роззиралася навкруги, то вільніше мені ставало дихати. I серце по вінця наливалося світлою радістю. Майже непомітно зникав тяжкий гніт меланхолії, що лежав на кожному подихові. На самий лиш вигляд лагідного, пагористого краю замість смутку в серці самі зроджувалися життєрадісність і бадьорість, так немов просто неба з благодатного грунту проростає благодатне зерно.



Голландський пароплав, за яким низкою тягнулися вісім барж, ковзав по відбитих у воді пагорбах. Баржі навантажені були деревом. Шкіперова дружина підмітала якраз палубу, а навколо неї вистрибувало цуценя. Ми, дівчата, зачекали, поки зникне на Рейні білий слід від низки барж. I знову на воді більше нічого не було видно, крім відбиття другого берега, що зливався з відбитим садом по сей бік. Ми повернулися до столиків. Попереду нас ішла перевальцем панна Меес. Вона вже зовсім не здавалася мені смішна зі своїм нагрудним хрестом, що теж погойдувався у такт ході. Він раптом став для мене урочистим символом непохитності.



Можливо, серед школярок і були понурі та неохайні дівчатка. Але зодягнені в барвисті, літні суконьки, з стрибкими кісками й веселими кучериками, вони виглядали всі свіжо й святково. А тому що вільних місць бракувало, Маріанна й Лені примостилися на одному стільці й поділили на двох одну чашку кави. Маленька кирпатенька Нора з тонесеньким голоском, з двома накрученими головку кісками, вбрана в картатеньку суконьку, з такою гідністю розливала каву й розподіляла цукор, що, здавалося, ніби вона тут за господиню. Маріанна, що й думати забуде про своїх шкільних подруг, нараз ясно пригадає собі цю прогулянку, коли Нора, що стане керівницею нацистської жіночої організації, привітає з вступом до неї і колишню свою шкільну товаришку Маріанну.



Блакитна завіса туману, набігла з Рейну, чи, можливо, млистий серпанок утоми в мене на очах обволік усіх так, що я більше не вирізняла облич Нори, Лені, Маріанни та поруч інших дівчаток, як не розрізняють окремих стебелець в оберемку польових квітів. Я чула суперечку між дівчатками, де б зручніше посадити молодшу вчительку, панну Зіхель, що саме вийшла з ресторації. Поволока туману знову розвіялася перед моїми очима. I я виразно розпізнала панну Зіхель. Вона була зодягнена, як і її учениці, в усе свіже й чисте.



Панна Зіхель сіла впритул коло мене. Метка Нора налляла улюбленій учительці кави. Рада догодити панні Зіхель, вона навіть устигла прикрасити її місце кількома гілочками жасмину.



Якби Норина пам’ять не була така ж ріденька, як і сам її голос, то за цю догідливість вона б картала себе, коли стане пізніше на чолі нацистської жіночої організації в нашому місті. А тепер вона гордо і навіть аж закохано дивилася, як панна Зіхель стромляє собі в петельку одну гілочку жасмину. Під час першої світової війни Нора просто б раділа, якби їй випало в одну зміну з панною Зіхель чергувати в загоні жіночої служби, що роздавав проїжджим солдатам їжу й питво. Зате згодом цю ж саму вчительку, що аж трусилася вся з старості, вона прожене з лавки над Рейном брутальними словами, бо ж не могла вона сидіти поруч з єврейкою. Сидячи поруч панни Зіхель, я нараз відчула як прикру прогалину в своїй пам’яті,- так, немовби моїм священним обов’язком було пам’ятати довіку всі найменші дрібниці,-що волосся в неї зовсім не було завжди сніжно-біле, як запам’яталося мені: під час нашої шкільної прогулянки воно в неї ще було густо-каштанове, й лише кілька сивинок сріблилося на скронях. Так небагато, що їх можна було навіть порахувати. I все ж мене те вразило, мовби я вперше, сьогодні, тут натрапила на слід старості. Решта дівчаток за нашим столиком разом з Норою раділи, що поряд з ними сидить їхня улюблена вчителька, не здогадуючися, що пізніше вони плюватимуть на неї й кричатимуть їй услід: “Жидівська свиня!”



Найстарша серед усіх нас Лора,- вона носила спідницю й блузку, кучерявила руде волосся й давно вже крутила справжні романи,- ходила тим часом поміж столиками й роздавала спечені власноручно тістечка, Ця дівчина була ніби створена для хатнього кубельця, бо мала великий хист і до любовних справ, і до куховарства. Лора була завжди весела й привітна і до жартів та витівок метка. Одначе її зарано розпочате легкодумне життя, суворо засуджуване вчительками, не привело до одруження, ані навіть до жодного тривкого роману. I коли більшість з її подруг були давно вже зразковими матерями, вона, як ось і тепер, ще скидалася на голоногу школярку з великими, червоними, пожадливими устами. Як міг спіткати її такий жахливий кінець - самогубство за допомогою трубочки снотворних таблеток? Один її поклонник, ревнивий нацист, погрожував їй концтабором, бо вона своєю невірністю нібито безчестила расу. Довго він намарне вистежував її, щоб застукати з “протизаконним” полюбовником. I все ж, попри його ревнощі та мстивість, йому вдалося викрити її тільки незадовго до цієї війни, коли під час учбової повітряної тривоги всіх мешканців міста, серед них і Лору та її затаврованого коханця, підняли з ліжок і погнали до підземних бомбосховищ.



Вона потайки тицьнула (нашого ока те не уникло) посипану корицею зірочку, що лишилася в неї, такій же чарівній і лукавій Іді, кучерявій з природи дівчині. Вона єдина в класі зоставалася Лориною вірною подругою, коли на Лору за її нерозважливу поведінку всі вже скоса дивилися. Спостерігши, як Іда з Лорою про щось домовляються, ми без кінця осудливо шепотілися між собою про них та про їхні спільні відвідини плавальних басейнів, де вони наглядали собі кавалерів. Я тільки не розумію, чому Іду, що крадькома гризла посипану корицею зірочку, не таврували ревні охоронниці жіночої порядності? Можливо, тому, що вона була вчителева дочка, а Лора - тільки перукарева.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций