Барка Василь Костянтинович Жовтий князь — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 26 июня 2015



Обличчя висохло, і високий блідий лоб, ніби з крейди струганий, неприродно виступав і мов мерехтів: так, протопившися в сніг, тлінка з дубового коріння дивно біліє вдень, але без світучості, що — в темряві.

Мати присіла до Миколи, гладить йому чоло, відгортаючи чуб: сухий, як давно скошена травка.

В істоті хлопця вже ніби стихло життя, хоч він рівно дихав і ворушив рукою біля горла.

— Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,— зашепотіла мати, як з лихоманки, і не знала, що тепер робити.

Він спокійно глянув широкими і пристиглими очима; довго мовчав, зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:

— Я ще житиму.

Вирішила його лагідна душа, над чим мучилась, і мирно приймала все, як тече.

Очі закрилися йому на сон.

Мати безшумно відійшла: нехай спить і вкріпиться душею з відпочинку: відійшла, як примара, сіла в своєму кутку, на полу, і здаля дивиться. Хоч би хотіла слово вимовити, не знайде сили на серці: дивиться, навіть не плаче, коли чує, як натемніла над нею найтяжча хмара, її первісток вже їй не належить і вже нікому.

Вона в хаті найхудіша; трималася спромогою, дивною їй самій. Тільки раз подумала: «Це від терпцю мого давнього!» — бо справді з її сирітського життя приходило такого болю і прикрості, образ і хворості, що все стерплене зійшлося сьогодні, як спромога проти змори і немочі в голоді.

Сиділа без згадки про час: дивилася, як спить син; ніби стерегла при житті.

Менші теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матері і смутно очима світять. Просиділа до вечора, і втома з темрявою схилила її спати.

Рано хтось торохкає в вікно; Дарія Олександрівна перша, з самого стукоту вгадала, що то — чоловік.

Діти встали, і коли їх тато переступив через поріг, тягнучи добутки, то менші радісно викрикнули і кинулися до нього: Андрійко обхопив і не відходить, а Оленка взяла лікоть тата міцно в обидві руки, зчепивши пальці, аж повисла, мов грушка з гілки. Підійшов зразу ж і Микола, береться за мішки, помогти батькові.

Менші діти так і виснуть; вітається з ними батько, беручи їхні лиця в свої змерзлі долоні. Без кінця втішні діти йому і любі. Ось, побувши далеко в ці дні, відчув, що і не жив без них, що вся душа його — тут, і одному без них не варто на світі ходити.

Вони враз примовкли і спонурились, хоч їм така розрада в хаті, ніби самі з могили повиходили. Дружина теж, привітавши Мирона Даниловича, відразу затихла і стоїть, похиливши голову.

— Де ж бабуся? — питає він дітей. — Ще рано, а її нема. Всі мовчать.

— Чого ви не кажете, де бабуся? — голосно спитав, поглядаючи на маленьких, і потім обернувся до дружини.

Вона хотіла щось сказати, але не могла; витерла очі краєм хустки і, взявши чоловіка за руку, повела а другу хату:

— Немає в нас мами…

Привела його до покійниці; він на коротку мить спинився, коли побачив матір на столі: в руках свічка, гнотик якої чорнів коло грудей, як кіготь — серед воскового обідка з прикипілими краплями, гаслого кольору, ніби глина і самі руки.

Підійшов близько Мирон Данилович і застиг, мов стратився, і непорушний стояв поруч дружини, коли вона знов світила свічку; не міг стямитися з несподіванки, що зустрінула в хаті. Враз прийшло чомусь від спогадів: як досвітньої години, ніби тепер, але ще коли був юнаком, їхав до цукроварні на заробітки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслід йому і спитала:

«Хто ж тобі їсти зварить?»

Тих слів материних не міг ніколи забути. Знов прийшли в душевний слух і віддалися нестерпним жалем. Була мати — як світло з височини, і втратилося, і такий біль тепер, такий пекучий, що не можна йому витримати — похилився він до покійнички, тільки і сказав:

— Простіть, мамо!.

Сказав і знов затих. Постояв німо. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як поранений. Простував до сараю — труну робити. Поки ладнав і тесав дошки, металася, мов киданий приск, думка, привіяна від дідка. Вирізнявсь поволі здогад: отут навколо діють духи люті, несвітними шуліками і яструбами насідаючи — від обширу між небом і нами: так казав брат Прокіп. То ж їхня напасть обертає і мінить все в чорноту, додає гниття і жах, про який серце боїться здати собі знгг. Он як! — привиддя терзає, знаходячи свій подібок поганяй в провинах душі і чіпляючися за нього: свою власність. До часу!. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить хижаків, а вірну душу покійної матері, що терпіла, нагородить вінцем, який не вгасне. А… «Таки обступлять мене темрявці, — зрештою подумав Мирон Данилович. — Мене задушать, бо знаю причину».

Збив труну з старих дощок, приніс у хату і вдвох з дружиною став споряджати матір до похорону. Потім, взявши лопату, пішов яму рити. Вибрав куток біля вишень, що колись так біло, біло в світлій тишині і прозорих тінях, ніби бризком срібним обсипані, розцвітали першими в саду, і мати любила сидіти коло них, часом співаючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то — пригадані співи з молодого віку: співала і тужила, споминаючи покійного мужа. Забрано на німецьку війну зимою; прислав один лист і з того часу — жодної вістки. Далеко в безіменній могилі його загорнуто.

Де горювала мати вдовою і згадувала молодий вік, нехай спочиває до години, коли всі будуть покликані.

Мирон Данилович копав трудно, з перервами — аж до надвечір’я, поки поглибив яму.

Нести труну в садок не змогли,— поклали на санки, зразу ж за порогом. Батько і Микола тягнули, а Дарія Олександрівна і менші діти вдержували рівно і помагали везти. Поставлено труну біля могили; потихеньку спущено її на дно, в примерзлий грунт. Катранники стояли навкруг і довго не загортали яму: не була ще покійниця тойсвітньою для них, зоставалась така, як і вони всі, ось тут, перед її очима. Не хотіли холодною землею відділяти від себе.

Сім’я в найтіснішому крузі незначності серед світу білого жила рідним гуртком, де одне було для одного дороге, як весь світ.

Ріденькі сніжинки пролетіли, мов поткалися перші в саван: з хуртовини.

Катранники стоять коло самого краю ями — ніхто слова не каже. Закрив очі собі тремтячою долонею Мирон Данилович; тоді дружина, маючи це за знак, звеліла дітям:

— Прокажіть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царстві!

Батько перший кинув грудку землі на домовину, за ним — інші; і почав він загортати. Зосталися сиротами без бабусі. За всіх думала і втішала кожного,— тепер її нема. Ніби половина життя в світі, відійшовши, згасла: до того смутно і порожньо стало навкруги. Мирон Данилович нагорнув могилку; тим часом пустився сніг. Ще постояли трохи, перехрестилися всі і пішли з похорон: господар вернувся в сарай — збивати хрест, а жінка і діти в хату.

Темніла в саду свіжа земля над покійницею, що переселилася в хату, неопоряджену ні вікнами, ні дверима, тільки стіни холодні тиснуть.

Полонять істоту, схожу на звалений жертовник, що з нього сполох постійно тремтів. Тепер кінець. Всі рідні мусять відсторонитись, бо вернено істоту в початок її.

Оточує зима — білими подіями.

Сніжинки, зібравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що стає на підвіконня. Побігли над самою садибою, а в височині завихрилися: сніп враз розв’язаний і розкиданий стеблинами на сторони. Поривна завірюха! — промчала і засипала повітря. Але над похороном сніжинки коливаються легко своєю численністю і тихнуть, оповиваючи грудки; скоро зовсім закрили, і коли Мирон Данилович ніс хрест укопувати, не впізнав могили: вся біла.

Оленка з вікна бачила, як сніг притрушував гробок, — сиділа і стежила. «Там бабуся мертва!» А зовсім живою собі уявляла покійничку; от, прозвучить поклик. Навіть чути, чути голос, мов звичайно вимовляється «Оленко!» — вона здригнулась від несподіванки і хотіла мамі крикнути, що чути, як бабуся говорить. Та ні! — не треба виявляти, нехай це буде так. Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що скоро теж зробився білий весь. Сніг летить густий і частий: закрив і могилку, і сад, потім запорошив і шибку, до якої підступили вечірні сутінки. 12

Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана, точиться новою речовиною.

— Щось, наче борошенце! — визначила з недовірою господиня.

Це «щось» не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної знесиленості в грудях, мов хворості — з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою речовина остаточно змінила вивляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію Олександрівну.

— Вже пересипається, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданні дитячому і загляданні в піч.

Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.

— Чого ж? Смак від хлібного,— сказав господар.

— Їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам?

Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:

— Гірке, гірке!

Старші згодні, що — гірке; спершу ж боялись віднадити.

— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.

— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо,— поправила мати, говорячи до малих.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций