Білик Іван Іванович Меч Арея — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 2 июня 2015


То було в неділю, перший день сідмиці, гостей же Богдан Гатило дочекався в останній, соварождень, та й то над самий вечір. Варта на заборолі зняла лемент, і він побіг до Полудневих воріт. Два можі й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долоні від сонця, в той бік яру, де над Хрещатиком розіп’явся міст.

Хвиля незрозумілого розчарування огорнула князя. Він повільно зійшов з дерев’яного заборола. Кінський тупіт чувся ближче й ближче, нарешті вершники натягли повіддя. Чільник сторожі запитально глянув на князя.

— Нарочитий Морятин.

— Я-м і сам видів, — зло відмахнувся молодий князь.

— Молиться відчинити.

— Що треба?

— Вельми дуже молиться, — знову сказав чільник у високому шоломі, один з тих, кого притяг Борислав.

Богдан махнув рукою.

— Відчиняй.

У ворота вскочило п’ятеро комонників. Нарочитий між осадив коня перед самим князем, кинув повід своєму отрокові й торкнувся рукою землі, бо трава біля воріт не росла.

— Чолом тобі, княже.

— Здоров будь. Що привіз мені єси?

— Віно од Великого князя витичівського.

— Мій дід прислав мені віно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можів київських?

Богдан був ущипливий, як ніколи. Напруга останніх семи днів жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистішим, ніж звично. Він мовчки взяв шкіряний міх, який тримав один з отроків, ступив до київського князя й розв’язав ремінний гузир. З міха під ноги Богданові викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.

— Що се є?

Морятин тихо мовив те саме, що й допіру:

— Віно від Великого князя витичівського. Тоді нахилився й підняв принесене. На довгому чорному чубі-оселедці висіла засолена людська голова.

— Хто се є? — здавленим голосом перепитав Богдан.

— Роденський князь Вогнян. Ясичі тому два дні кинули через засіку.

— Ясичі?.

— Ясичі, — потвердив Морятин і вкотив голову назад у міх, ще й добре скрутив гузир сирицею.

А в неділю вранці Богдан Гатило на чолі сотні добре зоружених мечами й сулицями комонних можів та боляр вирушив до стольного Витичева…

Сьогодні він повертався з раті, ведучи полон. Як зустріне його Витичів, чужий і нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив і ліг у землю отець його вітця й сидів на великокняжому столі брат батькового батька?

Лише на десятий день рать дісталася Витичева. Зранку Гатило відіслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спіткання.

Зустріч була пишна. За три версти від стольниці, на розвилку, де піщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможців чекала півсотня святково вбраних комонників. Можі були в яскравих ногавицях і гунях, на головах мали до блиску начищені шоломи — в кого мідний, у кого бронзовий чи залізний, у руках блищали коп’я, а на плечах — різнобарвні корзна, що маяли на пружкому вітрі. Вгледівши Богдана, вони разом попіднімали свої червлені щити й заходилися бити в них наконечниками копій. Коні, нажахані несподіваним барабанням, тупцювалися й косували білками очей. Коли ж лишилося кроків із десять, Богдан витяг із піхов двосічний харалужний меч і підняв його над головою.

Тоді комонники, переставши бити в червлені щити, голосно закричали:

— Слава! Сла-а-ва!

Почувсь окремий голосисько:

— Слава Гатилові!

Ворота стольного Витичева були широко розчинені, по сей і по той бік зібралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Від воріт одійшла зграйка молоденьких дівчаток і попрямувала назустріч прибульцям. Попереду білява красуня, сором’язливо схиливши вічі додолу, несла високий коровай, уквітчаний вінком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дівчини, та подала йому віншування й схилилася в низькому поклоні, аж намисто забряжчало їй на грудях і загойдалося, мінячись барвами райдуги.

Коли князь цілував коровай, незнайомий досі трем пойняв усе його тіло. Він завдав собі вроку, що коли в дівчини сині очі, то на добре, коли ж ні, то мусить пильнуватися в цьому городі. Красуня підвела зір і ніяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пісня, дівчина змішалася з подругами, що співали, й Богдан так і не зміг роздивитися, які в неї очі. Хор співав: Їде наш князь, ой їде ясний,

Та на коні вороному.

Слава!

А за ним та можі з болярами,

Та всі на білих суть.

Слава!

— А Великого князя нема!

Поряд, знявши мідного шолома, тупцювався Борислав. Побіч нього сопів Вишата. Всі сподівались побачити Рогволода й тепер були ніби розчаровані.

— Гордує, — неприємно посміхнувся Борислав. Богдан віддав коровай Вишаті й скочив на коня. Ворота він промайнув в одну мить і спинився тільки біля самісінького княжого терема. На ґанку стояв хлопець у довгій сорочці, підперезаній мотузкою.

— А що князь Великий робе? — спитав у нього Бощан.

— Пощо тобі князь? — жваво всміхнувся отрок у сорочці.

— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!

Хлопець мугикнув щось незрозуміле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вікно. Прискакали Борислав із Вишатою й стали з обох боків.

— Ти хто єси? — не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.

— Харя, — відповів той, нахабно посміхаючись.

— Скажи своєму князеві, що Богдан повернув з ополчення!

— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збігай сам.

Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити від сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий між.

— Княже, — тоненьким голосом погукав він Гатила. — Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.

Київський володар перезирнувся зі своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.

— Ходім, коли просять.

Богдан, стиснувши зуби, зліз додолу й передав повіддя Вишаті. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увійшли повз опасистого до хорому.

— Сюдою, — показував той у півтемряві сіней. — До сієї світлиці, до сієї.

Вони ввійшли в низькі двері. Світлиця була простора й безлюдна. Попід стінами тяглися лави, вкриті вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стіл із перехрещеними ніжками.

— Коли сте вмучені дорогою, то сідайте чи влягайте на лавах, — сказав опасистий.

Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловік у гарно поцяцьковану гуню, з-під якої визирав поділ білої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав міцні поробошні, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезані червоним шнур’ям.

— Ти хто єси? — спитав Богдан.

— Твій дядько, княже, — відповів гладун.

— Єутихій? — недовірливо поспитав Гатило. — То ти єси такий старий і гладкий? А ти не лжеш?

Єутихій ніяково стенувся.

Богдан підійшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комір гуні й смикнув за вузенький ремінчик сириці, що виснув Єутихієві з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срібний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.

— Рекли можі, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм віри. Виходить, правду рекли?

— Правду, — знічено мовив Єутихій. Він поводився, мов на шкоді впійманий отрок, дарма що був удвічі старший за Богдана.

Богдан повернувсь і пішов до вікна, зашибленого великими платівками слюди. Тоді повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрідного брата. Поряд ще й досі стовбичив довготелесий Борислав, і кумеднішої пари годі було й вигадати: Єутихій сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп’ятеро гладшим. Лють вивітрилася з Богдана, лишилась тільки гидливість. Єутихій стояв посеред світлиці, широко розчепіривши товсті ноженята в поробошнях, і ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дід пильнує свій стіл?

— А де ж Великий князь? — поспитав Богдан. Єутихій розгубився.

— Отець… він… Його…

Богдан голосно засміявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромі, й сього слід було сподіватися. Стало по-справжньому смішно — істину речуть, ніби старі люди на схилку літ починають нагадувати дітей. Він підійшов до двоюрідного дядька й тицьнув пальцем у груди:

— А ти Великим князем скоро станеш?

Той усміхнувся по-немовлячому щиро.

— Не відаю, княже.

— Як то? — скинув брови Богдан. Тоді махнув Бориславові: — Йдімо до коней, болярине.

А ввечері до тієї світлиці напхалося повно люду –то була шанувальна трапеза. Прийшов нарешті й Великий князь. З’явився з бічних дверей, худий і чорний, а білі вуса й біла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.

Він з погано прихованою ворожістю глянув на Богдана й неспокійно заворушив рудуватими на кінцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потім на собі цілий вечір.

— Сідай отут, княже, — рипучим голосом проказав старий, умостившись на покуті, — по праворуч од мене. Ти сьогодні єси витязь.

І ті слова можна було розуміти як шану, коли б не лихий блиск у дідових вилинялих очах, що позирали з-під білих брів.

— А так, а так, — підхопив слова Рогволода велій болярин Ждан.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций