Анна Зегерс Прогулянка мертвих дівчат — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 21 мая 2015



Іда свого часу поклала була край легковажному життю, але і в неї не дійшло до весілля - її наречений загинув під Верденом. Те горе спонукало її стати сестрою-жалібницею: вона хотіла хоч чимось допомогти пораненим. I навіть як 1918 року було підписано мир, Іда не зрадила свого покликання і вступила до ордену милосердних сестер. Її гарненьке личко вже трохи поблякло і кучері трохи посріблилися, мовби хто їх посипав попелом, коли вона стала керувати націонал-соціалістською організацією сестер-жалібниць. I хоча в цю війну вона вже не мала нареченого, її мстивість, її запеклість не притупилися. Вона втовкмачувала в голови молодшим доглядальницям державні настанови, що забороняли під час чергування розмови з військовополоненими і будь-які вияви фальшивого співчуття. I все ж остання її настанова - витрачати чисту марлю тільки на німців - так і лишилася не виконана, бо на нове місце її діяльності - госпіталь, розташований далеко від фронту,- впала бомба і винищила до ноги всіх - і своїх, і ворогів, не пожаліла навіть Ідиної кучерявої голівки, яку оце тепер Лора гладила своїми п’ятьма пальчиками з манікюром, що його мала в класі тільки вона.



Якраз у цю хвилину панна Меес постукала ложечкою по чашці і звеліла своїй улюбленій учениці обійти всі столики і зібрати складку за каву в тарілочку з синім візерунком. Так само вправно й рішуче збирала пізніше панна Меес пожертви на заборонену нацистами істинну євангелічну церкву. Звикла до таких доручень, вона нарешті стала й скарбничкою. Доручення було небезпечне, але вона збирала пожертви й надалі невимушено й жваво. Улюблена її учениця Герда весело бряжчала сьогодні тарілкою, а по тому віднесла її господині. Герда не була вродлива, але симпатична й моторна. Вона мала стовбовату, ніби конячу голову, цупке розкуйовджене волосся, міцні, завеликі зуби, гарні карі, трохи пукаті очі, довірливі й щирі, теж ніби конячі. Герда враз примчала від господині назад (вона ще й тим нагадувала лошатко, що завжди бігала мовби чвалом), попросила дозволу відстати від класу й повернутися додому іншим пароплавом. У ресторації вона довідалася, що хазяйчина дівчинка тяжко занедужала, біля неї нікому ходити, і тому вона захотіла сама доглянути хвору дитину. Панна Меес відхилила всі заперечення панни Зіхель - і Герда помчала чвалом до ліжка недужої дитини, як на свято. Вона просто народжена була доглядати хворих, любити людей, бути вчителькою з покликання, в найкращому, майже забутому тепер розумінні цього слова. Їй мовби долею було призначено всюди шукати дітей, яким вона була потрібна, всюди й завжди їх знаходити й опікуватися ними. I хоч життя її зрештою обірвалося непомітно й безглуздо, ніщо з того, чим вона жила, жодна дрібочка нею поданої допомоги не пропали марно. Її власне життя легше було знищити, аніж його сліди в пам’яті тих багатьох, кому вона хоч один раз випадково допомогла. Проте хто допоміг їй, коли Гердин чоловік всупереч її забороні й погрозам, вивісив Першого травня за наказом нової влади прапор зі свастикою, бо інакше його б звільнили з роботи? Нікого не було поруч неї, хто б її вчасно заспокоїв, коли, прибігши з базару додому, вона побачила свою оселю, споганену страшним прапором, і, паленіючи з сорому, пойнята відчаєм, відкрила газовий кран. Нікого не було поруч неї ту хвилину. В останню свою годину Герда почувалася безнадійно самотньою, хоча багатьом людям вона стільки допомагала!



З Рейну долинув гудок пароплава. Ми повитягали голови. На білому його корпусі золотом блиснув напис “Ремаген”. Хоч пароплав був ще далеко, мої хворі очі все ж легко розібрали його назву. Я бачила дим, що клубочився з димарів, та ілюмінатори кают. Я стежила за пароплавом, що за ним на воді то враз зникав, то враз з’являвся пінявий слід. Очі мої за цей час призвичаїлися до такого рідного й знайомого мені світу, і я вже все бачила виразніше, ніж тоді, коли пропливав голландський буксир. Чистесенький “Ремаген”, що плив широкою тихою річкою повз села та пагорби, повз безперервний похід хмар, огортала така незнищенна ясність, що її ніщо в світі не здатне було скаламутити. Я вже сама на палубі і в круглих шибках кают вирізняла знайомі обличчя людей, чиї імена дівчатка тепер голосно вигукували: “Учитель Шенк! Учитель Райс!.. Отто Гельмгольц!.. Ойген Лютгенс!.. Фріц Мюллер!”



Усі дівчата кричали тепер хором:



- Реальна гімназія! Передвипускний клас!



Чи цей клас, що, як і ми, виїхав на прогулянку, зійде на берег поблизу нас, чи десь далі? Панна Зіхель і пана Меес по коротенькій нараді наказали нам, дівчаткам, стати по чотири в ряд,- вони хотіли уникнути зустрічі двох класів. Маріанна стала заново кренделиками укладати коси, що розплелися ще під час гойдання на гойдалці, бо її бистрозора подруга Лені, з якою вони вкупі гойдалися і вдвох сиділи на одному стільці, своїми пильними очима нагляділа на палубі Отто Фрезеніуса, Маріанниного поклонника й найкращого танцюриста.



Лені нашіптувала їй на вухо:



- Вони зійдуть на берег. Він мені рукою махнув. Фрезеніус, русявий довготелесий сімнадцятиліток, давно вже настирливо махав нам з пароплава: він ладен був стрибнути в воду й плисти до нас, аби тільки хутчіш побачитися з коханою дівчиною. Маріанна міцно обійняла за шию Лені, обійняла як свою вірну подругу, якої згодом і знати не захоче, коли до неї звернуться по допомогу, як щиру сестру, в радощі й муки свого кохання утаємничену, як сумлінну посередницю в своєму листуванні і таємних побаченнях. Маріанна, вродлива й квітуча дівчина, вже тільки від однієї близькості друга робилася такою дивовижно чарівною й принадною, що вирізнялася з-посеред своїх товаришок, ніби те казкове дитя.



Отто Фрезеніус, що звіряв матері всі свої таємниці, вже розповів їй також і про захоплення Маріанною. Мати раділа такому щасливому виборові й вірила, що згодом, коли дочекаються діти свого повноліття, їм ніщо не стане на перешкоді до щастя. Заручини таки відбулися, весілля ж - ні: наречений загинув 1914 року в Аргоннах, куди він потрапив у складі студентського батальйону.



Пароплав “Ремаген” розвертався, щоб причалити до пристані. Обидві наші вчительки, що вже нетерпляче чекали зворотного пароплава, почали нас ні з того ні з сього перераховувати. Лені й Маріанна втупили очі назустріч пароплавові. Лені з такою цікавістю витягувала шию, мовби передчувала, що її майбутня доля залежатиме від того, з’єднається чи розлучиться закохана пара. Якби все залежало тільки від Лені, а не від кайзера Вільгельма, що оголосив мобілізацію, а пізніше від французького снайпера, вони й насправді були б гарним подружжям. Лені відчувала, що вони обоє і вродою, і душею одне одному рівня. Безперечно, тоді б Маріанна не відмовилася подбати про дитину Лені. I Отто Фрезеніус, очевидно, завчасно допоміг би Лені втекти. Напевне, й на ніжному, вродливому обличчі дружини він би помалу викарбував такі риси справедливості й людської гідності, які не дозволили б їй зрадити шкільну подругу.



А поки що Отто Фрезеніус, якому в першу світову війну кулею прошиє живота, окрилений коханням, перший збіг містком до нашого саду. Маріанна, одною рукою обнімаючи Лені за плечі, подала йому другу вільну руку й не віднімала її. Не тільки мені та Лені, а всім школяркам ясно було, що це - закохані. Вони дали нам уперше не вимріяне, не вичитане з віршів, або казок, чи з класичних драм, а щире й правдиве, земне уявлення про закохану пару, як сама її природа замислила й створила.



Маріаннин пальчик затримався в його руці. Все лице її тепер виказувало безмежну відданість, навічну вірність високому, худорлявому русявому юнакові. I коли відісланого на польову пошту листа Маріанна дістане назад з позначкою “загинув”, вона на пам’ять про свого Отто по-вдовиному одягнеться в жалобу. В ті чорні дні Маріанна, що над усе раніше любила життя зі всіма його великими й малими радощами - виявлялися вони в коханні а чи в гойданні на гойдалці,- у ті чорні дні вона зневірилася в усьому. А подрузі її, Лені, яку Маріанна нині обнімала за плечі, випало в ті самі дні зазнайомитися з відпускником Фріцом, сином залізничника з нашого міста. Тоді як Маріанна надовго закуталася в чорну хмару смутку, чарівна навіть у відчаї, в своїй глибокій скорботі за коханим, Лені красувалася, мов достигле рожеве яблуко. I обидві подруги, як воно звичайно ведеться, деякий час цуралися одна одної, як страждання цурається щастя. Та коли Маріанна скинула жалобу, вона знов почала навідувати кав’ярні на березі Рейну, й зустрічатися там з різними молодиками, й затримувати руку в руці, як оце тепер, і з таким самим, як тепер, виразом навічної вірності на лагідному довгастому лиці, а врешті обрала нового коханого - такого собі Густава Лібіга, що цілий пройшов крізь першу світову війну, а пізніше мав стати штурмбанфюрером СС у нашому місті. А коли б Отто Фрезеніус повернувся живий з війни, він би не став ні штурмбанфюрером СС, ні довіреною особою в гауляйтера. Риси чесності й справедливості, що вже тоді проступали на його ще хлоп’ячому лиці, немовби говорили, що Отто заказані такого роду кар’єри й професії.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций