Станіслав Лем Альтруїзин, або… — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 2 мая 2015



- Але годі про те. Як я бачу, ти хотів би, щоб ми ощасливлювали будь-кого. Ми грунтовно дослідили цю проблему десь близько п’ятнадцяти сот віків тому. Вона поділяється на феліцитологію негайну, або несподівану, і повільну, або еволюційну. Еволюційна полягає в тому, щоб і пальцем не поворухнути, бувши переконаним, що кожна цивілізація так чи інакше поволеньки дасть собі раду. А в негайний спосіб можна ощасливити або по-доброму, або примусом. Примусове ощасливлювання викликає, як свідчить статистика, від ста до восьмисот разів більше нещасть, аніж утримання від будь-якої активності. А по-доброму ощасливлювати теж не можна, бо хоч це тобі й видається дивним - наслідки ті самі, і коли вдатися до Супербоготрона, і коли - до Пекельного Інфернатора, якого ще звуть Геєнницею. Ти, певне, чув про так звану Туманність Краба?”

“Авжеж чув,- відповів Кляпавцій.- Це рештки оболонки Супернової Зірки, яка вибухнула колись…”

“Отож бо,- сказав голос.- Супернової Зірки, звісно! Там була, любий мій, помірно розвинута планета, на якій проливалося чимало сліз і крові. Одного ранку ми спустили на неї вісімсот мільйонів Здійснювачок Бажань, але не встигли віддалитися й на світловий тиждень, як вона розлетілась на дрібний мак і досі розлітається! Подібне сталось і з планетою гомінасів… Розказати тобі про неї?”

“Не треба! - буркнув Кляпавцій.- Я не йму віри, аби не можна було розумно й завбачливо ощасливлювати!”

“Не ймеш віри? То яка на це рада? Ми пробували це шістдесят чотири тисячі п’ятсот тринадцять разів. Ще досі волосся стає дибки на всіх моїх головах, коли згадую, чим усе скінчилося! Повір, що ми не шкодували праці для добра інших! Збудували спеціальну апаратуру для дистанційної спектроскопії бажань, але ти, певна річ, розумієш, що коли на якійсь планеті шаленіє релігійна війна і кожна з ворогуючих сторін прагне нищити іншу, то ми бачили своє завдання не у здійсненні цих прагнень! Тоді йшлося про те, аби ощасливлювати, не порушуючи ідей вищого добра. Але це не все, оскільки більшість космічних цивілізацій бажає того, про що не насмілюється відверто признатися, отож знову дилема, чи допомагати їм у тому, що вони роблять через рештки сорому і пристойності, чи у здійсненні прихованих прагнень? Візьмімо для прикладу хоча б деменцитів і аменцитів: перші в період добропорядного середньовіччя живцем спалювали розпусників, які укладали угоду з дияволом, особливо розпусниць, по-перше, тому, що заздрили їхнім нечистим утіхам, а, по-друге, тому, що катування в ореолі торжества справедливості давало їм величезну насолоду. А от аменцити не вірили вже ні в що, крім власного тіла, і догоджали йому машинами, але з певною стриманістю, називаючи це заняття розвагою. Вони мали скляні скриньки, до яких замикали різні насильства, вбивства, підпали, і, споглядаючи їх, поліпшували собі апетит. Ми опустили на ті планети цілий дощ пристроїв, задуманих так, аби заспокоювати їхні пристрасті, не завдаючи нікому шкоди, тобто, створивши штучну діяльність. Вони поринули в неї, і деменцити за шість, а аменцити за п’ять тижнів защасливилися до смерті, аж верещали від щастя! Це такого б тобі хотілося, недорозвинена істото?”

“Ти або дурень, або потвора! - крикнув Кляпавцій, а я вже й зовсім збаранів.- Як смієш вихвалятися такими нікчемними діями?”

“Я ними не вихваляюсь, а просто сповідаюся,- спокійно відповів голос.- Я ж кажу, що ми по-різному пробували, усіма способами по черзі. Виливали на планети дощі багатств, потопи ситості й достатку, паралізуючи на них будь-які зусилля і працю; ми давали добрі поради, а вони у відповідь відкривали вогонь по наших компотницях, тобто літаючих тарілках, бо, правду кажучи, перше ніж братися ощасливлювати, треба було переробити їхні душі…”

“То ви й таке можете зробити!” - скреготнув Кляпавцій зубами.

“Та можемо, звісно, можемо! От узяти хоча б, приміром, наших сусідів, які живуть на землеподібній, тобто землянистій планеті, антропанів! Вони займаються переважно вихвіндрюванням і турбаченням, і це зі страху перед проквярнею, яка, за їхніми поняттями, перебуває поза існуванням і з роззявленою пащею, в якій палає вічне полум’я, чекає на грішників; отож, наслідуючи благословенних кімбрабелянсів, райського Ламбудаса і уникаючи огиданції з її огидансами, антропанський юнак помалу стає досконалішим, кращим і шляхетнішим, ніж були його восьмирукі предки. Правда, антропани воюють з байоранами за примат Дусу над Мусом або Мусу над Дусом (оскільки мають протилежні переконання), але зваж, що в таких війнах гине тільки частина їх, тоді як ти хотів би, аби я, вибивши їм з голів усю їхню віру у вихвіндрювання і проквярню і все інше, підготував їх до раціонального ощасливлення. Але таким чином відбулося б психічне вбивство, бо ці нові істоти вже не були б ані байоранами, ані антропанами, хіба ти цього не розумієш?”

“Забобони треба замінити знанням!” - твердо мовив Кляпавцій.

“Та звичайно! Але зваж, прошу тебе, на те, що зараз там живе близько семи мільйонів спокутників, і не один з них потратив ціле життя на приборкання власної натури, щоб урятувати своїх ближніх від проквярні; то як же мені пояснити їм за кілька хвилин, та ще так, щоб у них не залишилося більше ніяких сумнівів, що все це було ні до чого, що вони змарнували життя на справу зовсім безвартісну? Хіба це не було б жорстокістю? Знання само повинно замінити забобони, але для цього потрібен час. Візьми для прикладу того горбаня, про якого ми говорили. Живе він у солодкому незнанні, вірячи, що його горб відіграє в Творенні Світу чи не космічну роль. Коли йому поясниш, що горб є наслідком хибного поєднання атомів, то тільки зробиш нещасним. Тоді слід було б одразу ж і випростати його горб…”

“Та певна річ, що так!” - випалив Кляпавцій.

“Ба! І ми так робили! Тільки мій дід раз випростав за одним махом триста горбанів. Але як потім мучився!”

“Чому?” - не втримавсь я від запитання.

“Чому? Та сто дванадцятьох одразу після того засмажили в олії, сприйнявши таке несподіване видужання як неспростовний доказ таємних зносин з нечистою силою; тридцятьох забрали до війська, і вони загинули в боях, убиваючи один одного під ворожими прапорами, сімнадцятеро відразу ж упилося з радості на смерть, а вже решту винищило виснаження від кохання (бо мій дід через свою духовну шляхетність обдарував їх іще й великою вродою) або всілякі інші моральні збочення, яким вони, напостившись до того, почали надто бурхливо віддаватися, отож за два роки всі вони зійшли в могилу. Єдиний виняток… Ет! Не варто й говорити!”

“Та кінчай, коли вже почав!” - заволав з великим хвилюванням мій учитель пан Кляпавцій.

“Якщо конче хочеш… Гаразд. Спершу лишилося тільки двоє. Один, потрапивши дідові на очі, на колінах благав його повернути йому горб, оскільки калікою непогано жив собі з милостині, а випростаний мусить працювати, а він не був до того привчений, казав, що до горба він уже зовсім звик, а тепер, заходячи будь-куди, боляче стукається чолом об одвірки…”

“А останній?” - спитав Кляпавцій.

“Він був королевичем, через каліцтво позбавленим права спадщини, а коли позбувся каліцтва, мачуха, бажаючи, аби корона дісталася її синові, отруїла пасинка…”

“Ну, гаразд… Але ви все-таки можете творити чудеса…” - з розпачем у голосі мовив Кляпавцій.

“Ощасливлення за допомогою чудес є однією з найнебезпечніших серед відомих мені технік,- суворо відповів голос з машини.- Кого змінювати за допомогою чуда? Окремих осіб? Через надмір уроди розбиваються подружні зв’язки, зайвий розум призводить до самотності, багатство - до шаленства. Ні, ні! Окремих осіб ощасливлювати не можна, а суспільства - не варто. Кожне повинне йти власним шляхом, природним чином, підносячись з поверху на поверх розвитку, завдячуючи лише собі всім добрим і лихим. Ми, з Найвищої Фази, не маємо чого робити в Космосі; ми не створюємо інших Космосів, оскільки, дозволю собі зауважити, це було б нечесно. Навіщо це робити? Для власного вивищення? Це було б паскудством. Чи, може, для створюваних? Але ж їх немає. То ж як можна зробити щось для тих, кого не існує? Робити що-небудь можна лише доти, поки ще не можна робити всього. А потім треба сидіти тихо… А тепер дайте вже мені спокій!”

“Та як же так?! А якісь засоби, аби хоч трохи поліпшити, допомогти, вдосконалити? Зваж на тих, хто страждає! Алло!” - один поперед одного кричали ми з Кляпавцієм перед Остаточним Пультом.

Машина позіхнула й сказала:

“І чи варто взагалі з вами розмовляти. Чи не правильнішою була наша поведінка на планеті? Завжди те саме! Та вже добре! Ось вам рецепт на ще не випробуваний засіб, але застерігаю вас перед наслідками! А тепер робіть собі, що хочете. Спокій, це єдина річ, яка мені потрібна.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций