Джон Кітс Вірші — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 26 апреля 2015





  Люби ж, люби мене!



Ти кажеш - любиш… А сама -

  Все холодна та понура,

Як черниця, що постить

  Довгий піст Амура.

  Люби ж, люби мене!



Ти кажеш - любиш… А уста

  Від цілунку держиш далі,

Ніж од хвиль у глибині

  Держаться коралі.

  Люби ж, люби мене!



Ти кажеш - любиш… А рука,

  Наче мармур, не тепліє,

Не затискує мою,

  Що вся палає-мліє.

  Люби ж, люби мене!



Скажи хоч слово, та з вогнем!

  Дай уста палкі, безжурні!

Спопели мене - й сховай

  У себе в серці-урні!

  Люби ж, люби мене!









Вечеря закоханих





“Віршована нісенітниця”

З листа до Джорджа Кітса





Сидять сумні, очима млосно блудять,

Щипають хліб, і чай зітханням студять,

I тратять пам’ять, і вже просто так

Сидять, забувши про вечерю й смак.

Бач, руки склали - от де щастя людям!

Хай гасне піч, ніхто не встане, жде,

Тому-то й Бетті з вугіллям не йде.

Зненацька муха у молочник пада.

Невже не визволить її громада?

О ні: пан Вертер ложкою, стеблом,

Сягнув у молоко - і вже столом

Вона повзе, радіючи обстою,

І мокру стежку довжить за собою.



Ромео, встань, до щипців досягни,

Бо вже свічки чадять. Але ж вони

Віщують саван! Ах, я недотепа:

Мені ж у сьомий, що за цирком, треба!

Жаль, жаль, а добрий маєте сурдут!

Де ваш кравець живе? Десь там… чи тут.

О, вибачте! Я втратив пам’ять - через -

Ну, як його… Де мій кравець? Я ще раз

Повторюю: не знаю. Що за спіх?

Він в Оппінгу - забрав би чорт усіх!









Сонет







День проминув, а з ним - і всі його розкоші:

М’яке тремтіння рук, ще м’якші перса, слів

Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,

I стан довершений, що з хвилювання млів.

Зів’яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!

Де ж та краса тепер? Немає - й не шукай:

Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,

Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай -



Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,

Коли святковий день або святкова ніч

Пахущим пологом закритого Кохання

Згущає сутінки для потаємних стріч,-

Мені ж дарує сон за те, що я канони

Йому весь день читав, за піст мій і поклони.









Рядки до Фанні







Як із очей моїх прогнать

Сліпучий образ твій?

  Одна-єдина

Минулася з побачення година!

I доторк має пам’ять. О, порадь,

Як вирвати її, як розтоптати,

Щоб знову вільним стати?



Таким, як був, коли очей блакить

Могла мене привабить-приманить

Лиш на коротку мить;

Як муза в мене - хоч перістокрила,

Хоч худосила,

Хоч небагата мислями в ті дні -

Без ремства підкорялася мені

I божеством здавалася у хорі

Божественнім. О, що за птах у морі

Замислений поет, коли з висот

Він дивиться на муки вічних вод!



О, як тепер

Мені тих пер

Линялих назбирать - і полетіти

Під небо знов,

I трепетну любов

Покинути внизу, де трави й квіти?

Ковтнуть вина? О ні, це низько, це -

Обманливе слівце,

Підсунуте в канон, де славиться любов.



Ні, смак його приємний тільки в щасті,

О, як вернути мир,

Коли навколо - вир

Страшних негод, що душу рвуть на часті?

I як забути цей проклятий край,

Де друзі - під замком, де їм одчай

У вічі дивиться, одчай і злидні;

Цю чорну пустку, де з брудних верхів

До океанських ринуть берегів

Нудні річки, водяникам не знані;

Де злі вітри, безлегітні, в тумані

Великих вод свою морозну лють

Насталюють; де в хащах не живуть

Дріади полохливі; де травиці

Не вистачить напастися телиці;

I де Природа, тонучи в пітьму,

Здається, зраджує себе саму.



Де б сонця взяти,

Щоб цю пекельну тінь назавжди зняти?

Та от зі сходу, з повівом тепла,

Моя зоря зійшла!

О, дай душі спочити

Ще раз на сяйних персах! Оточити

Рукам-тюремникам - і в ніжний бран

Узяти з мукою твій стан!

Щоб подих твій, твій незабутній голос

Пройняв захопленням мій кожний волос!

О, мук солодких рай!

Ще дай уста твої! Дай, дай!

Ні, годі, годі! Досить, як мені

Ти з’явишся у сні!









Сонет до Фанні







О змилуйся, о згляньсь і полюби

Любов’ю доброю, без мук Тантала,

Простою й щирою, без боротьби,

Безплямною, без маски й покривала!

О дай себе - всю, всю! Цю вроду, сміх,

Цей вид, ці губи, над усе солодші,

Ці перса, де тремтять мільйони втіх,

Ці ніжні руки й ці небесні очі!



І душу всю віддай мені - з жалю

Віддай до крихти, бо інакше згину

Або, твій раб нещасний, загублю

Свій шлях у світі й розумом порину

У нечуття - і, звикши до тенет,

Забуду гордості своєї злет.









Падіння Гіперіона





(Уривок)





За мить до смерті я ступив на сходи

Закляклою ногою; і життя,

Здавалося, влилось крізь пальці в мене,

Я вгору йшов - так ангели з муріжка

По сходинках колись летіли в небо.

“Могутня! - крикнув я, ковчег рогатий

Побачивши.- Хто я, щоб вік мій довжить?

Хто я, щоб знову обминула смерть

Блюзнірську річ мою?”

 I з-під запони

Сказала тінь: “Ти смерть і воскресіння

Пізнав до строку;взважившись на це,

Ти врятувавсь; ти свій кінець відрочив”.

“Пророчице! - я знов: - Як ласку маєш,

Зніми мені з очей душі полуду”.

“На верховину цю,- сказала тінь,-

Піднятись може тільки той, хто близько

Бере до серця всі нещастя світу.

А ті, що гавані собі шукають,

Де б незворушно дні свої проспати,

Коли в цей храм і зайдуть випадково,

Згниють на сходах цих, де й ти вже був

Наполовину стлів”.

  Так м’яко голос

Її звучав, що зваживсь я іще раз

Озватися: “Хіба немає тисяч

Людей на світі, що готові вмерти

За ближнього, що велетенські муки

Усього світу чують, навіть більше -

Для людства бідного, немов раби,

Насущний загорьовують? Я б мав тут

I їх зустріти. Але я тут сам”.

“Ті, що про них ти кажеш,- мовив голос,

Не мрійники і не сновиди кволі:

Їм не дива потрібні - людські лиця,

Не музика - щасливий людський голос;

Вони й не думають сюди з’являтись,

А ти прийшов, бо менший ти за них.

Чим же корисний ти і весь твій рід

Для всесвіту? Замріяна істото,

Самомучителю, поглянь на землю -

Яке ти благо там, хоч би в надії,

Чи пристановище для себе знайдеш?

У всіх є дім, у кожного свої

Утіхи й муки, злі й високі вчинки,

I кожному - свій пай: саме страждання,

Сама відрада, всім - своє. I тільки

Сновида дні свої безжально труїть,

Караючись понад свої гріхи.

Та щоб усім дісталось трохи щастя,

Таких, як ти, допущено в той сад,

Де щойно ти пройшов, таким і в храм

Зайти не поборонено. Тому-то

Безпечно ти стоїш біля колін

Цієї статуї”.

 ”Що за нікчемність

Мені даровано таку прихильність

I словом гоєно мій біль не підлий,-

Я тішуся, зворушений до сліз”.

I далі мовив я: “Скажи, будь ласка,

Велична тінь: адже не зовсім марні

Пісні, проспівані на вухо людству?

Адже ж поет - мудрець, людинолюбець,

Всім ближнім лікар? Знаю, відчуваю,

Що я не з них, мов кібець, що безкрилим

Себе вчуває, як орла побачить.

Хто ж я тоді? Ти мовила про рід.

З якого ж роду я?”

  Висока постать,

Білообіпнута, відповіла

Ще з більшим притиском, аж колихнувся

Рясний серпанок поверх золотої

Кадильниці, що ждала, із руки

Звисаючи: “Хіба ж ти не сновидець?

Сновидець і поет - відмінні, зовсім

Несхожі, протилежні, антиподи:

Цей ллє бальзам у світ, а той лише

Його дратує”.

 Тут я мимоволі

З піфійським гнівом вигукнув: “Зів’яв ти,

Змовк, Аполлоне! О далекосяжний!

Чому ти мору млистого свого

Не посилаєш крізь нещільні двері

Самозакоханих пустих поетів,

Напушених паливод-віршомазів?

Хай смерть і я вдихну, та я ожив би,

Побачивши, як заповзуть вони

В могилу першими. Велична тінь,

Скажи, де я і чий це храм, для кого

Цей фіміам, і чий це вид, закритий

Кряжем колін високих мармурових,

I хто сама ти, що жіноцьки чемно

До мене мовиш?”

 I висока тінь

Озвалася під полотном обвислим

Ще з більшим притиском, аж заструмів

Рясний серпанок поверх золотої

Кадильниці, що ждала, із руки

Звисаючи; і в голосі її

Почув я сльози, що вона їм волю

Дала нарешті.

 ”Цей самотній храм -

Печальний залишок війни Титанів

З бунтівниками; цей прадавній образ,

Що, падаючи, різьблені свої

Так споневірив риси,- це Сатурн.

А я - Монета, відтоді найвища,

Єдина жриця вівтаря пустого”.

Мені забракло слів…









До Фанні Брон







Оця рука, жива й гаряча, здатна

До стиску дужого, якби схолола

В безмовності могили крижаній,

Ввижалася б щодня тобі й проймала

Тебе; морозом уночі - й ти б радо

Всю серця кров дала, щоб знов червоне

У мене в жилах потекло життя

I заспокоїлось твоє сумління.

Дивися ж - ось вона, я простягаю

Її до тебе.









Останній Сонет







Осяйна зоре! Я б хотів, як ти,

Горіти завжди! Тільки не осібно,

Не стежачи самотньо з висоти,

Пустельнику безсонному подібно,

Як море-жрець до берегів землі

Докроплює вологою святою,


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций