Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 5 апреля 2015



Він позбувся каптура, плаща, харчів, свого коника, гудзиків і друзів. Брів він усе далі й далі, поки сонце почало хилитися до заходу - за гори, їхні тіні простяглися через стежку, і гобіт озирнувся. Тоді подивився вперед і побачив перед себе лише низькі кряжі, схили яких скочувалися до низин і рівнин, що проглядали між гілля дерев.



- О небо!- вигукнув він.- Здається, я вийшов з другого боку Імлистих гір, на самісінький край загірних земель! Де ж, о де поділися Гандальф і всі гноми? Ох, як би я хотів, щоб вони тільки не були досі там, в лабетах у гоблінів!



Та він усе брів, не зупиняючись; перейшов ту високогірну долинку й почав спускатися схилом,- і весь цей час у ньому зріла одна дуже тривожна думка. Чи не повинен він, маючи тепер чарівного персня, вернутися назад у ті страшні-престрашні тунелі й розшукати своїх друзів? Він якраз вирішив, що це його обов’язок, що він мусить вернутися назад (і вельми нещасним почувся при цьому), коли до його слуху долинули якісь голоси.



Став, прислухався. Голоси начебто не гоблінів - тож покрадьки рушив далі.

Ліворуч над кам’янистою стежкою, що гадючкою повзла вниз, височіла скельна стіна; праворуч відкривався положистий схил, і там, нижче рівня стежки, рясніли видолинки, прикриті кущами й низькорослими деревцями. В одному з таких видолинків і гомоніли якісь невідомі.



Він підкрався ближче й раптом побачив: з-поміж двох валунів виглядав голова в червоному каптурі. Це був Балін на чатах. Гобіт трохи не заплескав у долоньки й не закричав на радощах, але стримався. Боячись наскочити на щось несподіване й неприємне, він не зняв персня і тепер бачив, що Балін дивиться просто крізь нього і його не помічав. “Ось я з ними пожартую”,- подумав він, заповзаючи в навислі над видолинком кущі. А там Гандальф саме сперечався з гномами. Вони обговорювали все, що з ними сталося в тунелях, і намагалися вирішити, що діяти далі. Гноми бурчали, а Гандальф казав, що вони ніяк не можуть подорожувати далі, лишивши Злоткінса в руках у гоблінів, не спробувавши з’ясувати, живий гобіт чи мертвий, не спробувавши вирятувати його.



- Зрештою, він мій друг,- казав чарівник,- і непоганий малюк. Я почуваю себе відповідальним за нього. Ох, якби ж ви не загубили його в тунелях!



А гноми не могли взяти втямки, навіщо взагалі було запрошувати Злоткінса з собою, чого той не тримався друзів та не біг за ними й чому чарівник не вибрав когось кмітливішого.



- Досі він завдавав більше клопоту, ніж користі приносив,- заявив один.- Якщо нам треба зараз вертатися назад у ті осоружні тунелі, аби його там розшукати, то хай йому всячина, ось що я скажу!



- Я взяв його з собою, а я не беру того, що мені без пуття,- сердито відказав Гандальф.- Або ж ви допоможете розшукати Злоткінса, або я піду від вас, і ви тут, як хочете, так і виплутуйтеся з біди. Аби ми тільки розшукали його, ви б мені ще не раз подякували, поки все це скінчиться. І як це ти, Дорі, покинув його, навіщо тільки ти це зробив?



- І ви б його покинули, і ви б його впустили,- виправдувався Дорі,- якби несподівано в пітьмі гоблін схопив вас іззаду за ноги, та перечепив вас, та ще й стукнув у спину!



- То чого ти його знов не посадив на плечі?



- Матінко рідна! Ви ще питаєте? Гобліни билися й кусалися в тій пітьмі, всі через когось перечіпались і били один одного! Ви самі трохи голови мені не зняли своїм Гламдрінгом, а Торін штрикав на всі боки Оркрістом. Несподівано ви зробили один із тих ваших сліпучих спалахів, і ми побачили, як гобліни з вереском біжать назад. Ви крикнули: “Всі за мною!”- і всі мусили бігти за вами. Думалося, всі побігли. Ніколи було рахувати, ви ж самі добре знаєте, поки ми прорвалися крізь варту, вибігли через нижні двері й скотилися сюди. І немає тепер з нами Викрадача, хай йому абищо!



- А Викрадач тут! - сказав Більбо, знявши персня і ступивши в середину кола.



Леле, як вони попідскакували! А тоді закричали від подиву та радощів. Гандальф був вражений, як і всі гноми, та, мабуть, зрадів дужче за них усіх. Він покликав Баліна й сказав тому, що думає про вартового, який пропускає інших без попередження отак просто до гурту. Що й казати, після цього гноми стали куди більше поважати гобіта. Коли досі вони ще сумнівалися, чи той справді такий першорядний Викрадач, як твердить Гандальф, то тепер усі їхні сумніви розвіялися. З усіх гномів Балін був найдужче спантеличений; та всі погоджувалися, що гобіт утнув таки вельми хитру штуку.



Їхня похвала так потішила Більбо, що він лише, посміявся в душі, а про персня не сказав анічогісінько. Коли ж його спитали, як він це зробив, сказав лише:



- О, просто підкрався - ну, самі знаєте,- обережненько, тихенько.



- Ну, то це перший раз таке сталося у мене,- бо досі в моє чатування і миша не могла обережненько, тихенько проповзти під самим моїм носом, щоб я її не помітив,- заявив Балін.- І я зніму перед вами свого каптура.



І зробив це з поклоном:



- Балін до ваших послуг.



- Ваш слуга Більбо Злоткінс,- відповів гобіт.



Тут усі захотіли почути про всі його пригоди, відколи вони його загубили. І гобіт сів на землю й розповів їм усе - окрім того, як знайшов персня. (”Розкажу потім, не зараз”,- подумав.) Особливо гномів зацікавила гра в загадки, і всі здригнулися співчутливо, коли він змалював їм Гам-гама.



- А коли він усівся біля мене, я вже не міг придумати ніякої загадки,- розповідав Більбо,- і я спитав: “Що у мене в кишені?” І він не вгадав за три рази. Тоді я сказав: “Пам’ятаєш свою обіцянку? Іди й покажи мені вихід звідси!” Та він кинувся до мене, щоб мене з’їсти, а я - навтікача, але перечепився через виступ і впав, а він проминув мене в темряві. Тоді тихенько пішов за ним і почув, що він розмовляє сам з собою. На його думку, я знав, де вихід із підземелля, і він вирішив, що знайде мене там. Тоді сів перед отвором так, що я не міг його минути. Тоді я його перескочив і так від нього врятувався, а потім поспішив до брами.



- А сторожа? - спитали гноми.- Хіба там не було сторожі?



- Ого! Там тієї сторожі було повно, та я втік від них. Але застряг у дверях - вони були тільки трішки прочинені - й погубив там стільки гудзиків,- мовив гобіт, сумовито дивлячись на свою подерту одежину.- Але я таки протиснувся У двері - і ось я тут.



Коли він розповів про те, як утік від сторожі та протиснувся у двері,- так ніби то не було надто тяжко чи небезпечно,- гноми дивилися на гобіта вже зовсім іншими очима: вони його поважали.



- А що я вам казав? - засміявся Гандальф.- Золотко Злоткінс вартий більшого, ніж вам здається.



І, сказавши так, подивився на гобіта чудним поглядом з-під кущистих брів, аж той подумав, чи не відгадав чарівник ту частину розповіді, яку він замовчав.



Потім Більбо почав розпитувати Гандальфа: адже він не чув того, що чарівник розповів гномам. Йому цікаво було знати, як їх усіх розшукав чарівник і як їм велося до останньої миті.



Чарівник, сказати правду, був зовсім не від того, щоб ще раз переповісти свої подвиги. Тож він сказав гобітові, що вони з Елрондом, звичайно, добре знали про лихих гоблінів у цій частині гір. Але раніше їхня головна брама була на іншому перевалі, який легше було долати, і там гобліни часто хапали мандрівників, котрим траплялося заночувати біля входу в їхні володіння. Напевно, ходити через

Той перевал перестали, і гобліни, мабуть, відкрили свій новий вхід на вершині того перевалу, через який ішли гноми, - і то зовсім недавно відкрили, бо ж досі цей перевал був цілком безпечний.



- Треба буде мені якось пошукати більш-менш порядного велетня, котрий би завалив камінням той їхній вихід,- сказав Гандальф,- а то скоро зовсім неможливо стане ходити через ці гори.



Почувши гобітів зойк, Гандальф одразу зрозумів, що скоїлося. Вбивши спалахом тих гоблінів, що кинулися його схопити, він проскочив у щілину в дверях, перш ніж вони зачинилися. Слідом за погоничами й бранцями він пройшов аж до того місця, де починалась велика зала; там він присів і витворив найкращий чарівний фейєрверк, який можна було зробити в тих сутінках.



- Ризиковане то було діло,- зауважив він.- Усе висіло на волосині!



Але ж хто не знав, що Гандальф - великий майстер світляної та вогняної магії (навіть Більбо не забув, якщо ви пригадуєте, тих чарівних фейєрверків на купальські бенкети старого Тука)! Решта всім нам відома - окрім того хіба, що Гандальф добре знав про запасну браму, як він її називав,- ті нижні двері, де Більбо розгубив свої гудзики. Насправді про нижні двері знали всі, хто бував у цій частині гір; але в тих ходах-переходах таки треба було чарівницької голови, щоб вивести всіх де слід.



- Ту браму вони зробили ще хтозна-коли,- пояснив він,- почасти як запасний вихід, коли треба порятуватися від небезпеки, і почасти як вихід у землі, що лежать по той бік гір.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций