Олександр Пушкін Євгеній Онєгін — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 4 апреля 2015





Під шовком ніжної запони

Вона в солодкім сні не тоне,

І рано-вранці передзвін,

Предтеча трудових годин,

Її з постелі підіймає.

Сідає Таня край вікна.

Поволі дніє; та вона

Ланів дідизних не вбачає;

Сіріють тільки крізь туман

Конюшня, кухня та паркан.





ХLIV





І от від ранку аж до ночі

Татьяну возять там і там,

Щоб лінощі її дівочі

Явить бабусям та дідам.

Куди лиш повіз їх прибуде -

Ласкаві зустрічі усюди,

Хліб-сіль, розмова гомінка.

“Велика Таня вже яка!

Чи я ж давно тебе хрестила?

- А я за уші наскубла!

- А я медяника дала!

- А я так на руках носила!”

І хором сиві гомонять:

“Ох, як же то роки летять!”





ХLV





Та в них не видно переміни;

Усе в них на старий взірець:

У тітоньки княжни Поліни

Той самий тюлевий чепець;

Все білиться Лукер’я Львівна,

І бреше все Любов Петрівна,

Іван Петрович все дурний,

Семен Петрович все скупий,

В Авдотьї Карпівни від шлюбу

Той самий друг, мосьс Фінмуш,

Той самий шпіц, той самий муж;

А він все член ретельний клубу,

Глухий і смирний жінчин гість,

За двох так само п’є та їсть.





ХLVI





Їх дочки Таню обнімають.

Розквітлі грації Москви

Спочатку мовчки оглядають

Татьяну з ніг до голови;

Вона здається їм чудною,

Худою надто та блідою,

Провінціального взірця,

А втім, гарненькою з лиця;

Тоді, скорившися природі,

До себе приязно ведуть,

Цілують, серденьком зовуть,

І роблять зачіску по моді,

І ніжно повіряють їй

Дівочих таємниці мрій,





XLVII





Секрети юного кохання,

Надії, пустощі дрібні.

Скрашає їхнє лепетання

Легенька домішка брехні.

Тоді, в одплату за довіру,

І Таню просять душу щиру

Одкрити без вагання їм.

А Таня, наче в сні чуднім,

Думками десь далеко лине,

Не розуміє їхніх слів,

І тайну власних почуттів,

Страждань і щастя скарб єдиний

У серці криючи своїм,

Його не ділить ані з ким.





ХLVІІІ





Татьяна слухає в вітальні

Гостей розмови голосні,

Та все слова такі загальні,

Такі утерті та нудні;

Нема ні серця, ні уяви,

Усе байдуже, нецікаве,

І навіть наклепи у них

Чуттів позбавлені живих.

Шкода вже й розуму шукати,

Не те що там великих дум;

Не посміхнеться томний ум,

Не вгріє серця й жарт крилатий.

Бо й дурощів смішних нема

В цім панстві, де нудьга сама!





ХLIХ





Архівні юнаки юрбою

На Таню споважна зорять

І неприхильно між собою

Про неї стиха гомонять;

Один якийсь блазнюк печальний

В ній бачить образ ідеальний

І потай в метушні людській

Елегію складає їй.

Якось у тітоньки нудної

До неї Вяземський підсів

І зацікавити зумів.

Про ймення панночки нової,

Свій поправляючи парик,

Тоді питається старик.





L





А там, де Мельпомена виє

Протяжним голосом своїм,

Де плащ мішурний багрянів

Перед збіговищем людським,

Де тихо Талія дрімає

І на плескання не зважає,

Де Терпсіхорі лиш одній

Глядач дивує молодий

(Про це ви спомин бережете,

Як я, панове, бережу),-

На дівчину, усім чужу,

Не поверталися лорнети

Ревнивих паній і знавців

Із лож блискучих та з рядів.





LI





Її привозять і в зібрання.

Задуха, гомін, шум і сміх,

Музики грім, свічок блищання,

Мелькання, вихор пар легких,

Красунь прозорчасті убори,

Людьми ущерть залиті хори,

Півколо панночок і дам,-

Усе вражає очі там.

Тут франти появляють чари -

Своє нахабство, свій жилет

І неуважний свій лорнет.

Сюди відпущені гусари

Спішать прибути, прогриміть,

Заполонить і полетіть.





LII





Зірок багато єсть у ночі,

Багата на красунь Москва,

Але найбільше вабить очі

Сріблиста зірка ранкова.

Але вона, перед котрою

Я мовкну з лірою дзвінкою,

Зорею ранньою, ясна,

Блищить серед красунь одна.

Як по-небесному гордливо

Землі торкається вона!

Як від грудей пашить весна!

Як очі дивляться томливо!..

Та годі, годі; перестань:

Ти заплатив безумству дань.





LІІІ





Шум, метушіння, сміх, уклони,

Галоп, мазурка, вальс… А там,

Між двох тіток, біля колони,

Чужа усім людським очам,

Татьяна дивиться й не бачить,

Що серцю суєта ця значить!

Їй душно тут… Вона в думках

Перелітає по полях

Туди, де бідні поселяни,

Де самотинності куток,

Де світлий котиться струмок,

Де квіти, де її романи,

Де в тінях липових алей

Ввижався він у тьмі ночей.





LIV





Так мисль її далеко бродить:

Забуто й світ, і пишний бал;

Очей тим часом не відводить

Якийсь од неї генерал.

Лукаво тітоньки моргнули

І ліктем Таню підштовхнули,

І кожна прошептала їй:

“Ліворуч подивись мерщій!”

“Ліворуч? Де? А що там саме?”

“Та що вже є, туди поглянь..

Он, недалечко тих-от пань…

Там поруч двоє з орденами…

Недавно увійшов він в зал…”

“Хто - він? товстий той генерал?”





LV





Тут переможниці Татьяні

Ми поздоровлення складім

І знов ходу свою в романі

На путь колишню повернім…

До речі, тут сказати маю:

Про друга юного співаю

І дивину його химер.

Благослови ж мене тепер,

О музо епосу висока!

І, з вірним посохом в руці,

Не дай зійти на манівці.

Доволі! Скінчена морока!

Віддав я класицизму честь,-

Хоч пізно трохи, заспів єсть.











Глава восьма







Fare thee well, and if for ever,

Still for ever, fare thee well.

Byron







І





В ті дні, коли в садах Ліцея

Я безтурботно розцвітав,

Читав охоче Апулея,

А Ціцерона не читав,

В ті дні, при співах лебединих,

В повитих тайною долинах,

Край вод прозорчастих мені

З’явилась муза навесні.

В студентській келії проміння

Враз засіяло: муза в ній

Відкрила юний бенкет свій,

Забави вславила дитинні,

Діла славетні давнини

І серця трепетного сни.



——————

Прощай, і вже як назавжди, то назавжди

Прощай. Байрон (англ.).- Ред.





II





І світ зустрів її зичливий;

Нас перший успіх окрилив;

Помітив нас Державін сивий

І край труни благословив.

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .





III





І я, закон єдиний мавши,

Примхливу волю почуттів,

З юрбою мислі поділявши,

Я музу пустотливу ввів

На бенкет, в шум сперечок вічних,

Грозу дозорів опівнічних;

І їм веселої пори

Вона несла свої дари

І, як вакханочка, сміялась,

Гучний вела при чаші спів,

І молодь одлетілих днів

До неї палко залицялась,

А я пишався, що знайшов

Такої подруги любов.





IV





Та присудила доля мстива

Мені вигнання - муза вслід.

Не раз, було, ласкава діва,

Німотний ділячи похід,

Мене таємно чарувала!

Не раз вона зо мною мчала

Вночі, в кавказькій стороні,

Немов Ленора, на коні!

Не раз на берегах Тавріди

Вона мене у тьмі нічній

Водила слухать шум морський,

Немовчний шепіт Нереїди,

Глибокий, вічний шум валів,

Прославний гімн отцю світів.





V





І, занедбавши гомін дальній

Столичних бенкетів і втіх,

В глухій Молдавії печальній

По вбогих шатрах кочових

Вона зо мною гостювала,

І серед диких дика стала,

Забула мову там богів,

На степовий змінивши спів,

На дивний звук чужого слова…

Та все змінилося по тім,

І от вона в саду моїм -

Журлива панна повітова,

З сумною думою в очах,

З французьким томиком в руках.





VI





Тепер веду я музу вперше

На світський раут гомінкий44;

В ревнивім остраху завмерши,

Дивлюсь на чар її сільський.

Крізь ряд тісний аристократів,

Військових франтів, дипломатів

І гордих дам пливе вона;

От сіла й стежить, мовчазна,

За блискотливою юрбою,

Мельканням суконь і речей,

Ходою вільною гостей

Перед хазяйкою стрункою,

Живими рамами мужчин

Круг дам, немов округ картин.





VII





Їй до вподоби лад бадьорий

Олігархічних вільних слів,

І холод гордощів суворий,

І суміш років та чинів.

Та хто ж ото в юрбі шумливій

Стоїть, туманний, мовчазливий?

Для всіх здається він чужим.

Мигтять обличчя перед ним,

Як надокучні сни щоденні.

Чи сплін, чи самолюбства біль

На цім обличчі? Як, відкіль?

Хто він такий? Невже Євгеній?

Невже це він?.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций