Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 24 марта 2015



Учениця гімназії, котра в цей час саме молилася в церкві, западається разом із церквою під землю. Вона опиняється в невідомій раніше підземній країні. Тим часом пілот, якого я вивів на самому початку, ніяк не може посадити свого літака, адже землетрус усе знищив.

— Прекрасно! — похвалив Мартофляк, з’ясувавши спочатку, чи Хомський уже закінчив розповідь.

— А я майже нічого не зрозуміла, — зізналася Марта.

— Я й сам не все там розумію, — погодився Хомський, — однак чимось воно мені дуже подобається.

Випивши за прекрасну повість Хомського, друзі зауважили, що повз їхній стіл уже декілька разів проплив якийсь голомозий масивний мерзотник, виразом обличчя дуже схожий на акулу. Він кинув на вас кілька оцінюючих поглядів, хоча важко було визначити, добре це чи погано. У кутку зали ви запримітили вельми інтимний столик, за яким і сидів той грубас у товаристві ще кількох таких самих ґевалів, щоправда, дещо молодших віком. Дивувало, що в цій загальній атмосфері ресторанного напівзбожевоління Акулячий Писок та його партнери зберігали в собі абсолютний спокій і діловитість.

Але Бодьо розвіяв ваше хвилеве сум’яття, притарабанивши цього разу шість гарячих шніцелів по-гуцульськи і ще триста грамів на загальну вимогу.

— Ростику, більше не пий, — тихенько сказала Марта.

— Не буду, — пообіцяв їй Мартофляк. — Більше, ніж треба. А поки що — пропоную випити за те, що ви є!

Горілка ще текла їхніми стравоходами, коли Гриць штовхнув під столом Мартофляка ногою і запропонував:

— Маю щось тобі сказати. Може, вийдемо на два слова? І вони пішли, а ви залишилися при столі вчотирьох.

— Бачите, йому вже не можна сьогодні пити, — сказала Марта.

— Марто, кохана, я запевняю тебе, що все буде якнайкраще, — переконано мовив Немирич. — Ростик надзвичайно витривала людина.

— Я краще знаю, витривала чи ні, — наполягала Марта.

— Ти сьогодні схожа на кінозірку, — шепнув їй на вушко Хома.

— Якщо Мартофляк не може не пити, то він мусить пити, інакше я просто чогось не розумію, — твердив своєї Немирич.

— А ви знаєте, хто це щойно пройшов коло нашого столу? — зненацька нагадав про себе Білинкевич.

Ви запитально подивилися на нього.

— Це Пєтя.

— І хто він такий, чорт забирай, що ти з таким пієтетом вимовляєш оте «Пєтя»? — зацікавився Немирич.

— Це король рекету.

— Може, скоро підемо звідси? — знову занепокоїлась Марта.

— Показати йому спину? Це вище наших можливостей! — завівся Немирич. — Ми мусимо гідно репрезентувати себе.

У фойє ресторану Гриць і Мартофляк курили.

— Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — казав Гриць. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці. Розумієш, старенький, адже він тягне на цілого капітана. Звідки він узявся, хто його привів до нас?

— Він зустрічав Хомського на вокзалі. Сказав, що від Мацапури.

— Тим гірше для Мацапури. Розумієш, старенький Ростику, я на них маю чуття. Це лажа, причому страшна.

— Я так не думаю. Який їм сенс? Він і справді всього лише комсомольський хлопчик, як каже.

— Не будь таким легковіром. Як може простий комсомольський хлопчик так зухвало користуватися цими штуками?

— Якими штуками?

— Ну, підземний хід, ключі, всі офіціанти кланяються, вільний стіл для нас відразу знайшовся. А ти бачиш, як він лізе зі своїми питаннями?

— Ну, йому просто цікаво.

— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?

— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.

— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…

— Навіщо вони мені, Грицю?

— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.

— Дякую.

— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?

— Ну, цього не треба.

— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!

— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…

— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?

— Скажи мені краще, як справи з Юрком.

— Лажа, Ростику.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.

— О, Господи!

— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.

— То, значить…

— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…

— У нас вистачить, щоб розрахуватися?

— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…

— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?

— Так. Ходімо?

— Ходімо, вип’ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.

— Одне з двох.

— Або одне з другим.

Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.

— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.

— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.

— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.

— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.

Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.

— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.

— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?

— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.

— Ігор.

— А я чомусь думав, що Іван. Ти ж відзивався на Івана!

— Я не хотів суперечити вам.

— Он як! Знаєш, Ігорку, вибач, але ти нам не дуже подобаєшся зі своїми питаннями.

— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.

— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.

— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.

— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.

— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з’їсти.

— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.

— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!

Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.

Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:

— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?

— То цікаво, — сказав Немирич.

— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.

— Я не хочу, — заперечила Марта.

— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?

— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.

— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.

— Іди, — погодився Мартофляк.

— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.

— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.

Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.

— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.

— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.

Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.

Хомський налив йому чарку.

— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.

Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у «мармуровий» джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.

Заїли випите, делікатно помовчали.

— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.

— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.

— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.

— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.

Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.

— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.

— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?

— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.

— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.

— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций