Джон Кітс Вірші — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 23 марта 2015













До дівчини







О, ця усмішка вниз і погляд скоса!

В яку ж ти, німфо, неповторну мить

Найчарівніша? Як розмови нить

Заводиш весело до закрутоса

Примхливого? Як раптом, безголоса,

В задумі йдеш? Як ранкову блакить

Зустрінути біжиш - і наступить

Боїшся на стебло, простоволоса?



Це щастя, як, уста рознявши, ти

Стоїш і слухаєш. Ти вийшла з лона

Принадності самої й простоти.

Яка ж найкраща в тебе оболона?

Якій із грацій удалось пройти

Доладніше під оком Аполлона?









Сонет про самотність







Самотносте! Якщо мені довіку

Лише з тобою розміряти крок,

Дай залишити цей тісний куток,

Зійти на гору, просторінь велику

Побачити, річок, долин без ліку,

В гай занести легкий тягар думок,

Де олень, перескочивши струмок,

З наперстянки зганяє бджілку дику.



Так любо нам удвох! Але стократ

Люблю я більше від твого привіту

Розмову друга тонко-розмаїту.

Для з’єднаних сердець, що б’ються влад,

Немає щастя, як, одбігши світу,

Сховатися в твій тихий вертоград.









До моїх братів







Гуляє вогник, тріскає в вугіллі,

I в наші думи річ його жива

Вповзає - так, мов хатні божества

Ведуть розмову з нами на дозвіллі.

Шукаю рим, а ви, мов скам’янілі,

Вдивляєтесь - не в книгу й не в слова,

А в мрії, в те, що в глибині єства,

Що завжди з нами у вечірні хвилі.



Це день твого народження, мій Томе,-

Як добре, що так тихо він погас!

Якби ж і далі вкупі, не окроме,

Нам слухати цей шепіт, поки нас

Закличе кинути усе знайоме,

Всі щирі втіхи нездоланний час!









Сонет







Тому, хто в місті жив, як у неволі,

Так любо вийти в тишу польову

I в височінь усміхнено-живу

Послать молитву небесам і долі.

Чи ж є де щастя, як у чистім полі,

Втомившися, присісти на траву,

Читати повість просту, не нову,

Про двох коханців та про їхні болі?



Вертаючись, він довго тішить зір

Хмарками в небі, слухає весняне

У лузі тьохкання - і шле докір

Дню, що так швидко пропадає, тане,

Немов сльоза, що в голубий ефір

Із ока ангела нічного кане.









Вперше прочитавши Гомера

В перекладі Чепмена







Багато золотих я обійшов країв,

Держав уславлених побачив я немало,

Об’їхав острови, де сонце западало,

Що їх сам Аполлон поетам заповів.

Я чув про обшири, де править од віків

Глибокодумному Гомерові припало,

Та в душу ясністю ще так не повівало,

Аж поки Чепмена почув я вільний спів.



Я тішився, як той, хто вперше серед зір

Планету вистежив - нову, ще безіменну;

Я чувся Кортесом, що кинув орлій зір

На Тихий океан,- і, здогадку шалену

В душі ховаючи, його вояцький збір

Зглядався, стоячи над кручами Дар’єну.









Сонет до Гейдона







Дух благородний, відданість добру,

Любов до слави ватага народу

Живуть і між людей низького роду

В шумному місті, в дикому бору.

I там, де зло веде одвічну гру,

Таку незламну виявлять незгоду,

Що пройме душу соромом до споду

Загрузлому в неправді гендляру.



Яка краса - залюбленість у справу

Того, хто світить ясно, без одмін!

А що, як Заздрість і Злобу лукаву

Одважний лицар зажене в загін?

Мільйони душ йому співають славу,

Коли в очах країни стане він!









Про коника та цвіркуна







Поезія землі не вмре ніколи.

Опівдні, як мовчать серед гілок

Птахи в гаю, невтомний голосок

Обнизує покоси й частоколи.

Це коник, він поймає гори й доли,

На стернях довгий ведучи танок,

А стомиться - стихає на часок

У затінку стебла або стодоли.



Поезія землі не оніміє:

Коли зима в мовчання крижане

Поля заковує, цвіркун у хаті

Заводить пісню, що в теплі міцніє,

Нагадуючи всім, хто задрімне,

Спів коника в траві на сіножаті.









До Костюшка







Врожай високих дум, як повних грон,

В твоїм, Костюшку, криється іменні.

Воно ввіходить в наші справи денні,

Звучить могутньо всім громам у тон

I каже нам, що зрушать хмар кордон

I музикою в далі нескінченні

Пливтимуть вічно імена священні,

В облогу взявши кожний срібний трон.



Воно віщує той щасливий день,

Як добрий дух на нашу землю ступить

I разом із твоїм багато ймень

Героїв давніх об’єднає-скупить

В один громохкий гімн, що попливе

В найвищі сфери, де Творець живе.









Сонет







Щаслива Англія! Я вік би свій

Збув радо на її зеленім лоні,

Я б легіт пив, що дише в кожній кроні

Її дібров, де стільки згадок-мрій.

Та часом бачаться душі смутній

Італії високості бездонні;

Я б сів там на горі, немов на троні,

Забувши світ і блазнів гордих рій.



Щаслива ти, твої дівчата - милі,

Люблю їх риси прості, чарівні,

I рук біленьких їх легке стискання.

Та часто-часто мріється мені

I врода глибша, й моря колихання,

I голоси дзвінкі на теплій хвилі.









Гімн Панові з “Ендіміона”







О ти, чий гордий дах висить на дужих

Шершавих стовбурах і сіє тінь

У безліч просторів, у тьму цвітінь,

У вічний шепт і шерх, у злети й спади;

Що стежить любиш, як гамадріади

В ліщині чешуться, і цілі дні

Наслухуєш мелодії смутні

Сопілки, стуленої з очерету,

На мочарах, де з трав’яного сплету

Болиголов дудчастий розбуявсь;

І згадуєш, як ти даремно гнавсь

За Сірінкс любою! Лице кохане

 Згадай на час!

Ті хащі збурені згадай, о Пане,

 I обернись до нас!



Тобі на втіху - так, тобі самому -

Туркочуть горлиці в гаю старому,

Коли надвечір сунеш у луги,

Що сонячно красіють навкруги

Твоєї обімшілої держави!

О ти, для кого всі дерева й трави,

Кому плоди, напівдостиглі вже,

Широколиста смоква береже,

Для кого бджілка в жовтім поясочку

Щільник будує, а в сільськім садочку

Найкращим цвітом зацвітає біб

І в полі маками рясніє хліб,

Для кого й коноплянка сокориста

П’ятьох співців годує; тонколиста

Суниця стигне близько від землі,

I в сповитку пишніють мотилі,

Для кого вся ця врода. О, наблизься!

Я заклинаю вітром, що насів

На сірі сосни! Вийди на узлісся,

 Господарю лісів!

Сатир і фавн тобі служити раді

I бігати, куди пошлеш: на спаді

Збудити зайця, що в траві замгне;

Злетіти на бескеття кам’яне

I беркута попудить од ягняти;

Таємним натяком направу дати

Заблуканому в хащі пастушку;

На берег моря вибігти, в піску

Ракушок назбирать, щоб ти крізь листя

Із засідки їх кидав у захистя

Струнких наяд і тішився на їх

Швидкі оглядки, на стрибки та сміх,

На те, як весело шишки соснові

Або сріблясті галочки дубові

Вони пожбурюють - в ім’я луни,

Що ходить коло тебе, приверни

До нас, о владарю сатирів бравий,

 Свій слух ласкавий!



Ти любиш ножиць брязкіт і вівці

Остриженої бекання; в руці

Затиснуть ріг і скільки сили дунуть,

Як дикі кабани в поля посунуть,

Мисливців сердячи; ти круг села

Витаєш леготом, щоб не пила

Ржа колосків; ти родиш дивні звуки,

Що млосно линуть через поле й луки

I сумно в’януть між глухим куп’ям:

О ти, що дивний відчиняєш нам

Вхід у всесвітнього знання країну,

 Дріопи славний сину,

На юрму глянь, що з листям круг чола

 Тебе вітать прийшла!



Будь неприступним сховом, де таяться

Самотні мислі, ті, що так бояться

Утілення - й летять у горню путь,

Оголюючи мозок нам. О, будь

Закваскою, що з мертвого невжитку

Легеньким доторком виводить квітку,

Будь символом безмежності, ясним

У морі неба відблиском - і всім,

Що поміж ними є! Будь нез’ясовним,

Але не більше. Ми серця наповним

Покорою - й так гукнемо, щоб ти

З Лікейської своєї висоти

Схилився й вислухав хоч вуха краєм

 Пеан, що ми співаєм!









Ізабелла





(Уривок)







Вона жила з братами у палаці.

Із діда-прадіда багатії,

Від шахт і фабрик, від тяжкої праці

Вони всі добра набули свої.

Для них і гордий гнувсь у дзвоні-клаці

Кривавих ланцюгів. У течії

Сліпучих рік раби, облиті потом,

Черпали мул для них, багатий злотом.



Для них цейлонець, притаївши дух,

Пірнав назустріч пажерній акулі,

Для них у нього кров струміла з вух;

Для них тюлень ячав, як стріли й кулі

Його пронизували. Всі навкруг

Для них трудилися, слабі, знебулі.

Без огляду жорстоке жорно справ

Брати крутили - й цілий світ стогнав.



А чим пишались? Що лились фонтани

Розкішніше за сльози бідняка?

А чим пишались? Що поріг альтани

Догідніший за стежку жебрака?

А чим пишались? Що пісні й пеани

Закреслило перо рахівника?

Так чим пишалися ці дві прояви?

Питаю знов ім’ям самої слави.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций