Джером Девід Селінджер Над прірвою у житі — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 21 марта 2015



- Скільки предметів було у вас в цій чверті?

- П’ять, сер.

- П’ять. А скільки ти засипав?

- Чотири.- Я засовався на ліжку. На такому каміняччі [11] мій зад ще зроду не сидів.- Англійську я проскочив,- кажу.- Бо “Лорда Рендала, мого сина”, “Беовульфа” і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.

Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.

- З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!

- Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.

- Геть нічого не знав,- повторив учитель.

Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:

- Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?

- Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник,- відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.

- Кажеш, заглядав, еге? - перепитав він з глузливою посмішечкою.- Твоя, м-м…

Твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних.

Зроби ласку, подай-но її мені.

Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу - мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко.

Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!

Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров’ячий корж чи бозна-що.

- Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня,- почав учитель.- Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?

- Та ні, сер,- кажу,- не дуже.

Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.

- “Єгиптяни - це давнє кавказьке плем’я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо,- це найбільший материк у східній півкулі…” Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. їй-богу, це таки нечесно.

- “Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя…” Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.

- Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається,- промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! - Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки,- додав він.

- Так, я знаю,- поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку. Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.

- “Шановний містере Спенсер! - голосно почав він.- Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.

З повагою Голден Колфілд”.

Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед ним те, що понаписував би він, голову даю. А головне, оту-ідіотську приписку я нашкрябав тільки для того, щоб старому було не так важко мене провалити.

- Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? - запитав він.

- Та що ви, сер! Я вам не дорікаю,- кажу. Оте його “хлопчику” та “хлопчику” вже сиділо у мене в печінках. [13] Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на “Атлантік манслі”. Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець!

- А як би зробив, бувши мною, ти? - запитав Спенсер.- Тільки по щирості, хлопчику.

Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям… Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак.

Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про. озеро в Центральному парку - оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову:

Куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?

Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду.

- А Що ти сам про все це думаєш, хлопчику? - питає.- Цікаво мені знати. Дуже цікаво.

- Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? - перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував!

- Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося?

Він промовив це не тільки глузливо, а й досить-таки злісно.

- Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось,- відповідаю.- І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит.

- А чому, дозволь запитати?

- Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно.

Страх як не хотілося розповідати йому, що й до чого. Однаково ніякого біса не зрозуміє. Не його це діло. Елктон-хілл [14] я покинув переважно через те, що кругом там саме свинство. Оце й усе. Воно в них, як то кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Другого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Тернерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки всім батькам, які приїздили до хлопців.

Подивишся на нього - ангел, та й годі. Але не з усіма. У декого 8 хлопців батьки були вже не молоді а чи на вигляд простіші. Побачили б ви,- як Гаас обходився з батьком і матір’ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть - і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку - на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.

Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув - усе думав про каналію Гааса.

- Що таке, сер? - перепитав я.

- Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?

- Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.

- Ти що - зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?

- Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак.- Я на хвильку замислився.- Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

- Ти ще задумаєшся,- мовив Спенсер.- Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!

Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.

- Авжеж,- кажу.- Мабуть, таки задумаюсь.

- Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.

Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.

- Я знаю, сер,- кажу.- Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі.- Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили.- На жаль, мені пора. Треба ще забігти [15] до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.

Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне - жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю…

- Знаєте що, сер,- кажу,- не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду.

Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?

- Не знаю, хлопчику.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций