Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 10 марта 2015



Я ту пісню чув сотні раз, але ще ніколи не було в ній стільки пекучого жалю, стільки суму і докору, якоїсь могильної туги, що плила широко, як ріка на передвесінні, здатна потопити і спустошити великі простори.

За реквізиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетені вогнисто-золоті качани кукурудзи, яка береглась на насіння. Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову.

Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотів без угаву, вп’явшись у рукав сивоусого підтоптаного стрільця.

— Скажіть мені, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажіть. Забрались-те сінце, бо там далі в стіжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув сніпки під верх, бо корова має на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажіть, пане, красти? Пане, красти?

— І-і-і-і крадіть! —огризнувся стрілець, якому увірвався терпець.

— Красти, пане? — здивовано перепитав старий. — Але ж я ніколи…

— Одчепись, діду, і-ііі масти собі голову.

— Значить, красти! — повторив Западня, і його обличчя стало таким зосередженим, ніби він відкрив для себе і для своїх нащадків на багато десятиліть наперед найбільшу в світі істину і за всяку ціну намагався її запам’ятати.

Стрілець похмуро зиркнув на нього і одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволіє.

— Повертайтесь, добродію, прошу вас, — сказав він плаксиво і оперіщив коня батогом.

Коли обоз вигнувся на Заліський тракт, почалися зойки і голосіння. Люди довго дивилися вслід темніючій вужівці возів, а назад поверталися мовчки, немов поворогували між собою або було їм до прикрості соромно. Було в цьому щось непевне, пічнявіюче, зловісне.

Я бродив понад Дністром до пізнього вечора. Вітер рябив зеленувату воду на крижаному віку, за островами погуркував далеким боєм скрухлілий лід, а навколо островів тонкою волосінню путалась піна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонію

З очей не сходив Загата. Він весь час ішов поперед мене, похитуючись і безвільно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина із зціпленим ненавистю обличчям, а далі — Гривастюк. Війта я бачив, коли виходили з села. Він запитливо глянув на мене, мовляв: «Ну, як — усе гаразд?» — а я опустив очі. Потім, коли я підняв їх, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Іванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповідав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався між реквізиторами на нашому куті й міг бачити сутичку з бородатим йолопом.

 

Коли в природі все здається випадковим, то це, очевидно, передвістя змін. Це найсумніша і найнебезпечніша пора. Коли починає літати бабине літо, часом зацвітають черешні. А потім ця невинна надія припадає снігом.

У Левадихи сиділа Марина.

— Дякую, Прокопе, — мовила вона, обводячи мене тоскними очима, які в неї, як і в багатьох із нас, не в злагоді з виразом обличчя.

Левадиха вдоволено заплямкала. Ще крапелька — ї я зіпсував би їй настрій, та в сінях загупали чоботи, і на порозі появився Ілля Гордій. Слова, готові зірватися з уст, як роздрочений пес із припону, забралися в лігво. Ілля підозріло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на ногах, пересікла хату і вже в дверях звернулась до Левадихи:

— Біжу, бо діти голодні. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко ноги бити болотами.

— Я на вогник, — невпевнено почав Ілля, спантеличений нехитрою Марининою викруткою. — Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: «Скрута, допоможіть», — дали б хто скільки може. Що, не так, Повсюдо?

Збігла-зашкварчала юшка в печі.

— Ой, трясця б на тебе! — підскочила Левадиха. А в нас помилувалися голими стінами, — сказала вона, розганяючи долонею клуби пари, — та й з тим назад.

Ілля згідливо кивнув, хоч на лиці було: «Бреши, бреши», — і всім тілом повернувся до мене.

— Вважай, що сіяти не буде чим.

Я не відповів.

— Можна нам на чотири ока? — спитав Ілля трохи згодом.

Ми перебралися до світлиці, я запалив лампу. М’яко стулені Гордієві губи ліниво посіпувалися, йому явно не з руки було починати бесіду.

— Клопіт у мене. Прокопе, — нарешті видавив він. — Пам’ятаєш: ми кланялися цісареві після пиятики, спали в мене? Тоді я згубив членський квиток. Може, ти підібрав і забув віддати? — Він на секунду почервонів і зітхнув, наче виконав тяжкий обов’язок. Покрутивши головою і усміхнувшись, показав на жолуді в решеті, які Левадиха сушила чорт зна з якою метою. — Приповідку про жолуді перехопив. Цікаву для наших днів. Так от, хтось-то позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висоті, під гонцем, на свіжому повітрі. Почув це жолудь і відказує: «Ой, не заздріть. Увійдіть лишень в моє становище: не знаю, яким вітром зіб’є, куди занесе і яка свиня з’їсть…» Ну, як?

— Десь уже чув.

— А цього не міг чути. Якось приходжу додому і кажу своїй старій: «Мамо, вступив у пепееси18». Для жарту, звичайно. Вона скривилась, сплюнула, відвернулась. Думаю, вже й матінка несогірше розбирається в партіях. Але питаю: «Чого плюєшся?» — «Ой сину, сину, — хитає вона зажурено головою, ще більше насторожуючи мене. — Як ти мене мучиш! Позавчора ти ступив у коров’ячий ланяк — ледве відтерла штани і чоботи, а вчора тебе в псятину впхало! Чи ти не можеш обережніше ходити? Дивись під ноги, ти не маленький…»

18 Польська партія соціалістів.

— Нічим не допоможу, Ільку, — сказав я. — Не надибав твоєї книжечки. Це чимось загрожує? Виженуть з радикалів?

— Та маю дві догани. Тепер виженуть. Правда, що біда сама не ходить. Обчистили комору й коша з партії дадуть. Розумієш, поза партіями бути неспідручно. Напевне не можеш знати, з ким ліпше матися, але на неполітичних балабухів завжди кивали як на придурків. — Ілля скрутив цигарку. — Якби знаття, я б з гонором подався до іншої партії. Ті, кого вже десь відшили, не заслуговують ніде довір’я.

— Не признавайся, що згубив.

— Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби наклеїти значок. Завтра почнеться заваруха, а за один вечір не перекинешся до інших, бо не для моєї пам’яті завчити програму.

— Виходить, діло повертається клином.

— Угу, — гірко і весело засміявся Ілля, але тут же посерйознів: — Тільки, Повсюдо, нікому ні слова. Чуєш? Я тобі відкрив душу як фронтовому товаришеві: ми ж обидва були на італійському, хоч не в одному полку. От чорт, як згадаю ту катавасію, мороз іде поза шкірою. Було що пережити. Часом ляжеш спати — перед очі лізуть гори трупів. Не війна то була! Колись одним вухом чув, що в океані є такі потоки: один теплий, другий — холодний. Де вони сходяться, там ніщо живе не витримує, осідає земля, вічні громи і блискавки, а хвилі пересуваються з краю до краю величиною з Говерлу. Так арміями пересувало і нищило людей.

— Будь спокійний, — запевнив я. — Могила.

Ілля вирячив очі, та згадав, з чого зайшла мова і підхопив:

— Могила, Прокопе. Не видай. У тебе не знайдеться випити?

— Нема, —розвів я руками. — Отже, дадуть під зад? Ілля безпорадно стиснув плечима і сплюнув. Він ще посидів трохи і попрощався. Я провів його під чорне, непевне піднебіння ночі. Я не міг з ним говорити про війну. Усі, хто її пережив, кому випадок подарував життя, як на мене, повинні твердо усвідомити, що просто існувати їм замовлено самою природою Вони не мають права губитися в юрбі. Вони мусять щось робити для життя Тим часом Ілля, втративши якусь книжечку, втратив своє обличчя. Я підняв свої покалічені камінням руки. Пальці майже не розгинаються, і руки схожі на два знаки запитання. Я дивився на них і думав, що мене вже тривалий час підточує якийсь сумнів.

— Лемішку будеш їсти? — запитала Левадиха з-за дверей.

— Одну ложку, — озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але попередній стрій їх уже не відновився. «Іде голод», — видзвонювали краплини талого снігу під стрілою.

 

Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про компрачикосів. Досвіта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована вітром ялиця. За вікном косими смугами топився небокрай. Ніч плазом відступала в ліси і яруги. Але й тут її настигне день. Ніщо йому не перешкодить, ніяка сила не зупинить. Можливо, десь і в глибинах нашого буття визріває світанок, одвойовуючи в темряви позиції і плацдарми.

Я поголився, з’їв хліба з солониною, усе позамикав. Надворі посипав рясний, пухнастий, схожий на гусінь сніжок Падаючи, він так само, як гусінь, ворушився на землі, підламував під себе колючки і розпластувався.

У каменоломні я змастив олією свердло, витер від болота держак молота і майзель, повідкидав з-під ніг камінці. Відтак сів навпочіпки над урвищем. У долині, подібний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловічок. Покружлявши навколо бункера, він довго стояв, піднявши до чола руку: озирав погаратані мною скелі й стоси.

Я заховався між стоси, щоб Гривастюк не міг бачити мене Сніг пішов густіше. Слизькою стежкою війт добиратиметься сюди добру годину. Що за лихо привело його?

Я вертів діри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бік.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций