Багряний Іван Павлович Антон-Біда — Герой Труда — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 28 февраля 2015

.

Розділ четвертий

Привіт, привіт, брати мої,

Окремо

Й всі у масі!

А надто ті, що десь там є

В далекому Донбасі,

Що там лупають антрацит…

Привіт,

Привіт,

Привіт,

Привіт!

Бажаю щастя для краян

І — сто процентів понад плян!

А кому треба, то й сот п’ять,

Щоб було чим

Штани латать.

Туди ж забіг і наш Антон…

Пардон —

Простіть —

Простіть —

Пардон! —

Ще трохи — й зрадив би збігця.

Це ж не Антон фіґура ця!

Це — “хтось”,

“совєтський елемент”, —

Ви подивіться в документ!:

Сільрада,

Штемпель і печать…

Живі десь мруть

Мерці ж — мовчать.

Не лепське місто та Уфа,

Але

Великий Мустафа!

Так, значить, от оцей “Роб-Рой”,

Чи мо’ якийсь “Роєнко”, —

Цей знеосіблений герой, —

В Донбас пішов наш “Е н к о”.

Сказати просто (щоб без риз):

П і д з е м л ю х л о п е ц ь н а ш п о л і з.

Поліз —

І щез у тьмі шурфа.

Бувай здоровий, Мустафа! І

І естакади, і хоппри,

Ваґони…

Террикони…

Антон візьми туди й попри, —

Шукай тепер Антона.

Якщо під сонцем йому зась,

Як там його не треба, —

То він з Антона став “Івась”

Й шурх в пекло замість неба.

Сховавсь під землю наш малий.

“Тут, Господи, мене й закрий!

Аж привали камінням, аж…

Аж очі сажою замаж!

Щоби не бачив я й доби,

Та і мене ніхто щоби!”

І обернувсь в ніщо “Івась”, —

Став шахтарем незнаним…

Чудесне місце цей Донбас

Для всіх сиріт і гнаних!

Вже й не “Івась” це,

Й не Антон, —

Таке щось,

Чорній масі в тон.

А чорноти тут хтось припас!

Чудесне місце цей Донбас!

Усі тут рівні, з чорноти, —

І ти — як він.

І він — як ти.

Та ще як мила чорт припас,

То й мама

Не розлучить вас.

Ні,

Славне місце наш Донбас!

Сюди втекти, — мов аж в Китай.

Хоч ти питай,

Хоч не питай,

Хоч ти шукай,

Хоч не шукай,

Хоч ти кричи,

Хоч ти гукай…

Тут вже ловцям урвався бас!

О, славний, милий наш Донбас!

Немиті люди — як чорти,

І ти — як всі,

І всі — як ти. ІІ

Десь там лишилась “шірока”

Ота “страна родная”,

Що місця в ній ані вершка

Антонові немає,

Ані для роду усього,

Ані для імени його.

Лишилась там десь “шірака”!!

Лишилась там “радная”!!!

А тут —

вже місця більш вершка

Антон в цім пеклі має.

Ще й має кайло

І ліхтар,

І чорний став, —

Як пролетар.

Вугілля й хліба ж тут —

З а п а с! !.

Прекрасне місце

Наш Донбас!

А що немає мила в плян, —

Ну, що ж…

Раз влучив Мікоян.

Чи інший хтось

З “ясних” кремлян. ІІІ

Ось так і зник в підземній млі,

Став хлопець мов би тлею.

Немає місця на землі,

То мо’ хоч під землею.

Та й взявсь селюк,

Ой, взявся в піт

Об камінь розбиватись, —

Немов хотів десь в інший світ

Крізь землю продовбатись.

І так трощив він твердь німу,

Аж дивувались всі йому, —

І де та сила в нього є?

Аж по три норми видає!!

Всі дивувалися йому.

Лише не знали всі — ч о м у?

Чому цей хлопець так тремтить?

Куди спішить?

Куди летить?

І в чому сила його є.

Що аж три норми видає?!

Не знав ніхто, що він летить

Нещасною душею

У інший край,

У інший світ

Довбаючи траншею, —

В той світ квіток і голубів,

Що він навіки загубив.

Не знав ніхто, що він з ж у р б и

Всю силу з себе витис!

О, Господи!. Хочби… хочби

Крізь землю проломитись!

Що норма й план йому — чуже,

Душі до того байдуже.

Він просто з жаху вглиб заліз,

Щоби ніхто не бачив сліз,

І там він чорну ніч довбе,

Щоби в труді забуть себе.

Ось так селюк наш працював,

Кидаючись душею,

І по три норми видавав,

У інший світ —

До волі й прав

Довбаючи траншею.

Та й сам не зчувсь коли і як

Зробивсь у д а р н и к о м козак. IV

Шумлять вітри.

Пилять хоппри…

Вже наш працює років три…

Чотирі…

П’ятий рік пішов…

Став заростати й рани шов,

В труді забув усі жалі, —

Розбив їх в вуглянім кітлі,

Розбив їх в друзк,

Розбив їх в пил

Об блиск праісторичних брил.

І став Антон не той тепер, —

Зробився він, як Гуллівер.

Хазяїн він!

Володар той,

Що за палац обрав забой.

Вже він не тільки “пролетар”, —

Вже він п о ч е с н и й став шахтар.

А там — не зчувсь як і коли —

Його

В г е р о ї в о з в е л и.

Бо ж труд тяжкий — це був завжди

Уроджений талант Біди!

Це всього роду Божий дар!

То й став в е л и к и й він шахтар:

Одного дня, одного дня

Дістав він О р д е н і звання.

І став він не якась біда, —

Зробивсь Антон

Г е р о й Т р у д а.

Герой Труда!

Труда Герой! —

Гукнули всі навколо.

А надто ті, що у забой

Не лазили ніколи.

І заздрили усі йому,

Труда Героєві тому.

Отак нещасний наш селюк,

Кидаючись душею,

Із царства туги,

З царства мук

Геть видовбав траншею.

З засудженого без суда

Зробивсь Антон

Г е р о й Т р у д а.

Лише ніхто не знав про це

(Ані який “Шельменко”),

Хто він такий, Герой оцей,

Хто він такий цей “Енко”.

Згубилось все, без вороття, —

Припало пилом забуття.

Припало шаром чорноти.

О, мій Донбас!

Прекрасний ти! V

Шумлять вітри.

Пилять хоппри.

Гуркочуть естакади…

Минуле — орден все закрив,

Неначе барикада:

І синє небо,

І ягнят,

І злото нив,

І тихий сад,

І крик братів,

І сум батьків,

Відчай і сльози матерів,

І марш колон…

І пащі псів…

І гул проклять тих голосів,

Що ще й тепер (о, цить, мовчи!)

Кидають серцем уночі,

Ім’я і рід,

Село і дім,

І хто він є, шляхом яким

Прийшов сюди, між ці хоппри,

По що і чого ради, —

Усе це Орден геть закрив,

Неначе барикада.

Він ліг на все,

Немов печать.

Вітри ж хоч знають —

Та мовчать. VI

Отак нещасний наш селюк,

Кидаючись душею,

Із мряки туги, з царства мук

Геть видовбав траншею, —

З засудженого без суда

Зробивсь Антон:

Г е р о й Т р у д а.

Та й сам боявсь, цей пролетар,

Цей мовчазний і гордий,

Боявся знатний цей шахтар

Заглянути за орден.

Нехай висить.

І все хай там

За ним береться забуття.

Хай починається строфа

Як написав той “Мустафа”.

Хай кане слід вітрів і бур.

Як пил із террикона…

І орден став неначе мур

Для нашого Антона.

За ним він жив.

І гордий труд

Любив свій у “глибинах руд”.

І тільки іноді взавід

Зринало по утомі,

Як вимірав бідівський рід

У тій далекій Комі,

Та ще,

Як в радісній порі

Мов вівці паслись трударі…

Цур, цур!. Гиля!. Це хтось на зло!

Цього далебі й не було.

І сумував тоді Біда,

Шукав чогось без сліду,

Журився наш Герой Труда…

Ніхто про те не відав.

І нишком слав він сухарі

Якійсь троюрідній сестрі

(Останній в роді),

І хусток,

І зшитків для її діток,

Картоплі ще (бо ж недорід), —

Щоб не загинув зовсім рід!

Він був радий, що десь є ці, —

Хоч ці! —

Маленькі корінці.

Нехай живуть. Ростуть! Гляди —

Розквітне знову рід Біди.

Могутній рід!

Усім на злість!

Рід звитяги і слави,

І, хто зна, може ще й колись

Бідівської держави.

А покищо… VII

…Утікши в труд,

Трудився він “в глибинах руд”.

І пам’ятав,

За що й коли

Його в герої возвели.

Вогонь жалю у нім простиг.

І владі він усе простив.

Забув страждання все своє

І думав, —

Може ж Правда є.

А може ж є!

А може ж є!

А може ж

правда ж

таки ж

є!!!

Бо серце людське все ж таки

Не може мучитись віки,

Не може жить в злобі і злі

І всім прощає взагалі

Навіть найбільшу хулу

За ласки крихітку малу.

Отак Антон.

Він зло скостив

І владі він усе простив.

І тільки іноді у снах

Зринали зимні зорі, —

Сосна ввижалася одна

Далеко на Печорі,

Мов сон,

Мов привид

З давнини.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций