Джером Девід Селінджер Над прірвою у житі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 27 февраля 2015



ін., а тільки-но перетнеш вулицю, щоразу здається, мовби тебе не стає.

Слухайте, коли я нарешті добіг до дверей старого Спенсера, то натис на дзвінок мов скажений. Трохи не закоцюб. Вуха щемлять, а пальцями вже й не поворухну.

“Та швидше, швидше ж! - мало не гукав я вголос.- Відчиніть же хто-небудь!” Нарешті з’явилася стара місіс Спенсер. Служниці чи когось такого вони не держали й завжди відчиняли двері самі. Грошей у них було не густо.

- Голден! - сказала місіс Спенсер.- Добре, що прийшов! Заходь, серденько, либонь, змерз на кістку? [7] Місіс Спенсер, видно, й справді була мені рада. Вона любила мене. Принаймні так мені-здавалося.

Слухайте, я не переступив, а перелетів через поріг!

- Як ваше здоров’я, місіс Спенсер? - питаю.- Як здоров’я містера Спенсера?

- Роздягайся, серденько, давай твою курточку,- каже стара. Вона не почула, як я спитав про містера Спенсера. Місіс Спенсер трохи недочувала.

Вона почепила мою курточку в шафу у передпокої, а я тим часом прилизав долонею чуб назад. Взагалі я підстригаюся коротко, і зачісуватись мені майже не доводиться.

- То як ваше здоров’я, місіс Спенсер? - знов питаю я, тільки вже голосніше, щоб вона почула.

- Нівроку, Голдене, нівроку.- Місіс Спенсер причинила шафу.- А як твої справи?

З її тону я відразу здогадався: старий Спенсер їй розповів, що мене витурили зі школи.

- Прекрасно,- кажу.- А як почуває себе містер Спенсер? Грип його вже попустив?

- Попустив! Ти знаєш, Голдене, він поводиться достоту як отой… уже й не знаю хто! Він у себе, серденько. Заходь до нього.





2 Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він. живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру - вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути [8] таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп’яв собі драну ковдру - і млієш від утіхи!

Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав - просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру - ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.

- Хто там? - крикнув він.-Колфілд? Заходь, хлопчику.

Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.

Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал “Атлантік манслі”, а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат - так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд - білі-білі й зовсім безволосі.

- Добрий день, сер! - привітався я.- Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.

У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись - адже я сюди вже не повернуся.

- Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.

- Сідай он там, хлопчику,- сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.

Я сів.

- Як ваш грип, сер?

- Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря,- відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: - А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, “великий футбол”?

- Еге ж,- кажу.- Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.

Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь! [9] Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.

- То, значить, покидаєш нас, еге? - питав.

- Атож, сер, мабуть, таки покидаю.

Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває - чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.

- А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.

- Атож, мав,- кажу.- Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.

- І що ж він тобі сказав?

- Та… що життя - це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв,- це гра й таке інше. Самі знаєте.

- Так воно і є, хлопчику. Життя - це гра, і в неї свої правила.

- Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.

Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці - на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.

- Доктор Термер уже написав до тебе додому? - поцікавився Спенсер.

- Ні, сказав, що напише в понеділок.

- А сам ти вже написав чи подзвонив?

- Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.

- А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?

- Ну… розгніваються, мабуть,- кажу.- Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу.- І мотнув головою. Це в мене така звичка.- Слухайте…- кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова “слухайте”. Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер - сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон [10] сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько.

Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на-це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати - мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін.,- на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.

Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда - в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.

- Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди,- сказав він нарешті.

- Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.

Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.

І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін “Атлантік манслі” й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато - якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного:

Мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.

А Спенсер, каналія, вже почав.

- Що це з тобою діється, хлопчику? - каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций