Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 21 февраля 2015







- Ти казала, що він, мабуть… атож казала,- відмовив він.- Казала. Так.



Як реагувала місіс Сілсберн на це відкриття, можна було збагнути, не дивлячись на неї. Тайкома я позирнув через її плече на п’ятого пасажира - карлуватого підстаркуватого чоловічка, щоб пересвідчитися, чи його окремішність лишилася незаймана. Так воно й було. Ніколи я ще так не тішився ні з~ чиєї байдужості.



Свашка знову звернулася до мене.



- До вашого відома, я також знаю, що ваш брат не є хіроподист. Отож ваші жарти ні до чого. Я чувала, що він був Біллі Блек у передачі “Розумна дитина” років десь із п’ятдесят.



Місіс Сілсберн ураз вирішила взяти активнішу участь у розмові.



- В передачі? - спитала вона, і я відчув, що вона дивиться на мене зі свіжою, гострішою цікавістю.



Свашка не відповіла їй.



- А ви були хто? - спитала вона мене.- Джорджі Блек?



Тон її, в якому сполучалися грубість і допитливість, був зацікавлений і замалим не обеззброюючий. [197]



- Джорджі Блек - то був мій брат Уолт,- мовив я, відповідаючи лише на її друге запитання.



Вона повернулася до місіс Сілсберн. І



- Вважайте, це, мабуть, таємниця, але цей чоловік і його брат Сімор виступали по радіо під прибраними іменами. Діти родини Блек.



- Заспокойся, люба моя, заспокойся,- дещо нервової озвався лейтенант.



Дружина повернулася до нього.



- Я не хочу заспокоїтися,- сказала вона, і знову наперекір свідомості я відчув до неї майже повагу - такий-бо метал-звучав у її голосі.- Адже, присягаюся небом, його і брата вважали таким розумним, що далі нікуди. Вважали ще в коледжі, коли він мав усього чотирнадцять років, чи що. Коли його сьогоднішній вчинок можна назвати розумним, то вважайте мене за Махатму Ганді! Як собі хочете. Але мені від того гидко!



Саме тоді я відчув себе ще ніяковіше, ніж досі. Хтось дуже пильно споглядав ліву, слабішу половину мого обличчя. Це була місіс Сілсберн. Я рвучко повернувся до неї, і вона ледь помітно здригнулася.



- Дозвольте спитати: ви часом не Баді Блек? - мовила вона, і, почувши в її голосі поштиву нотку, я думав був одну мить, що вона збирається подати мені авторучку і невеличкий оправлений шкірою альбом для автографа. Мені стало незручно - хоч би через той факт, що саме був 1942 рік і з часу розквіту моєї комерційної слави минуло років дев’ять-десять.- Я питаю це тому,- провадила вона,- що мій чоловік постійно слухав цю передачу протягом усіх…



- Якщо вам цікаво знати,- перебила її свашка, дивлячись на мене,- це була одна-однісінька радіопередача, дві якої я відчувала справжню огиду. Мені огидні передчасної розвинені діти. Якби я мала дитину, котра…



Кінець того речення ми так і не почули. Раптово і недвозначно її перебив щонайпронизливіший, щонайоглушливіший, щонайприкріший мібемольний звук, який мені тільки доводилося чувати. Всі ми в машині буквально підскочили. Тієї миті повз нас маршував духовий оркестр, що складався з доброї сотні морських скаутів, жодний з яких, мабуть, не мав музичного слуху. З майже хуліганською невимушеністю хлопці виводили мелодію “Зірчасто-смугастого прапора”. Місіс Сілсберн - дуже доречно - затуляла руками вуха. [198]



Кілька секунд, які тривали цілу вічність, стояв неймовірний рев. Його міг подолати лише голос свашки, якби вона спробувала крикнути щосили. Коли вона таки спробувала, здавалося, її голос долинає здаля, може, аж з трибун стадіона “Янкі”.



- Я не можу! - гукала вона.- Ходімте звідціля, пошукаймо якого-небудь телефону! Мені треба подзвонити Мюрієл і сказати, що ми затримуємося! А то вона збржеволіє!



Коли прибув місцевий Армагеддон, ми з місіс Сілсберн повернулися були вперед, щоб його зустріти. Тепер ми крутнулися на наших відкидних сидіннях, прагнучи лицезріти вождя. (А може, й нашого спасителя).



- Десь тут на Сімдесят дев’ятій вулиці є Шрафтова крамничка! - ревнула вона до місіс Сілсберн.- Ходімте вип’ємо газованої води, і я звідти подзвоню! Там принаймні буде кондиціоноване повітря!



Місіс Сілсберн з ентузіазмом закивала головою і пантомімно заворушила губами: “Так!”



- Ходімте й ви з нами! - гукнула мені свашка.



Пам’ятаю, що аж надто невимушено я крикнув їй: “Пречудово!” (Навіть зараз важко збагнути, чому свашка поширила й на мене своє запрошення залишити судно. Може, її натхнуло притаманне природженому ватажкові почуття порядку. Може, її спонукало неясне, але настирливе бажання цілком укомплектувати свій десантний загін. Набагато легше, видається мені, пояснити, чому я з надзвичайною поспішністю прийняв це запрошення. Я схиляюся до думки, що це було внаслідок релігійного імпульсу. В деяких Дзенських монастирях заведено правило,- чи не єдине, яке вважається абсолютно обов’язковим,- що коли один чернець крикне іншому “Гей!”, той мусить, не замислюючись, гукнути “Гей!” і собі).



Тоді свашка повернулась і вперше безпосередньо звернулася до карлуватого літнього чоловічка. На моє неабияке задоволення він і досі сидів, утупившися просто себе, немов перед його очима стояло власне, приватне видиво, яке за весь цей час не змінилося ні на йоту. Він усе ще міцно стискав двома пальцями незапалену справжню гавану. Зважаючи на той очевидний факт, що він не звертав ніякісінької уваги на страшенний шум, який здійняв загін барабанщиків і сурмачів, а може, керуючися суворим правилом, ідо всі старі люди, які досягли вісімдесяти років, мусять [199]



Бути глухі, як пень, або дуже тугі на вухо, свашка наблизила свої губи дюймів на два до його лівого вуха.



- Ми хочемо вийти з машини! - крикнула вона йому - майже в нього.- Ми хочемо знайти телефон, щоб подзвонити і, може, трохи підживитися! Ви хочете піти з нами? ;



Перша реакція старенького була просто чудова. Він позирнув спершу на свашку, потім на всіх нас, а далі широко усміхнувся. Його усмішка аніскільки не потьмяніла через той факт, що не мала ніякісінького сенсу, ані через факт, що в його роті поблискували прегарні, безперечно фальшиві зуби. Одну мить він запитально дивився на свашку з на диво незворушною усмішкою. Точніше, він дивився чекально, наче, як мені здавалося, сподівався, що свашка або хто-небудь з нас мав прекрасний намір передати йому кошик з провізією.



- Здається, він не почув тебе, рибонько! - крикнув лейтенант.



Свашка кивнула і знову наблизила мегафон свого рота до самісінького вуха старого. З гідною похвали гучністю вона повторила своє запрошення залишити машину вкупі з нами. І знову за всіма ознаками старий, здавалося, був більш ніж схильний пристати на будь-яку пропозицію - може, навіть піти й скупатися в Іст-Рівер. Але знову складалося враження, що він не почув ані жодного слова. Нараз він довів, що’ так воно і 6. Якнайширше всміхнувшися до всіх нас укупі, він підвів свою руку з сигарою і одним пальцем багатозначно постукав спершу по роті, потім по вуху. Цим жестом він неначе натякав на якийсь вельми дотепний жарт, щоб ним хотів насмішити і нас.



Цієї миті місіс Сілсберн ворухнулася поряд зі мною - майже підскочила - на знак того, що зрозуміла. Вона торкнула атласний свашин рукав і скрикнула:



- Я знаю, хто він такий! Він не чує й не говорить - він глухонімий. Це дядько батька Мюріел!



Свашка вигукнула “О!” самими губами і крутнулася д”; чоловіка.



- Ти маєш олівець і папір? - заволала вона.



Я торкнув її за рукав і крикнув, що я маю. Поспіхом - неначе нам було страшенно ніколи - я витяг із внутрішньої кишені своєї гімнастерки невеличкий блокнот і недогризок олівця, якого я щойно реквізував з шухляди ротної канцелярії у Форт-Бенінгу.



Аж надто розбірливо я написав на аркушику: “Параді затримує нас на невизначений час. Ми хочемо знайти телефон [200] і випити чого-небудь прохолодного. Ви згодні піти з нами?”



Згорнувши один раз записку, я подав її свашці. Вона розгорнула її, прочитала й подала карлуватому чоловічкові. Він прочитав і собі, широко усміхаючись} потім подивився на мене й енергійно закивав головою. Одну мить мені здавалося, що не можна повніше й красномовніше висловити свою згоду, але він раптом почав робити мені знаки рукою, і я збагнув, що він просить блокнот і олівець. Я передав йому те й друге - не дивлячись на свашку, яка інтенсивно випромінювала нетерпіння. Чоловічок якнайдбайливіше примостив собі на коліна блокнот, посидів хвилину, тримаючи олівець напоготові й, очевидячки, зосереджено міркуючи, але всміхаючись майже так само широко. Зрештою олівець почав рухатися, хоч і дуже невпевнено. Ось він поставив над “і” крапку, й блокнот разом з олівцем був вручений особисто мені. На додачу чоловічок ще раз надзвичайно щиросердо кивнув головою. В блокноті було виведено одне слово “Ходімо”.



Свашка, прочитавши через моє плече, видала звук, що трохи скидався на пирхання, але я квапливо подивився на великого письменника і спробував своїм виглядом показати, що всі ми в машині могли одразу розпізнати поетичний твір і що ми були глибоко вдячні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций