Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 17 февраля 2015



Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека…

Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського «Ревізора».

Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.

«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека…»

Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.

«Так, так… Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до «порядної людини»! Ах, сволочі! «Порядна людина»? — я покажу вам «порядну»! Так, так — сьогодні ж напишу до чека, іменно — до чека!»

Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді а ньому витруситься інтелігент».

«Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було…

Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк — вони «свої», українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції… Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв’язана на Україні з соціяльною!. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це цілком реальне, життєве, а не фантазії?. А втім — ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.

Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене — це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2 х 2 = 4 всі ті «кляті питання». Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, — контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр… Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».

Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п’янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання:

«Це ти, Костику? Невже це ти?.»

І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу:

«Так, так, не дивуйся, друже мій, — це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ, але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!. Яке ж воно прекрасне!. Це життя. І я дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його любити». XV

Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом.

— Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!.

Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка:

— Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли стоп, чую — нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залізо зривають, сучі сини. «Що ви робите, братця?» — питаю. «Театр розбираємо». — «Як — театр?»

— Так ти понімаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посміхнувся й кашлянув:

— Ні, поки що ні чорта не понімаю.

— Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, і є наше строітельство. Це його Радченко навертає. Він, ідіот, наказав розбирати театр, щоб з його цегли й заліза будки кінематографічні на околицях поставити! От, брат, голова!

Попельначенко підсунувся до Дружиніна й ляснув його по коліну:

— Не волинь, Дружинін. Тут щось не так. Ти мені краще скажи…

Дружинін обурився:

— Як це «не так»? Я сам пішов був до Радченка поспитати.

— Ну, і що?

— От тобі «і що»! Каже — а як же інакше. Театр у центрі — він завжди буде на послугах буржуазії, треба мистецтво — в маси. Ленін сказав: кіно — це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, — дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув!

Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри:

— Ну, це вже перебільшено, так не могло бути.

— Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли… А я ще питаю його: «Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотів, скажім, піти з дружиною та малечею до театру — так це теж «театр на послугах буржуазії»?»

Дружинін сплюнув і захитав головою:

— Нє-є, товариші мої любі, так бриться нельзя!.

Навколо стояли парткомівські й посміхались. Ніхто серйозно не вірив, що цей чудернацький план химерної перебудови міг справді спасти Радченкові на думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинін так учепився за цей театр. Їм видавалось усе це скорше від анекдоту, аніж від дійсного, і їхні сміхи та жарти потроху з суті самої події переходили на Дружинінову особу, на його запальність і жестикуляцію.

Але Дружинін не міг заспокоїтись. Йому боліло, й він гаряче боронив старий задрипаний будинок міського театру, що захряс над гнилою річкою під вербами, немов тут ішлося про руїну його власної, дідівської хати.

— …Ленін сказав, що кіно хороша штука, — правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумій що воно й до чого. Тобі, дурневі, дано владу, так ти ж шануйся, а не фортелі викидай…

Горобенко слухав віддалік Дружиніна й мимоволі замилувався з нього. Йому подобалось і щире Дружинінове обурення, і його проста одвертість, і те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарешті, Радченка розшифрують!).

Дружинін — це маленький сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде ввесь пролетаріат. Ось став же Дружинін на оборону далекого й зовсім чужого йому театру. Що він мав від нього? Колишні «малоросійські» вистави, просвітянські концерти й «Баядерку». Одначе Дружинін хоче театру, він намагається його врятувати від Радченкових експериментів. Значить, і мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього і гниле сьогодні, йому зовсім не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинін!.

Кричеєв нарешті поклав розмові край:

— Я це розслідую, товаришу Дружинін. Товаришу Біринберг, викличте завтра Радченка на четверту годину. А тепер… — Кричеєв зручніше вмостився в своєму кріслі, — розпочнім нараду. Маємо сьогодні доповідь завідувача філії Держвидаву. Товаришу Мілютін, ваше слово.

Партійці неохоче одійшли від Дружиніна й розповзлись по кімнаті.

Кругленький Мілютін монотонне і зануджено тягнув безкінечні цифри одержаних із центру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний із присутніх думав про щось своє і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко, обіпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі розплескані оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки.

Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання:

— Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджує портрети Драгоманова і де вона їх узяла? Мілютін винувато забігав оченятами:

— Це, власне, не філія… Товариш Горобенко приніс нам із колишньої «Просвіти», здається, чи що, а ми…

Попельначенко саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на Горобенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум’яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва руку:

— Прошу слова… Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций