Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 6 февраля 2015



Драгоманов, як вам відомо, давній український революціонер. Я не бачу в цьому нічого злочинного…

Горобенко хотів на відповідь Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла занадто убога. Попереду, коло Кричеєва, басом запитав когось повітпродкомісар Дробот:

— А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую… Попельначенко підвівся й знову недобре посміхнувся.

Потім лице його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала.

— Товариші! Я заявляю — Драгоманов це відомий український націоналіст. Ці портрети треба вилучити з читалень та шкіл. А Горобенка — добре взяти за хобота…

Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва.

— Я протестую проти такого перекручування. Кінець кінцем, про це можна спитати в центрі, коли товариш Попельначенко сам не знає.

Попельначенко знову твердо сказав:

— Я пропоную ці портрети вилучити. Кричеєв зупинив його.

— Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв’язувати. Я сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання до доповіді?

Горобенко не пішов сьогодні до ком’їдальні обідати, а просто подався завулками додому й зашився в ліжку.

І знову краяло всередині, і маленька кімната самотньо притулилась десь аж на споді життя.

Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову піджака. Він заплющив щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, але то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака і в ушах дзвонить — це відомий український націоналіст…

Той спокій, що надійшов був після відрядження на село й сцени з педагогами, — пропав. Його розтрощено вшент і не вернути його більше.

Значить, ніщо не змінилось у їхніх поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я такий же націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов.

І знозу глибоко свердлило серце і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко перевернувся на другий бік і розпучливо подумав: «Ну, добре, коли вони вважають, що я український націоналіст, то чому ж вони не викинуть мене з партії? Це ж так логічно було б…»

Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: а що б ти робив поза партією?.

Дурний! Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, — пустеля.

То байдуже, як вони думають про тебе. Важливіше те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Ні, ні — зовсім не той. Ти вже вкусив від дерева добра і зла. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, поміркуй добре спочатку, чи витравив ти в собі геть усе те, що не тичеться комунізму, що маталається в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай, навіть українського революціонера, але все ж таки українського. І що важить українство Драгоманова у всесвітніх пожежах людства, у тому великому вогні, що очистить світ для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!.

Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є!

Центральна рада. Учителі, солдати-«козаки», якісь іще партійні інтелігенти… І раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного музею якийсь архієрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною мовою кілька слів і поблагословив. І що ж? Наївні хохлики раділи до безтями: «У нас теж є архієреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!.»

Отак і ти, Горобенку, — тільки що з іншого бігуна: у нас, українців, теж були революціонери! Ось вам Драгоманов. Хіба це в корені, в суті, не ембріон націоналізму? Тобі ж усе-таки хочеться підкреслити, що Драгоманов — українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурін? Для справжнього комуніста — однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий, що і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кінець кінцем, Драгоманов був революціонер, може, навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи, — добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ще й інтелігентик. Ось воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком праві.

Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: але ж ні! Хіба ж вони не пишаються з того, що Ленін — росіянин, що Москва стала серцем світової революції?! Хіба в них цього немає?

І знову на давно не біленій, похмурій стіні встало запитання: хто це «вони»? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот — сам не знає, хто він…

Двері тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кімнаті швиденьким оком і, переконавшись, що, крім Горобенка, тут більше нікого немає, плавно ввійшла.

— Я до вас. Не зволітє пиріжечків свіженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла…

Параска Федотівна поставила на стіл тарілку з пиріжками й сіла на краєчку стільця.

— Ну й пече сьогодні ж! На грозу йде. Запримітьте: це повсіда так — раз удень парить, значить, вечерком гроза буде…

Горобенко сів на ліжку, спустив долу ноги й насупив брови.

— Що кажете?. Пиріжки?. Ага — пиріжки, добре. Параска Федотівна піднесла до нього тарілку.

— Требуйте, пожалуйста.

Горобенко мляво взяв пиріжка, одкусив теплий шматочок його з м’ясом і нараз почув, як він страшенно зголоднів. Він пожадливо, не помічаючи, спорожнив усю тарілку. Параска Федотівна приязно посміхалась йому.

— Ну як — смачні?

І Кость, відповідаючи усмішкою, по-дитячому відповів;

— Смачні. Дуже смачні…

Він устав з ліжка, випростався на ввесь зріст і мимоволі побачив за блузкою Параски Федотівни її трохи звислі, але дебелі ще груди. Параска Федотівна склала на колінах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом.

Горобенко пройшовся по кімнаті, але вже не міг не повернутись назад, туди, де сиділа повновида, опасиста жінка з дебелими, м’якими грудьми. Він поволі повернувся і тоді ще виразніше почув, як ця кучугура тряського м’яса, від якого пахтить кухонним жаром і цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотівна злегка підморгнула лівим оком і млосно проказала:

— Скучно вам, навєрно, одному?. І як це ви так, що один?.

Горобенко заклав у кишені руки й розмашисте підійшов до Параски Федотівни. Його голос захрип і трохи тремтів:

— Скучно, скучно, Параско Федотівно! — Він мимоволі поклав долоню на її широке плече, і Параска Федотівно ніжно притулила до його живота розпатлану голову.

Горобенко дико дивився на її голе плече й несвідомо шепотів:

— Скучно, скучно, чорт би його забрав!. Параска Федотівна погладила рукою його стегно й пристрасно хіхікнула:

— Ух ти, віхрастий мой! Комуністок махонький…

Як це сталось — Горобенко не розумів. На його ліжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотівна й солодко потягувалась.

— У-ух, віхрастий какой!. Бабу замучив…

Горобенко з огидою дивився на її товстющі заголені коліна й не міг одірватись. Той бурун пристрасті одлетів зливою, і тепер було слизько і брудно.

«Чого ж вона не йде?» — роздратовано подумав Горобенко.

А Параска Федотівна, не поспішаючись, обтерлась подолом замусоленої спідниці і поволі встала.

— Ну, тепер треба підсвинка піти нагодувати… Ху-у, заморилась я…

Параска Федотівна закрутила собі з волосся карлючку на потилиці й підшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набік голову, милуючись, і раптом навзмах обійняла його й смачно пльоснула губами по щоці.

— Комуністок мой хорошенький!.

Це було так несподівано, що Горобенко навіть одступився назад, до стінки. Він дивився поширеними, зляканими очима в те місце, де стояла допіру Параска Федотівна, а крізь двері, з коридора лунко долинало тьопання її капців.

Коло стіни розкинулась зібгана, розтерзана постіль.

І знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенкові всередині. Не докірливо, а журно: «Це ти, Кос-тику?.» І коло вікна живе погруддя Надине і на щоці дві великі прозорі сльози. Тільки дві. їх більше ніколи не було. Це вперше і востаннє Кость побачив їх на Надиному лиці, коли з теплого, вечірнього присмерку Надиної кімнати він поспішав на двір, на мороз, у поле, в невідомі сумні мандри. Того вечора відходили з міста загони Директорії, того вечора він востаннє в житті бачив живу Надю. Востаннє…

Дві сльози. Дві чисті, прозорі сльози…

І раптом бридким, вульгарним дисонансом увірвався в пам’ять допірішній сороміцький смішок Параски Федотівни і її пристрасне, проткнуте кухнею: «Комуністах мой віхрастий!.»

Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболів зненацька зуб, і безвладно поточився в куток.

І останнім докором глибоко лягло на груди і не розтануло одразу: леле! Найкращі теорії так просто і так легко можуть уживатися з найбруднішою практикою…

Як це все ж таки гидко в житті!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций