Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 57

Розміщено Шкільні твори в 27 января 2015







Вертайте в долину!



Тра-ля-ля-лину,

Фа-ля-ля-лину,

Фа-ля!









Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався - коли чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.



Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф,- почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З’ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.



- Небагато мине часу,- казав Гандальф,- і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!



- Це було б і справді добре,- погодився Елронд,- та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.



Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії:

І про давні події, і про нові з’явиська, і про те, чого ніколи й не бувало,- аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.



Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.









Нумо, веселої всі заспіваймо!



Вітрику! В трави лягай-но негайно!



Зорі цвітуть, розквітає вже й місяць,

Вежі нічної віконця вже світять.





Нумо, таночку веселого підемо

Легко над травами, легко над квітами!



Річка сріблиться, тіні мигочуть,

Весело в травні ельфи регочуть.





Нумо тихішої - в соньки вгорнім його!



В дрімки вгорнімо і в дрімках лишім його!



Спить мандрівник. Будь, подушко, м’якою!



Люлі! О вербо, замри над рікою!



Сосно! До ранку мовчи, не зітхай.



Місяцю, щезни! Спить він нехай.



Цитьте ви, клени, дуби, ясени!



Річенько, цить! До світанку засни!









- Гей, веселе плем’я!- гукнув Більбо, виглядаючи у вікно.- Котра година за місяцем? Своєю колисковою ви б і п’яного гобліна розбудили! І все ж я вам дякую.





- А ти своїм хропінням розбудив би і кам’яного дракона - і все ж ми тобі дякуємо!- сміючись, відповіли ельфи.- Скоро світанок, а ти спиш від самого вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми.



- Невеличкий сон в Елрондовім домі - це великі ліки!- заявив гобіт.- Але тих ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!



І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.



Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.



Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем ударили їм в обличчя.



- Веселенький мені травень!- вигукнув Більбо.- Але ми повернулися спиною до пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.



- Дорога ще далека,- зауважив Гандальф.



- Але це остання дорога,- відказав Більбо.



Доїхали до річки, що позначала межу Дикого краю, і до броду під крутим берегом, про який ви, мабуть, пам’ятаєте. Річка стала повновода - від талої весняної води та від цілоденного дощу, але якось переправилися і, дарма що вже поночіло, поїхали вперед, не зупиняючись, бо це ж були останні милі їхньої мандрівки. А зворотна мандрівка нині дуже скидалася на ту, торішню, хіба що товариства було менше й менше балачки; а ще ж цього разу не було ніяких тролів. На кожному закруті дороги Більбо пригадував, що вони робили та що казали рік тому (йому ж видавалося, ніби минуло цілих десять років); тож, звісно, він швидко впізнав місце, де їхній поні був упав у річку, а вони звернули вбік і вскочили в препогану пригоду з Томом, Бертом і Вільямом.



Недалеко від дороги чарівник із гобітом відкопали тролівське золото - воно так і лежало, ніким не знайдене й неторкане, де його зарито.



- Мені того, що маю, стане, поки мого віку,- сказав Більбо чарівникові.- А це, Гандальфе, краще ви заберіть собі. Гадаю, ви знайдете йому добрий вжиток.



- Авжеж, знайду!-погодився чарівник.- Але ми це золото поділимо, і поділимо порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.



Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь погубилися, а позиченим у Елронда),- прийшов уже червень, приніс жарке літо.



Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п’ять пальців.

Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт несподівано став і проказав:









Дороги біжать, звиваються



Між гір і поміж борів,

По норах, що день їх лякається,



По ріках, що не знайдуть морів;

Біжать у полях засніжених,



Між квітів спішать вони,

По травах, по водах збрижених



Все далі - до далини…





Дороги летять, ширяючи,-



Під хмари веде верста…



Та хто їх сходив, блукаючи,



Додому все ж поверта.



Ті очі, що битви бачили



І жах у підземній млі,

Дивляться знов, заплакані,



На стежку в рідній землі.





Гандальф зиркнув на нього.







- Дорогий мій Більбо!- сказав чарівник.- Щось та сталося з тобою! Ти вже не той гобіт, яким був колись.



І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під самісінькі гобітові двері.



- Леле! Що тут діється?- скрикнув Більбо.



А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило - не витираючи навіть ніг об мату, як зауважив Більбо з досадою.



Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з’ясувалося, саме втрапив на аукціон - прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять

Другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок розпродажу рівно о десятій годині… А вже був майже час підобідку й речі здебільшого продані - що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали за “гаданого небіжчика”, і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка спростувалася.



Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок,- він утратив своє добре ім’я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм,- але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за “чудного” - окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже дозволяли з ним дружити.



Соромно мені за Більбо, та мушу сказати, що він на те не зважав. Був собі задоволений, і спів чайника на вогні здавався йому відтоді куди мелодійніший, ніж колись, за спокійних часів, до Несподіваних Гостей. Меча свого він почепив над поличкою каміна. Обладунок виставив на особливому стоячку в передпокої, де він довго красувався, поки господар передав його в гобітонський музей. Майже все своє золото-срібло він розтратив на подарунки (корисні й незвичайні), чим, до певної міри, й пояснюється приязнь небожів і небог до свого дядечка. Чарівного перстеника пан Злоткінс тримав у великій таємниці, надягаю-чи його хіба тоді, коли приходили неприємні відвідувачі.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций