Барка Василь Костянтинович Жовтий князь — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 20 января 2015



— Добре, що дістали.

Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.

Менші враз перестали їсти.

— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович.— Якби маляс…

— Добре: пряники будуть! — схвалює жінка.— Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.

Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.

Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.

Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.

Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.

Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.

Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.

Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу,— видався веселіший, ніж попереду.

І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість — від сирості взялася, чи що? — або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.

Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва — хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.

«Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі»,— Мирон Данилович приспішив крок.

Прийшов потемну додому і звеселив сім’ю.

— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть,— сказала дружина, наливаючи в миску маляс.

Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.

— Пожди! — вмовляє мама.— Зараз пряники спечуться.

— Вже й пряники,— всміхнувся господар. Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:

— Як лікарство…

Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не ви, поютрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.

Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадне споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — вiд мимовільної спонуки: як звірик.

Найстарший з’їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.

Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж ось — немож ливо далі! Кінчили вечерю.

Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки, заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної злиденності, що сам день перестав радувати собою,— всі зразу ж звернулися думкою до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться вовий малясник. Він, покладений на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював «лист», бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в рот,— знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють відсмак, їдять, але діти небагато спожили і — кінець.

— Їж, дитинко! Чого не береш? — питає мати Оленку, думаючи: «Нехай хлопці чують і привертаються до миски».

Ніхто не простягнув руки по свіжий кусник. Раптом — дряпання в надвірні двері.

— Я знаю, хто! — сказав Андрійко, піднявшися з місця: бігти в сіни.

— Зорик,— здогадалася Оленка і теж поспішила до порога.

Мати спиняє:

— Куди ж ви? Одягніться, тоді виходьте!

Вхопили діти по одежинці на плечі і вискочили з хати. “Справді, біля дверей стояв, опустивши голову, Зорик, їхній собака, який влітку пропав, та він і жив недовго в дворі. Мирон Данилович надибав його в полі і поманив за собою — подарунок для дітей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, відбився від свого попереднього двору і здичавів надто, бо покрутився біля хати, поплигав біля дітей з місяць і відбіг воріт.

Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими цятками в чорноті.

Хотіли діти погладити — він відходить.

Оленка побігла в хату і винесла кусник малясника, кинула на сніг… Собака торкнувся писком до печива, втягнув повітря раз, другий і підвів голову — не взяв кинутого. Ще підождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тільки, що кличуть: «Зорик, Зорик», без жодного дання, він знетерпеливився, повернув від хати і потрусив сніжною вулицею.

Коли діти вернулися, мати нагадала:

— Їжте, бо прохолоне!

— Я годі! — сказав найменший.

— Оленко, чом не їси?

— Вже не хочу. Нехай малясник буде на обід.

— На обід я ще спечу.

— То нехай буде на вечерю.

Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку з зілля, як чай, припрошувала брати печиво,— він пив, казав, що не болить нічого, але більше не їв. Що ж вона зробить? Єдиний лік для сина — хліб: міг би врятувати. Вона чоловікові:

— Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.

— Піду, — чи хоч пригоршню наточать?

Знову, взявши костур і мішок, Мирон Данилович пускається в дорогу, білу і холодну. Виходячи з села, бачить, як біля хати, що дверима близько до воріт, став чоловік з навислими бровами і вусами, підперезаний поверх широкого ватника; став і стукає.

Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на селі.

Вийшла жінка і чує:

— Ваш чоловік умер. Руками вдарила об поли:

— Та як же так? Він пішов борошна шукати.

— Готовий.

Заголосила жінка на весь двір:

— Що я з малими робитиму? — їх п’ятеро. Ой, лишенько! Діти, ходімте до тата прощатись…

Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. «Це б помогти треба, так чим? — і дивився ж, замкнули: ні заробити, ні купити. Тільки в кошару женуть, а там однаковий похорон». Вийшов за село і вгледів: люди на дорозі спиняються коло мертвого, що його шапка відкотилася набік. Одна рука відкинута, друга придержує мішок. При обличчі збився сніг, ніби відгортано перед смертю. Селяни відходять; Катранник теж віддалився, роздумуючи: «Страшиться кожен мертвого, себе впізнає».

Скоро почув зойк і оглянувся — вже Сіненчиха з купою дітей підходила оплакувати покійника. Стали сім’єю і голосять. Підвода спинилася: відвозити небіжчика до ями.

Невесела дорога! Простують згорблені люди; дехто присідає перепочинути, сил нема.

Біля млина більше голодних, ніж було. Скрізь бродять, мов привиди німі, часто на сніг хиляться. Борошна їм — ні порошинки від височезних воріт.

Виходять звідти два з пукатими мішками: Отроходін і Шікрятов; перший в мишастому пальті поверх піввійськового френча і в кепці,— обімкнув обома руками здобич, тримаючи при лівому боці, і так сунеться, а слідом другий, в чорному пальті, аж надривається під вагою. Недалеко нести: до підводи, що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мішка на спину і рукава Шікрятова, так принадно сивіє, що скелетоподібні тіні не витримали і кинулись до носіїв. Простягли багатьма гілками висохлі руки і чіпляються слабосилими пальцями: відняти мішки.

Прибігли міліціонери і розшвиргують натовп, як копу порожніх снопів. Отроходін підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати,— тоді миттю ж, звільнивши праву руку, б’є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного, висохлого, мов павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці.

З охороною носії дійшли до підводи; поклавши здобич і швидко самі всівшися, звеліли погоничеві торкати коні. Він стьобнув і покриконув: «Но! но! цуценята, щоб тобі виздихали!» Тільки сніг із-під копит курить.

Катранник, як стояв, так і пристиг, коли подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей!. Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель».

Вразив і випадок, дрібний, але багатозначний: Отроходін \ зустрівся очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мішок на підводу,— очима зустрівся Миронові Даниловичу: один одного побачили, ніби в блискавичному огні, що, однак, невидимий людям. Крізь окуляри Отроходіна пробіг виблиск при виразі зваги і зненавиді, який збудив селянинові в пам’яті день з дитинства.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций