Білик Іван Іванович Меч Арея — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 13 января 2015


Богдан ошелешено позадкував і вдарився головою об яблуню, та в сю мить із мороку виринув Борислав і потяг його за собою. Вже коли підскочили до Полудневих воріт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею між одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, і Богдан упізнав у ньому голос Ясновиди.

Місяця того самого в третій день

Цілу ніч їхали хлопці битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустіших лісах і, коли за Дніпром зблиснули перші промені сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав під собою свого влюбленого сірого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслід йому на гнідому, а за ним на рябій кобилі тримавсь трохи збоку Вишата.

Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив між у різниці й шоломі. По якійсь хвилі він гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопці вп’ялися коням під ребра, тільки курява за ними стала. На витичівському столі сидить Великим князем Богданів дід Данко, та всім відомо, що найбільше в такому стані належить стерегтися родичів. І Великого князя зараз немає, пішов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани — люд непевний, он як дивилися з валу приворітні можі, тож краще таки триматися від них найдалі.

Лишивши по ліву руку Рожищів, хлопці звернули вбік і вирішили переднювати. Мішаний ліс понад Соляним шляхом був багатий на сонячні галяви, коні кали де пастися, до того ж і дичина тут велася.

Богдан сів під ще не вбраним у листя дубом-нелинем і замислився. Про забитого вчора князя Джуріже він не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досі стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Під боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав і не відповідав на його зачіпки. Коли людина вийшла з батьківського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велійого болярина Борислава Старшего, відзначався винятковою балакучістю, та Богдан друкив із ним, і хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпці старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір’ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п’ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

Борислав припинив торохтіти, й княжич наставив вухо:

«Що він питає?»

— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневі краї, чи на всхід, у Луги? Та пощо нам ті лугарі тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося”?

— Не з тих лугарів, — буркнув Богдан, і Борислав знову закидав його словами:

— Відаю, що не з тих. Ті сидять на річці Лугані, а се земля Сіврська. Та тільки й сі, що за Вишгородом, ще одного з ними племені.

— Не за Вишгородом. Далі сидять.

— Відаю, що далі. На Чорнобильській землі. Однаково й сі можуть меститися. А чи-бо ніт?

Богдан знову збрижив чоло. Він і справді думав податися на Лугань — вольні люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, і полюють, і розважаються, і… не водяться з жонами. То тільки їхні князі мають право женитись, а лугарі-косаки дають обітницю сіроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулиці з рук і пильно берегти свою землю від ворогів. Так він думав, але Борислав слушно рече…

— Мають меститися, — проказав Богдан.

— Куди ж тоді?

Княжич відповів на се десь аж ополудні.

— У греки.

— Куди-и? — протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. — Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? — повернувся він до Вишати.

Той згідливо всміхнувся.

— На сьому й буде! — сказав Богдан.

— Ліпо, ліпо! — радів Борислав. — Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володареві. Наречемося й ми готами, княже! Вірно!

— Наречемося русинами. Й таких візьмуть. А вернемось…

Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бік Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, і тільки Вишата сидів незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-від шляху зачувся кінський тупіт, і, перш ніж хлоп’яки встигли злякатися, галяву зусібіч із гиком і свистом опосіли комонники. Всі були в барвистих ногавицях, на плечах мали різнокольорові корзна, з-під корзон же виглядали гаптовані й зеленим, і червоним, і синім, і жовтим, і чорним шнуром коротші чи довші гуні. Передні, побачивши на галяві людей, спершу напинили коней, розгледівши, знову весело засвистали й загикали, підкидаючи догори смушеві клобуки. Тільки тепер хлоп’ята постерегли, що то лугарі, бо голови й бороди в усіх до єдиного були поголені й з маківок поза вухо звисали вузенькі оселедці волосся, мов у князів.

— Гой, отроче, — звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, — коні пасете?

Вишата лише всміхнувся по вуха, Борислав же вмить побіг знайомитися.

— З Лугу єсте?

— З Лугу, — відповів йому кремезний косак із довгим копієм, до якого був прив’язаний густий чорний конячий хвіст.

— А куди?

— На Луг-таки! — засміявся косак, а Борислав зніяковіло шморгнув носом. — Не шморгай, косаки можі вольні, куди хочуть, туди й їдуть.

— А з якого Лугу єсте? — знову почав допитуватися Борислав. — 3 Чорнобильського?

— Ніт, не з Чорнобильського. — Косак устромив списа з кінським хвостом у землю й скочив додолу. — 3 Лугані-річки. Чув єси?

— Чув єсмь…

— Ось таке, — підсумував кремезний косак і гукнув до своїх: — Розсідлуй, братове!

Лугарі позіскакували з коней і заходилися розсідлувати. Вмить на галяві зайнялося вогнище, восьмеро косаків не знати й звідки принесли вбитого соханя, оббілували його й настромили над багаттям. Ліс виповнився лоскітливими пахощами смаженого м’яса, й хлопці згадали, що сьогодні й не снідали. Про Богдана годі й казати: він нічого не мав у роті хтозна-відколи.

Хлопці помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оці своє, ввесь час липнув:

— Коли ж ви рушаєте? Сього ж дні?

— Не горить, — сміявся косацький отаман. — Нам аби заутра бути в Луговиках.

— На Чорнобильській землі?

— На Чорнобильській.

— Пощо?

— Кошового можа маємо жонити.

— Князя Джурджа? — вихопилося в Борислава, й він почервонів.

— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

— Як се по-вашому?

— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сіврському Джюрджь. Он у нас є косак із землі Сіврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер відаєш?

— Відаю, — мовив Борислав і перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? — запитав кремезний отаман і перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, — ухильно відповів Борислав, похоловши від страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим і віщим. Перевертаючи над вогнем лося, він почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звіра?

— Лось, — одказав хлопець.

— Істинно. А сіври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — усміхнувся хлопець.

— А як той звір, що живе в лісі й страшно гарчить? Видів си такого?

— Ні. Лише забитого. Медвідь речеться.

— О! — погодивсь отаман. — А пощо? Бо мед відає. А ти відаєш?

— Відаю!

— То й ти єси медвідь?!

Отаман зареготав, реготали й усі, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвідь, але чоловік, — підшморгнув Борислав.

— А ци відаєш ти, що чоловік так і звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не відаю.

— Так слухай. Є така пісня: Ой піду я до лісу, до лісочку,

Та втну собі дубову тесочку,

А на тій тесі та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Віддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не співав, а навспівки проказував пісню, якої хлоп’якам не доводилося чути.

— Осе таке, — закінчив він. — То як? Зумів єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти і єси русин. Усі поляни — руси: й тиверці, й улучичі, й дуліби, й геть усі до Галицьких верхів. Бо поляни народжені медведями, сиріч, русинами. Тиверці й досі кажуть на сього звіра рус. Од русів є пішло все наше плем’я. Того й звемося руси, або русичі, сиріч сини руса-медведя. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — протяг Борислав, а Вишата широко всміхнувся. Йому дуже сподобалась оповідь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тільки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? — він кивнув на всміхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-поміж трьох» але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! — здивувався косак. — Пощо?

— Княжич, — вихопилося в Борислава, й він закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нічого не вдієш.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций