Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 29 декабря 2014



Плескаті голови, розкриті пащі. Підняті для удару хвости…

Тримаючи напоготові свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.

Невже це якісь земноводні вилежуються на м’якому грунті? І кожне з них в десятки разів більше від найбільшого кита!

Та раптом помітив — із риб’ячих розтулених пащ вискакують… постаті венерійців Он воно що… Виходить, це — їхні житла, венерійське селище!

Глибоко вдихав густе повітря і чекав, що ж буде далі. Темні постаті венерійців гуртувалися перед своїми житлами. Окрім уже відомих Петрові трубочок, вони мають і великі трикутні щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцільна стіна: якщо в першого вгору кутом, то в другого — основою. Стіна із щитів, ніде не порушуючись, не роблячи зламів, рушила і помалу посунулась до космонавта. Самих воїнів за щитами не видно, здається, стіна пересувається сама.

Петро надів шолом. Тепер стріли були йому не страшні, але, якщо підпустити цю армію до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому ці істоти такі злобні, хижі, як звірі? Чому вони не бажають порозумітися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами… Шкода їх, але оборонятися треба, нічого не поробиш.

Озираючись, Яворович відійшов назад. Венерійці лишилися в долині. Збіг до води, став на мокрому піску («І тут пісок») — далі йти нікуди. На пагорбах з’явилися щити. Стіна ніби виростала, ось переповзла через гребені пагорбів і почала спускатися вниз. І жодного звуку — німа тиша! Сунуть і сунуть. Петро відійшов до самісінької води. Лагідні хвилі м’яко торкалися його міцних скафандрових черевиків. А щити сунуть…

Саркастична посмішка скривила Петрові обличчя. Невже вони думають, що він їх злякався?.

Відхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:

— Спиніться!!!

Наче грім прокотився — так пролунав у цій атмосфері голос людини. Далина відгукнулась:

— Спиніться-іться-іться!.

Щити не зупинились. Петро закрив шолом.

Раптом із-за щитів вискочив якийсь головатий звір. Мить він стояв на своїх могутніх шести лапах («Такий, як у печері!»), пропікаючи Петра хижим блиском очей, а тоді кинувся вперед.

Щити сунулись.

Яворович, гадаючи, що звір побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так і бризнула під його лапами! А від сірої стіни щитів уже біг другий…

Петро натиснув кнопку мазера — на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звір, бухнули вгору клубки пари. А другий не встиг добігти й до води, як його черкнув червоний промінчик, пихнув димок — і звіра наче й не було, наче розтав у повітрі.

Щити заклякли метрів за п’ятдесят від води. Певно, раптове і безслідне зникнення двох звірів справило враження. Та ось в кількох місцях стіна розсунулась — вискочило ще кілька шестиногих «тигрів», як їх у думці назвав Петро. Підпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тоді провів промінчиком. Знову в повітрі з’явилися пасма жовтавого димку. А одному «тигрові» відпанахало передні лапи, і він, стругуляючи мордою в пісок, продовжував бігти на чотирьох. Промінь мазера хвицьнув його біля самісінької води.

Підождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Відхилив шолом, і знову прогримів його голос:

— Бачили? Зі мною битися — марна справа!

Знав, що вони нічого не зрозуміють, але гукав і гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрібні переговори.

— Я не бажаю вам лиха! Покажіть, де мій апарат!

Важкими кроками Яворович рушив по піску вперед. Стіна щитів здригнулась і теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскільки він підходив, настільки вони відходили. На горі він зупинився — вони стали в долині. Жовтава імла була пройнята тишею, німою, непорушною тишею. Ні войовничих викриків, ні барабанів, ні гелгання натовпу — нічого цього не було. Петрові стало моторошно в цій тиші. Хвилинами йому здавалось, що це — просто сон, таке все було нереальне: і оці щити в жовтавій млі, і силуети «риб» за ними, і весь оцей чужий, незрозумілий світ. Відхиляв шолом, витирав спітніле чоло, тер очі, а неймовірна картина не зникала з-перед очей. І треба дивитись, треба бути насторожі.

Помітив невеличкий натовп біля одної з «рибин» у місті. Натовп рушив у напрямку до пагорбів. Підкріплення? Але ні трубок, ні щитів ці венерійці в руках не мали. Ось вони підійшли до своїх воїнів. Через кілька хвилин щити розступилися, і наперед вийшов сухорлявий венерієць, обмотаний по стегна сірою тканиною Його тонкі голі ноги ступали рівно і впевнено. На голові стирчало вгору густе, довге волосся. Петрові дивно було, що волосся не прилягає. Похитується від ходи, але стирчить угору — наче колючки на їжакові.

Венерієць зупинився за крок перед Петром і… повернувся до нього спиною. Вищий на голову, Петро поглядав на його кістляву постать, на потилицю, густо втикану рівними волосинами, на вузьку спину, і не знав що робити. А той стояв собі, наче розглядаючи стіну із щитів, що заступила рідне місто.

Нарешті Яворович поклав йому руку на плече і обернув до себе. Венерієць обернувся охоче. Щити внизу одразу ж упали до ніг воїнів. На щити вони поклали свої чорні трубки. Все це Петро помітив настороженим оком, водночас дивлячись і на цього «парламентера». Воїни стояли біля своїх щитів, і в їхніх вільних позах уже не було войовничого запалу.

«Значить, мир, — подумав Яворович, дивлячись у великі очі венерійця. — А ти, брат, немолодий уже, синя шкіра пожухла…»

Відкинув шолом, зняв рукавиці і взяв вузеньку долоню венерійця в свою. Долоня була холодна і слабенька, як у дитини.

— Вітаю вас по-земному! — Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.

Венерієць склав губи трубкою, але Яворович нічого не почув. «Мімікою розмовляють, — подумав, — оце гірше». А венерієць пильно дивився в його обличчя, наче пізнаючи знайомого.

Тепер Петро міг роздивитися на його очі. Вони скидаються на сливи, тільки ще більше видовжені, і — головне — ніяких зіниць, однорідна маса, трохи світліша за темно-синє тіло. Згодом Яворович відкриє для себе своєрідну красу цих очей, а зараз йому здалося, що цей старий сліпне. В усьому іншому венерієць нічим особливим не відрізнявся від людини. Хіба що менші вуха і жорстке волосся на голові. Ніс не так виділяється на обличчі, ні бороди, ні вусів немає. Густо-синя шкіра взялася зморшками і трохи одвисає на шоках. «Може, де-небудь в хащах Південної Америки живуть отакі племена, — подумав Яворович. — Це люди, люди».

Венерієць то складав губи трубочкою, то знову стулював їх, але, окрім його дихання, Петро нічого не чув. Крутячи долонею то перед своїм роззявленим ротом, то коло вуха, Петро дав зрозуміти, що нічого не чує. Венерієць зробив те саме, вказуючи на Петра. «Чи вони глухонімі? — з острахом подумав Яворович.— Ні, таких на Землі нема». Венерієць тим часом почав жваво жестикулювати, запрошуючи йти до селища. Мова жестів була зрозуміла обом. Яворович намагався показати, що він прилетів із-за хмар, що десь у лісі його літак, і він хоче піти туди, щоб сісти й полетіти назад. Венерієць, видно, нічого не второпав.

— Та зрозумійте ж нарешті, — нетерпляче вигукнув Петро, — є така планета Земля! Гарна планета. І люди вже не кидаються ні стрілами, ні бомбами, живуть мирно, у злагоді і дружбі. Так от ми прилетіли звідти на «Астероїді», розумієте — на космічному кораблі!

Старий венерієць увесь час вказував на селище. І Петро вирішив піти. Треба ж хоч одним оком побачити селище на Венері, — не в джунглях Амазонки, а на іншій планеті! Все тут незвичне, не таке, як на Землі. Цікаво, як там, у тих «рибинах», що лежать, розкривши пащі, зовсім близько, можна сказати, поруч? І вони пішли —венерієць і землянин. Петрова рука стискувала в кишені ребристий корпус мазера, хоча космонавт добре розумів, що довіряється оцим венерійцям, що тепер він фактично — у їхніх руках.

  У СЕЛИЩІ ВЕНЕРІЙЦІВ

Селище справило на Яворовича незабутнє враження. Кожне житло, збудоване у формі велетенської риби, вміщує стільки мешканців, як, скажімо, наш земний п’ятиповерховий будинок. З чого зроблено «рибини», Петро не міг визначити, але споруди ці, безперечно, були міцні, хоч і здавалися легкими. Вулиць в нашому розумінні тут нема. Поміж довгими овальними житлами утоптано стежки, а решта території вкрита плетивом низькорослих рослин. «Ніякого транспорту в них, видно, нема, — подумав Яворович. — Не додумались навіть до колеса». Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до приміщення, З обох боків його Петро побачив кількох воїнів із трубками в руках.

Всередині юрмилося багато народу. Важко було розрізнити, де чоловіки, а де жінки, бо і зовнішній вигляд і одяг у них майже однаковий — тулуби щільно обмотані тканиною, тільки ноги відкриті. Тканина, правда, різноманітної розцвітки. Якими осередками вони живуть — сім’ями, родами чи, може, ще якимись групами («може, як бджоли у вулику!») — Петро так і не довідався. Бачив, що живуть спільно, а як саме — не міг визначити.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций