Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 21 декабря 2014



)

- Матінко рідна! - не вгавав він.- Чи не той Гандальф, хто заморочив голови стільком тихим хлопцям та дівчатам, і вони погналися в синю далину за божевільними пригодами? Спочатку вони лазили по деревах, а кінчали тим, що “зайцями” забиралися на кораблі, які пливли на край світу! Слово честі, життя тоді було таке ціка… себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили. Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі.



- А при чім же мені ще бути? - здивувався чарівник.- Та все одно мені втішно чути, що ви хоч щось пам’ятаєте про мене. Принаймні ви ласкаво пригадали мої фейєрверки, а це вже дає якусь надію. Отож заради вашого дідуся Тука та заради бідолашки Беладонни я подарую вам те, чого ви просили.



- Прошу пробачення, я нічого не просив!



- Е ні, просили. Аж двічі. Пробачте. І дарую обіцяне. Так, справді, я не поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду. Мені забавка, вам користь, а то, чого доброго, й зиск,- якщо, звісно, ви ту пригоду переживете.



- Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую. Може, іншим разом? Бувайте здорові! Але заходьте на чай - коли завгодно! Чом би й не завтра? Зайдіть завтра! До побачення!



З цими словами гобіт крутнувся і, шаснувши у свої круглі двері, зачинив їх так швидко, як лише смів, щоб не видатися нечемним. Бо хтозна, чого можна сподіватися від чарівника.



- І навіщо я запросив його на чай? - картав він сам себе, прямуючи до найближчої своєї комірчини. Хоч Більбо й поснідав недавно, але думав, що два-три коржики та ковток чогось добренького допоможуть йому заспокоїтись після переляку.



А Гандальф тим часом стояв під дверима і тихо сміявся. Коли ж насміявся досхочу, то підступив ближче до дверей і гостряком патериці нашкрябав якийсь чудний знак на гобітових прегарних зелених дверях. І подався геть, а Більбо в цю хвилю саме доїдав коржика, і йому вже здавалося, ніби він щасливо відкараскався від усіх пригод на світі.



Назавтра Більбо майже цілком забув про Гандальфа. Пам’ять у нього була не дуже тривка, тому він усе записував на своїй Дощечці справ. Було б йому й занотувати десь так: “Гандальф - чай у середу”. Проте напередодні, у вівторок, він був зовсім спантеличений і забув навіть, що треба занотовувати, щоб не забувати.



Якраз перед тим часом, коли п’ють чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях, і враз він згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столі з’явилися ще одна чашка, блюдце й кілька коржиків. І вже тоді кинувся до дверей.



Він хотів сказати: “Дуже перепрошую за те, що змусив вас чекати!” - та побачив, що то зовсім не Гандальф. На порозі стояв гном із блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, і з дуже ясними очима, що світилися з-під темно-зеленого каптура. Як тільки двері відчинилися, він упхався в помешкання, так ніби тут на нього чекали.



Почепивши на найближчому кілочку свого відстібного каптура, гном низько вклонився:



- Двалін до ваших послуг!



- Більбо Злоткінс - до ваших! - відказав гобіт, надто здивований, щоб допитуватися. Запала ніякова мовчанка, і тоді господар додав: - Я саме збирався чаювати - прошу, ходімо почаюємо разом.



Запросини ці були, може, трохи стримані, зате щирі. Та й що було робити, коли прийшов до тебе непроханий гном і, не мовивши тобі ні слова, ні півслова, почепив свої лахи у тебе в передпокої?



Вони не засиділися за столом - ну взяли ще тільки по третьому коржику,- коли це знову, ще гучніше, задзеленчав дзвоник.



- Даруйте! - вибачився гобіт і поспішив до дверей.



“Нарешті ви прийшли!” - ось що хотів він сказати Гандальфові цього разу. Але то був не Гандальф. Замість чарівника на порозі стояв старий-старезний гном із білою бородою та ясно-червоним каптуром на голові; цей теж, ледь відчинилися двері, ускочив досередини - от ніби його запрошували.



- Бачу, вони вже почали прибувати,- мовив гість, угледівши Двалінів зелений каптур на кілочку. Почепивши поруч свого каптура, він приклав руку до грудей: - Балін до ваших послуг!



- Красненько дякую! - роззявивши рота з подиву, тільки й мовив Більбо. Не це годилося б сказати, але оте “вони почали прибувати” надто вже його збило з пантелику. Він любив вітати гостей, тільки волів знати того, хто до нього прийде, ну й, звичайно, мав сам його запросити. Гобітові блиснула жахлива думка:

А що, як не стане коржиків? Чим він тоді пригощатиме гостей? Хоч і впали вони йому як сніг на голову, та Більбо знав свій обов’язок і не хотів осоромитися.



- То заходьте, випийте чайку! - хапнувши ротом повітря, спромігся він видавити з себе.



- Трохи пива було б мені більше до душі, якщо вам це все одно, пане господарю,- сказав Балін з білою бородою.- Але я не проти якихось там коржиків - з кмином абощо,- коли у вас воно знайдеться.



- У мене такого добра повно! - сам собі дивуючись, похвалився Більбо і, знову сам собі дивуючись, шаснув до льоху - наточити пива у чималий кухоль,- а тоді до комірчини - по два чудові круглі коржі з кмином, які він спік після обіду, щоб мати що перехопити по вечері.



Коли Більбо вернувся до столу, Балін і Двалін гомоніли, мов давні друзі (насправді вони були рідні брати). Ледве встиг він поставити перед гостями пиво та коржі, як знову задзеленчав дзвоник, а тоді й ще раз.



“Цього разу вже напевне Гандальф”,- подумав гобіт, засапано біжучи коридором.

Але знову помилився. Перед ним стояли ще два гноми, обидва з синіми каптурами, срібними поясами і жовтими бородами, і кожен мав мішок з інструментом і лопату.

Двері ще тільки прочинились, а вони вже повскакували досередини - Більбо наче й не здивувався цього разу.



- Чим я можу бути вам корисним, мої гномики? - запитав він.



- Кілі до ваших послуг! - мовив один.



- І Філі! - додав другий. І обидва, поскидавши свої сині каптури, схилилися в поклоні.



- До послуг ваших і вашої рідні! - відказав Більбо, пригадавши нарешті свої добрі манери.



- Бачу, Двалін і Балін уже тут,- зауважив Кілі.- Нумо всі до гурту!



“Гурту! - подумки повторив Злоткінс.- Не подобається мені, як це звучить. Таки треба присісти на хвильку - обдумати все це та випити чогось добренького”. Він тільки встиг сьорбнути в куточку - поки четверо гномів, посідавши кругом столу, вели мову про копальні, та про золото, та про клопоти з гоблінами, та про спустошливі нальоти драконів, та про безліч інших речей, яких він не тямив і тямити не хотів, бо все воно бриніло надто по-пригодницькому - коли це - дзень-дзелень-дзелелень! - зайшовся його дзвоник, от ніби яке зухвале хлопчисько-гобітисько силкувалося відірвати дзвоникову ручку.



- Хтось на порозі! - сказав він, кліпаючи очима.



- І не один “хтось”, а, мабуть, четверо “хто-сів” - як судити по звуку,- виправив Філі.- До речі, ми бачили, як вони йшли оддалік за нами.



Бідолашний малий гобіт так і сів у передпокої, обхопивши голову руками й чудуючись, що ж це воно сталося і що має статися, і чи залишаться всі вони на вечерю. Тоді дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав іще ніколи, і мусив гобіт стрімголов бігти до дверей. А там було навіть не четверо - цілих п’ятеро! П’ятий надбіг, поки Більбо роздумував у передпокої. Ледве повернув ручку, а прибульці вже й у приміщенні, кланяються одне за одним і приказують своє “до ваших послуг”. Звали їх Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн, і в змиг ока два ясно-червоні, сірий, коричневий та білий каптури вже висіли на кілочках, а гноми, заклавши свої широкі ручиська за золоті й срібні пояси, подалися до світлиці. Це вже був майже гурт. Хто замовляв елю, хто портеру [Ель, портер - різновиди пива.], хто кави, але всі хотіли коржиків,- тож гобітові довелося трохи попобігати.



Він поставив на вогонь чималого кавника; коржі з кмином уже щезли, а гноми саме заходилися коло ячних перепічок з маслом, коли щось загрюкало у двері. Не дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! - у гобітові чудові зелені двері. Хтось гатив палицею!



Більбо помчав звивистим передпокоєм - вельми сердитий і взагалі ошелешений та сприкрений: такої досадної середи він зроду не пригадував.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций