Маріна Ворнер Хто ще хоче перепроситися? — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 17 декабря 2014



Наприклад Джиліан Слово та її сестра були присутні на слуханнях справи чоловіка котрий вбив їхню матір Рут Фьост і вони обидві написали про це важке випробування. Але з 7128 заяв про амністію, лише п’ятдесят шість надійшли від жінок, що самі скоїли злочин.



З точки зору розповіді особистих історій, південноафриканська Комісія з Встановлення Істини та Примирення в тому, що стосується історичного викладу подій, працювала з радикальною формою релятивізму. Колись запроторений до в’язниці активіст, а тепер суддя, Албі Сакс є одним із авторів концепції роботи Комісії, яка фактично викликала чотири типи правди. Перший тип правди це “фактична і об’єктивна правда” - те, що насправді відбулося. Вона відповідає Фройдівській “матеріальній правді”. Другою правдою була “соціальна правда, або правда діалогу”, котра, відповідно до первісного задуму, встановлювалась через взаємодію, дискусії та обговорення. Потім засновники Комісії додали дещо, дуже добре відоме сучасному світу, а саме “розповідну правду”, тобто розповідь потерпілого, включно з “розумінням, розповідями і міфами” - коли свідки та учасники говорять про “своє власне… розуміння… те, як вони розуміють події, як суб’єктивно, так і відповідно до колективної пам’яті групи”. Цей підхід відповідає Фройдівській психоаналітичній сповіді. Ці правди розглядалися не в синтезі, а накладалися одна на одну. Але найцікавішим на мій погляд (з точки зору того, що можуть зробити слова при відтворенні сутності людини через мовлення та розповідь), є четвертий тип правди - “правда, що зцілює”; “коли… співвідносяться факти і те що вони означають в контексті людських стосунків”. Це означає, що “правда, що зцілює” може навіть відрізнятися від розповідної правди, свідчень та об’єктивної правди, що вони фактично можуть суперечити або протистояти одна одній. Один прискіпливий критик заходів КВІП був обурений байдужістю продемонстрованою під час пошуків правди, що зцілює до встановлення дійсних обставин і характеру подій, того, як вони відбувалися, і привертнув увагу до відповідного нехтування Комісією правил доведення, діючих у справжньому суді. Але від самого початку Комісія не була правовим трибуналом, хоча може бути дуже схожою своїми формальними процедурами, що були запозичені для ритуалу і терапевтичного впливу. Говорячи про проблему правосуддя, Жаклін Роз користується мовою психоаналітиків: вона каже, що правосуддя належить до галузі супереґо, де складові захисту - розмови про муки, наративи правопорушень, переживання особистих страждань - виникають із підсвідомого, а ці висловлювання, як відомо, можуть бути фантазіями. З точки зору Фройдової теорії для особистості вони є правдою незалежно від того, чи відбувалися насправді. Ці два дискурси несумісні, хоча КВІП намагалася шляхом відмови від карального характеру правосуддя, від визначення покарання, якнайближче поєднати їх.



Джиліан Слово документально свідчить, що слухання з амністування вбивці її матері спочатку розлютило її, бо правосуддя не збиралося визначати покарання, але, що зрештою цей досвід допоміг їй вгамувати ненависть та жагу до помсти і, як того палко бажали творці КВІП, залишити минуле позаду. Проте “Червоний пил” все ускладнює, тому що описане в книжці зцілення відбувається під численними нашаруваннями обманів та махінацій глибоко в душах тих, хто постраждав від злочинів минулого - в центрі уваги її книжки слухання, що відбуваються в невеличкому містечку і які зводяться до політичних домовленостей та доцільності, що межує з безпринципністю, егоїстичного шахрайства для виживання та порятунку репутації. “Червоний пил” іронізує над добрими намірами КВІП та підточує віру у щирість вибачення; книжка драматизує облудність, суперництво та вчинки чоловіків, але - важливе але - вона показує, що, навіть якщо злочинці не спокутували свою вину, прощення потерпілим допомагає.



Одним із головних парадоксів роботи КВІП полягає в тому, що дуже небагато жінок розповідали про насилля вчинене над ними, а не про злочини, свідками яких вони були. Тож для того, щоб заохотити жінок до розповідей про себе, була створена спеціальна Ґендерна комісія, проте результати її роботи неоднозначні. Антьє Кроґ, поетка і авторка видатного твору “Країна в моїй голові” (Antjie Krog. Country of my Skull) ставить діагноз цій проблемі в розділі, що має назву “Правда, це жінка” (Truth is the Woman). Проблема рухається по колу: ґвалтівник не підпадає під умови амністії, тому що цей вид злочину не розглядався як політичний. Тож ґвалтівники не могли зізнаватися безкарно. Але в кожній новій болісній розповіді політичні злочини проти жінок-активісток майже незмінно супроводжуються ґвалтуванням або іншою жорстокістю сексуального характеру. І жертви таких злочинів не бажали їх обговорювати. Отже для потерпілих жінок не були створені особливі умови для подолання людиною, що страждає, сором’язливості. Чи швидше вони були створені, але коли жінки прийняли їх, вони не мали в своєму розпорядженні таких владних повноважень, можливостей для полегшення або відшкодування, як чоловіки. Джиліан Слово вибралась з цього глухого кута, написавши “Червоний пил”, де відмовилась від емоцій, плачу, сповіді та автобіографічності; її alter ego це адвокат з прав людини з конторою на Мангетені - розумна, кмітлива, одинока, бездітна жінка.



Щотижня приходять повідомлення про нові вибачення, деякі намагаються виправити зовсім дрібні помилки, в інших йдеться про катастрофи. Вибачення тепер також більше впадають в око ніж будь-коли за їхньої відсутності. Вибачення стало дуже могутнім інструментом офіційного визнання, і затримка або відмова вибачитися додає особливої гостроти такому невизнанню. Вибачення стало необхідною підґрунтям в якому можуть вкоренитися нові цінності, щоб вирости в соціальні права та права людини для груп, котрі вважають себе скривдженими. Але це також може бути спробою бути доброчесним і навіть може стати приводом, щоб більше нічого не робити щодо несправедливості про яку йдеться. У звуженому розумінні воно може означати “виправдання”. До того ж лицеміри можуть використати вибачення з корисливою метою. Воно може також допомогти деяким політичним лідерам, котрі примірюються до священицького статусу, наполягати на приналежності до якоїсь духовної законної влади.



Сьогодні акти вибачення підтверджують історії, що їх розповіли скривджені жертви, і сприяють перегляду національної історії та вироблення групових ідентичностей. Але тоді, як письменники змагаються із заплутаним змістом, ці “погоджені сюжети” часто посилюють недоброзичливість і невдоволення. Коли така скривджена громада прагне і отримує вибачення, через визнання почуття власної гідності цих пригноблених, воно, подібно ubuntu, може поширити прощення. Проте і це не дає можливість відшкодувати неприємності, поліпшити ситуацію. Це швидше спрямована у минуле відплата, аніж майбутня діяльність. В найгіршому випадку, це може призвести до порушення рівноваги у стосунках сторін: граф виходить сухим з води, графиня залишається скривдженою. За виняткових умов в Південній Африці КВІП запропонувала винятковий лікувальний засіб, але її релігійні, ритуальні, сповідальні і спокутувальні процедури не можуть бути зразком для інших контекстів, наприклад, для Балкан. Звичайно, Слободан Милошевич бажав би щиро признатися у скоєному на слуханнях КВІП в обмін на амністію, аніж співпрацювати з Гаазьким трибуналом. Але чи можна в такій справі думати про прийнятність вибачення?



Далі, інший вузол цієї болючої проблеми: чи обов’язково вибачитися, визнати гріх, перш ніж починати відшкодування і спокутування? Чи потребують вони цього? Тут знову перед нами недолугість права, яке мало би забезпечити дотримання прав людини в принципі, а не лише у відповідь на чиюсь особисту розповідь. Не кажучи про майже непереборні труднощі у пошуках прямих нащадків жертв, скажімо, голоду, або рабства, справедливість через економічну компенсацію відволікає матеріальні ресурси від заходів, що мали б зміцнити права людини саме тепер. Чим ближче в часі знаходяться обидві сторони до подій, що є предметом обговорення, тим щирішим - і навіть дієвішим - може стати вибачення, якщо за ним слідує поліпшення обставин в яких ці події відбулися. В той же час, чим далі вибачальник і той, хто приймає вибачення знаходяться від питання, що є предметом обговорення, тим більш символічним, удаваним, шкідливим і навіть нещирим може здаватися цей обмін. Письменники і досі можуть казати слідом за Іо:



Та в біді жаліючи,

Мене словами не втішай облудними, -

Нещиру мову слухать - то найгірший біль.





————————–



Marina Warner. Who’s Sorry Now? Стаття є скороченим варіантом лекції з прав людини, котра була виголошена 2002-го року в Оксфорді. Англійська письменниця і фахівець з міфології, 1946 р. н.



1 Seamus Heaney, Нобелівський лауреат в галузі літератури 1995 р. (Тут і далі примітки перекладача.)



2 Створена в 1994 р. з ініціативи уряду ПАР для розгляду політичних злочинів, скоєних усіма політичними партіями країни за період 1960-1993 рр.



3 “Disgrace” - Букерівська премія 1999 р. Джон Максвел Кутзее (John Maxwell Coetzee) Нобелівський лауреат в галузі літератури за 2003 р.



4 В 1994 р., через вето США, 5500 миротворців ООН не прибули вчасно до Руанди, через що кількість людських жертв громадянської війни в цій країні значно збільшилось.



5 В 1995 році королева Єлизавета під час візиту до Нової Зеландії висловила “жаль та вибачення” за шкоду, спричинену маорі - корінному населенню країни - за період з 1840 р.



6 13 квітня 1919 р. біля міста Амрісатр, штат Пенджаб, британські війська розстріляли 10-ти тисячну мирну демонстрацію.



7 Ірландський “Картопляний голод” (1845-49)



8 “the talking cure”



9 Пр., 15:1.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций