Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 24

Розміщено Шкільні твори в 6 декабря 2014

Отже, один «поверх» пробили. Над головою знову стеля — щільне темно-буре склепіння. Але посвітліло мало, тут мусить бути світліше… Сюди вже повинні пробиватись промені — чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.

Але променів не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнішають. Наче настають вечорові сутінки. А може, й справді вони вилетіли надвечір? Так ні, ні, Петро добре знає, що ні. Відхилив шолом скафандра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволіти… Супутниця теж звільнила свою голову від шолома. «Нічого, нехай, нехай, раз турбіна підйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, — подумав Яворович. — Що я мелю — густа? Ще ж хмарність не скінчилася… Але вже скоро, скоро…»

І справді, виднішало з кожною хвилиною, Петрові наче полуда спадала з очей.

Вище, вище…

Сяйво так і хлюпнуло!

На темно-фіолетовому небі розкошує Сонце — велике, величне і веселе! Петрові хотілося плакати від радості — наче він цілу вічність не бачив Сонця, не відчував його життєдайних променів, його тепла…

На якийсь час він забув про все — і про Землю, і про Венеру, сховану під сувоями хмар, і, звичайно, про свою супутницю. Над ним палахкотіла золота куля, пульсувала, ніби гігантське невтомне серце, і він не міг одірвати від неї зачарованого погляду.

Та ось, ніби відчувши якийсь внутрішній поштовх, він кинув погляд на венерійку. Саме в цю мить сонцепоклонниця різко подалася вперед, підвела голову. Не встиг Петро й скрикнути, як вона зірвала захисні окуляри. Здригнулася, наче пронизана струмом.

«Чорне… Дивись, Людино, світило чорне».

Що вона торочить?

«Чорне, чорне Сонце… — міркувала світлопоклонниця. — А казали — золоте…»

— Воно золоте і є! — скрикнув Петро. — Золоте! А зорі ти бачиш, Нефертіті? Скільки зір на небі, та які великі, яскраві!

«Оті цяточки — зорі?»

— А онде бачиш, бачиш — велика, найбільша? Ото наша Земля, ми звідти…

«Дивовижний Всесвіт… — подумала венерійка. — Але темряви в ньому ще більше, ніж світла. Світла тільки цяточки».

— Ну що ж… — промовив Яворович. — Мусимо спускатись.

«Нефертіті» (саме тепер він чомусь називав її так) нічого не відповіла. Його погляд упав на її захисні окуляри, що лежали на колінях, і Петро похолов: осліпла! Її осліпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним… А зорі — то вона в моїй уяві бачила…

— Я кажу той… — раптом у цю мить з’явилась нова, зовсім несподівана думка. — Кажу — давай полетимо на «Астероїд» — це наш космічний корабель — там побачиш… познайомишся… Ми вилікуємо тебе! Давай?

Він уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить він її через шлюз… А коли одужає… От хто розповів би про свою планету! І про антиподів… їй повернуть, повернуть зір!

— Ну, то що — згодна?

«Ні, Людино, ні. Кожен мусить бути в своїй стихії. А очі ми вилікуємо самі. Але ж я добре бачила чорний диск…»

Петро відразу пішов на зниження. Звісно, вона має рацію. Ну, як їй без найменшої підготовки витримати космічний політ? І з’являються ж легковажні думки! І потім — у кабіні можуть сидіти лише двоє, отже, назад — спеціальний рейс, не повезеш когось з екіпажу… А пальне? Е, та що там казати! Коли керманич вирішить — то розробимо детальний план, запросимо з Венери когось із добровольців, а не так… І знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалі — ризиковано і небезпечно.

Сховалося Сонце, його поглинули хмари.

Пробивши нижній сувій, Яворович почав обережно саджати машину. Тепер вони опинилися над іншим краєм плато. Натовпу венерійців, що, певне, чекають проповідницю, звідси не видно.

Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Відчув, що йому чомусь сумно розлучатися з венерійкою, з самою планетою. Ось він зараз зв’яжеться із своїми, одержить останні вказівки, що взяти, потім — точні дані про вихід на орбіту, траєкторію польоту… Ну, а чи доведеться знову спуститись у цей дивний світ?

А вона стоїть якась пригнічена і, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразні, головне — сумовите почуття… Шкода її, шкода… Але вони ж вміють керувати ростом тканини, певне, й сітчатку…

«Та що це я, справді? — труснув головою Петро. — Адже все добре, відкрито нове, неземне життя! Он уже поспішають сюди венерійці. Ну, що ти їм скажеш, Нефертіті?»

«Світило наше — чорне »

— Це неправда! — скрикнув Яворович. — Воно золоте, осяйне, життєдайне — ось істина!

Він ввімкнув рацію і схилився до мікрофона.

Радіорубка «Астероїда» наче збільшилась, розширилася в усі боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тісній камері, а зараз… Який простір навколо! Венера під боком, Земля — за десятки мільйонів кілометрів, і звідти, і звідти до неї тягнуться невидимі струни. На тих струнах Сонце грає! І музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре…

І знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов’язки!

Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, і мікрофон наставив своє жадібне вухо. Почала швидко, з радістю передавати радіограму:

— Земля! Земля! Я — «Астероїд». Льотчик-космонавт Петро Яворович після тривалого перебування на планеті Венера повертається на космічний корабель. Він щойно передав…

Зрадлива сльоза блиснула на віях і капнула на папірець. Людмила говорила в мікрофон і плакала від щастя. І це, певно, відчули не тільки на спостережному пункті, а по всій Землі….

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций