Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 1 декабря 2014



Ось, ніби знайшовши найзручніше місце, воно зупинилося. «Оце так приймач, — подумав Петро. — Сферичний, охопить усе шатро неба». В цю мить «яблуко» почало світліти, в ньому замиготіли тоненькі прожилки.

«Вони тебе кличуть», — передав Великий Розпорядник.

— З якої ділянки неба? — аж стрепенувся Яворович.

А «яблуко» на голові Великого Розпорядника мінилось, там нуртували якісь течійки.

«Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато».

— Кинь туди отаку думку: «Живий-здоровий, перебуваю на високогірному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота».

«Добре, хай знають, що я здогадався».

«Яблуко» на його величезній голові посиніло, наче від напруження.

— Прийняли?!

«Так. Але ти мусиш нарешті розкритися, жарт затягнувся».

— Тут немає ніякої таємниці, ніякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я — людина, житель планети Земля, третьої від Сонця…

«Запрограмували тебе міцно. Ще й атмосферні явища викликали…»

— От що буває, коли мозок, хоч і великий, залишається віч-на-віч із собою, — перебив Петро. — Безумство запускає коріння у мудрість. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзів! Вони наді мною…

«Парадокс із парадоксів. — подумав Великий Розпорядник. — Або я збожеволію, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри».

— Не для гри, а для зв’язку з космічним кораблем!

«Коли б усе це не було таким оригінальним, я б уже припинив твоє існування».

— Даремно погрожуєш, — спокійно відповів Петро і намацав у кишені мазера. — Коли б тобі вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товариші. Бо хто ж є могутніший за людину? Ніхто. Ви, Головаті, розвивалися однобоко. Убивши своє тіло, ви позбавили свій мозок досвіду, через це і мудрість ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животієте під сувоєм хмар і навіть не підозрюєте, які навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить…

«Ага, тепер мені стає зрозумілим, хто послав тебе, — злорадо подумав Великий Розпорядник. — Говори, говори».

— Ми прибули до вашої планети як друзі. Ми хочемо розкрити перед вами океан світла…

«Так, це ті уперті сектанти, які вигадали легенди і самі повірили в них. Вони надумали зруйнувати Суспільство Мудрих».

А Петро, запалившись, продовжував:

— Одною з причин вашого виродження є ліквідація мови. Адже голос, інтонація сприяють виробленню людського…

«Яблуко» з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднілися неначе в хмарі. То була хмара страшного гніву, а Петро не знав і жбурляв дошкульні слова:

— Пройде небагато часу, і мужній народ Країни Щитів залишить вас далеко позаду…

Це, мабуть, була та іскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плівка на гулі, і він побачив… червоне око. Рожевий і Гілка шарпнулися, забилися в куток, і Яворовим інстинктивно закрив прозору шторку кабіни.

— Світло того ока — вбивче, — проскрипів Рожевий.

— Якщо космічна радіація не могла проникнути в кабіну, то біологічне випромінювання — тим більше,— заспокоїв його Петро. — Зараз ввімкну двигуна, і ми відлетимо від такого нервового сусіди. Юпітер гнівається, значить правда не на його боці!

Він спокійно сів за пульт, натиснув кнопку стартера і одразу ж почув, як запрацював двигун підйому. Зараз Петро підніме апарат, десь у безпечному місці висадить своїх пасажирів, а сам… Але чому апарат не здіймається? Яворович дає такі оберти турбіні, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на місці, наче прип’ятий. Петро повернув голову і побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в’ються якісь гнучкі, як ліани, дерева. Незабаром вони буквально сповили літака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думці і вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обіймів?

  ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам’яталась Гілка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

— Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нічого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович відсунув шторку, і Гілка нечутно висковзнула з кабіни. Справді, червоне око затяглося плівкою, і дівчина спокійно пішла собі і незабаром зникла за кущами.

«Що ж робити? — думав Петро. — Невже отак і сидіти в кабіні?»

І враз він згадав про скафандр. Адже цей космічний костюм також захистить його від біологічних променів!

Одягся і одразу вибрався назовні, закривши в кабіні Рожевого.

Блимнуло червоне око — раз і вдруге, блимнуло й утретє… А Петрові нічого. Він стояв і дивився на цупку рослинність, що густо обплутала літак.

Око блимнуло ще яскравіше.

«Ех, не хочеться мені тебе блимнути! — подумав Яворович. — Може, ти таки зрозумієш…»

Стояв, прикидав у думці, як розчистити оці густі, чіпкі хащі. Пустити в дію мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, — і він власними руками знищить машину, спалить міст до своїх друзів, до своєї планети, до людей. А ліани так густо розрослися, що й не помітиш, як відчикрижиш шмат металу. А як ненароком спіткнешся? Полосне по всьому корпусу… Ні, ні, про мазер нічого й думати.

Петро вихопив з піхов мисливського ножа — блиснула голубувата сталь — не ніж, а справжній тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурів. Сталь жадібно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.

Аж упрів Яворович, поки позбивав гадючі рослини з одного боку літака. Зайшов на другий — там, здалося, заросло ще густіше. Рубав і думав про дивовижні знання живої природи, про біогенні секрети, якими володіють Головаті. Щоб за бажанням викликати отакий інтенсивний ріст рослин! Та це ж… Коли б можна було на Землі…

Останній помах ножем — остання ліана зазміїлася біля Петрових ніг. Полегшено зітхнув. У скафандрі було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навіть шолом відхилити небезпечно. Нічого, він потерпить, тепер уже недовго…

Підвів голову— що таке?! З того боку знову піднялися рослини! Так, так, доки він вирубував тут, — вони виростали там. Це було неймовірно. Петро обійшов апарат і почав мацати руками гнучкі жилаві рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скільки він порався з того боку — хвилин з десять? Не більше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тільки дивився, як ці кляті рослини оповивали літака. А тоді кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тільки цурпалки летіли.

Але це була Сізіфова праця: ліани виростали вслід, і, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабіни. Там уже сиділа Гілка і годувала свого коханого великими біластими плодами. Юнак жадібно кусав м’якіть, з якої аж капав сік. Тільки тепер Яворович відчув, як йому хочеться їсти. Гілка, ніби вгадавши його бажання, подала «яблуко».

— Вона каже: це харч спокою. — обізвався Рожевий. — Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди і справді були смачні: м’якіть ніжна, сік солодкавий. Яворович їв і поглядав назовні. Проклятущі ліани ще дужче оповили апарат, прив’язали його сотнями міцних канатів. Петро вийняв мазера, покрутив у руках і поклав на коліна.

Рожевий якось обм’як, гострий блиск його очей погас.

— Ай справді, це харч спокою, — сонно проказав він. — Ніяких тривог, ніяких небезпек я не відчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана…

І в Петра розлився спокій на душі. Дивовижна байдужість пойняла його волю. Та й чого йому, справді, хвилюватися, навіщо себе шмагати? Ну, стартує він згодом, пізніш — хіба не однаково? Адже космічний їхній корабель все одно ще з місяць перебуватиме на орбіті супутника… Петро знав, що цими міркуваннями він тільки хоче виправдати свою лінь, свою бездіяльність, усвідомлював, що це ганебно для космонавта, але нічого вдіяти з собою не міг. Сидів, міркував про це, а щоб змінити становище — і пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як ліани обплутали літака, бачив, але оком стороннього.

«Що це зі мною робиться? — думав сам собі. — Хіба ж так можна?»

Але не встав, не кинувся нищити клятих ліан.

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочатку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазера. Подумав, правда: «Нащо воно їй?» Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

— Я залишаюся з Гілкою, — сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там — загинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

— Фантазії? — гірко усміхнувся Петро. — Ні, брат, це не вигадки — Земля, народ… Вони існують реально, і я мушу прагнути до них.

— Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

— Ага, добре, добре… І дуже цікаво…

Яворовичу не хотілося навіть розмовляти, сидів розморений і байдужий до всього.

Ті двоє, не поспішаючи, вибралися з кабіни і зникли десь у темряві. Петро позіхнув, зручніше вмостився на своєму сидінні і невдовзі вже спав спокійним, глибоким сном.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций