Бажан Микола Платонович Політ крізь бурю — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 26 ноября 2014





Я викрив фальш

І зразу ж генералу

Доклав,

Що з нею так, мовляв, і так.

Дарма.

Немов і не почув сигналу,

А нині й сам садив її в літак.

Що ж, довіряйте,

Хоч свою довіру

Доводите занадто гаряче,

Та вас ще гарячіше припече,

Коли вона дограє гру нещиру

І в слушний час до німців утече…”

Його терзав, давив і тряс

Підозри заздрий рик, —

Як чад, струмів він поміж нас,

Як сизий присок, пік.

Босоніж присок перейду,

Прорву біду, мов чад, мов тьму,

І свій солдатський хліб прийму,

Як всі, в однім ряду.

Іти отак, іти отак,

Не повертати вбік,

Хоча проник і в цей літак

Глухий, злобливий рик.

Вже не прикличе він біди,

З дороги не зіб’є,

Бо знаю я,

За що й куди

Несу життя своє.

І я побачила в імлі,

У синій зморі літака,

Як простяглася звіддалі

До мене спогадів рука, —

Вона щедротно подає,

Щоб я напитися могла,

Густим питвом життя моє

У суміші добра і зла.

У ньому — гіркість, плач, і прах,

І сонце, й сталь, і сміх,

І іскри в маминих очах,

І темна туга їх.

Задивлені в любов і даль,

Живі, живі, живі

Вони були і в ту прощальну мить,

Коли між нами сірі вартові

Стояли, щоб до неї не пустить.

Тоді мене учителька забрала.

А далі — дитбудинок. Старший клас.

Навчання, праця, витримка тривала

І роздуми про себе і про час.

Листи від мами в м’ятому конверті.

Директор сам розпитував: звідкіль?.

Що принесуть пояснення одверті?

З ким поділити неподільний біль?

Не все було самотністю і болем, —

Був труд, і гурт, і регіт згаряча,

І шум весни, і захват волейболом,

І хлопець хлопцем, і дівчам дівча.

Не раз Павло — секретар осередку —

Підходив, щось казав і замовкав,

Допомагав мені вдягти жакетку

Та й біг, пославшись на негайність справ.

В любимий батьків парк

Ми з ним ходили часом,

Теплішало, коли торкався він руки,

А в ту неділю рушили всім класом

На Люботинські затишні ставки.

Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,

Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.

Вже з першого обличчя на пероні

Ми прочитали:

Сталось щось страшне.

Я до кінця, до старості, до скону

Запам’ятаю тишину,

Юрбу на площі,

Гучномовця конус,

Хрипіння пауз,

Фраз вагу жахну.

Коли розходилися люди, —

Були вони уже і ті, й не ті.

Велике діло праведного суду

Їх спільним ділом стало у житті.

Вони ідуть, —

                        невже пройдуть повз мене,

Мене на бік одсторонивши знов?

Їх шереги,

Їх кличі,

Їх знамена —

Мої,

Як дух, як плоть моя і кров.

Невже я справді марна й негодяща,

Щоб внесок мій придатися не міг?

Вони ідуть. Дорога їх — найтяжча

Зі всіх людьми прокладених доріг.

“Брати і сестри!”

Так по-людськи вперше.

Як відповім йому?

Як відповім?

Той комуніст, що впав, в його тюрмі померши

І в нього вірячи, — він батьком був моїм.

Його загибель — також наша втрата,

Безглузда втрата в битві двох світів.

Хто займе місце впалого солдата?

Вони ідуть. Твій час наспів.

“Брати і сестри”.

Як же відповісти?

Як звать мене тепер?

Дочка?

Чия?

Не він один,

А це — всі комуністи

На мене кличуть,

І підводжусь я,

І разом з ними я піду до краю,

І разом з ними змірю шлях оцей,

Не перерву,

Не зраджу,

Не зламаю

Путі моїх батьків, путі моїх дітей.

Коли всім класом ми до військкомату

Пішли й просили в армію забрать,

Там, одібравши хлопців, може, п’ять,

Погнали геть компанію строкату.

Себе ми відчували півлюдьми.

Куди ж іти? І от знайшли у місті

Потрібне діло. Записались ми

На курси, звані курсами радистів.

Тоді з’явивсь Іван Хомич.

Він брав

Од нас заяви, посвідки, анкети.

Питав, порившись в вороху заяв:

Хто дід? хто батько? звідки? як ти? дети?

Він зберігав,

Він пильно доглядав,

Провіривши до крапки і до риски,

Життів недовгих наших списки,

Затиснуті в бляшаних клямрах справ.

Постановили мало не відразу

Зарахувать курсантами наш клас,

Лише про мене не було наказу,

Нарешті появивсь і цей наказ.

Вагавсь, як видно, на моїй заяві

Іван Хомич поставити свій гриф…

Не довго вчилась я радистській справі, —

Звалилась.

Жар. Жага. Верзіння.

Тиф.

Проснулась в родички з Холодної гори,

Два місяці пролежавши в гарячці

На кривоногій, ветхій розкладачці,

Метаючись з тривоги і жари,

І вибрела на вулиці пустинні,

Пострижена, збентежена, слаба, —

Десь там на мене друзі ждать повинні,

Там мій обов’язок,

І труд мій,

І судьба.

Сіпнувши двері, збила я гачок,

І, протягом підхоплений, під ноги

Шугнув шумливий, довгий звій стрічок,

Жмутки соломи, курява підлоги.

На чорній дошці — крейда дбалих вправ,

Таблиці Морзе білі крапки й риски.

Антенні рами. Книги без оправ.

Кривих верньєрів ебонітні диски.

Плакати й клапті, запхані у кут.

І я одна в безмовності просторій

Покинутих поспішно аудиторій

Радистських курсів.

Я одна отут.

Забули попередить? Не хотіли

З собою брати?.

Павле, як же ти…

Не скрикнути.

Ще раз зібрати сили.

Не тратить часу.

З Харкова піти.

Спустошеність площі,

Де протяг по полю асфальтному вивів

Узори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —

Це звихрений попіл паперів,

Попалених наспіх архівів,

Потоптаний погар писання,

Уривки обвуглених слів.

Безлюддя печальних кварталів.

Духмяність тонка листопаду.

Часами гарматним розкатом проноситься

                        в тишині

Розпачливе рикання лева з розбомбленого

                        зоосаду, —

Він, скровлений, сильний, безумний,

Вмирає уже три дні.

Ні, ця тишина не тихіша

За гуки, розриви й обвали

За ляск запопадний зеніток,

За брязкіт осколків о брук,

За вибух,

Одсвічений багро в дзеркальній стіні п’єдесталу,

Звідкіль нам говорить Шевченко

Розгніваним порухом рук.

Продзвонять підківки патрульних.

Процюкають кроки старечі,

І дивляться люди й будинки пустими очима біди.

Поникши на лавці, холону,

Хилю упокорено плечі,

Шукаю у звивинах мозку надії зітерті сліди.

— Оксано! — раптово і різко.

— Оксано! Яка ж бо я рада… —

Марійки, схвильовані руки розмотують хустки

                        кайму.

— Лишилась?. Недовго чекати.

Тікають. Кінчилась їх влада.

Нічого я їм не забуду. За все розрахунок візьму. —

Марійчині тіняві очі, Марійчині губи вологі

І щось небувале, незнане, нове і небачене в них.

Від неї відсахуюсь, повна іще потайної тривоги,

І морок раптовий між нами,

Між мною й тобою,

Проліг.

— Я слухаю радіо…

Вермахт. Культура. Берлін. Європейці.

Боїшся? Зголосимось разом.

Обидві ми — жертви Чека… —

Я зводжусь.

Дві тіні тріпочуть

На жовтій піщаній алейці.

Ударю.

До болю, до крику назад розмахнулась рука.

Ударю.

Ти чуєш?

Тікай же,

Бо я придушу тебе, шлюхо.

Виходить, оце і єсть ворог,

Зустрінутий вперше в житті.

Зіниці пожовкли, як в кішки.

— Тікай же! — проказую глухо.

Побігла.

Я вийшла із міста ярком по знайомій путі.

Димучі простори. Гримучі дороги.

Поля спопелілі. Спалахнуті стоги.

Масних палениськ пелехата юга.

Привали. Бюмбьожки. Прокльони.

                        Тривоги.

Побиті, ганчір’ям обкутані ноги.

По воду, по хліб, по надію черга.

І раптом — зелена донецька сага,

Дихання вологи, холодна куга…

Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги.

Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.

Де я їх надибала? В школі за тихим

                        Осколом.

Зайорзав, забігав, на зборах захрипнув

                        Павло,

Але повернувся зі зборів отих

                        з протоколом:

На курси мене зараховано знову було.

Крутнулись верньєри.

Зелені заблимали вічка.

Зметнулись антени.

Полізли у нори шнурки,

І пішла цокотня,

Перестук, позивних перекличка,

Пульс морзянки рвучкий,

Призвичаєний двигіт руки.

Будь спрямована в ціль,

Будь, мов постріл,

Несхибна і стисла,

Будь невтомна, — і ти,

Як народний пароль, розбереш

Зашифровану річ,

Таємничі позначення й числа

Партизанських команд,

Диверсантських суворих депеш.

Розсип іскор —

І мчать всепроникливі цятки та риски,

І домчать,

І десь в Харкові

Тол

Штаб-квартиру СС роздере.

З цілим світом говорить

Рука худорлява радистки

Іскрометним ключем своїм:

Цятка — тире,

Цятка — цятка — тире.

Я ловлю себе часом,

Що чую ввесь світ, як морзянку,

На пунктир двох іскрин


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций