Джон Кітс Вірші — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 21 ноября 2014



Бернсе! Скрізь для мене слава

Твоя священна. Заслонись мерщій!

Бо я насмілився твій край ганьбити.









Мег Мерріліз







1





Жила в кущах циганка Мег,

 Бездомна удова.

Був луг для неї хатою,

 А постіллю - трава.



2





Був терен їй за яблука,

 За мед - роса з верби,

Були їй замість Біблії

 На цвинтарі гроби.



3





Був бескид їй за брата,

 А за сестру - сосна.

I в тій сім’ї великій Мег

 Жила сама-одна.



4





Ніхто не кликав снідати,

 Обідать не просив,

Замість вечері місяць їй

 У пелену світив.



5





Зате із козячих квіток

 Вона вінки плела

I, ліжко з тису мостячи,

 Співала, як могла.



6





Коричневими пальцями

 Із очерету мати

Плела, щоб потім селюкам

 Без грошей віддавати.



7





Могла б носить корону Мег

 На гордому чолі.

Ходила в драному плащі

 I в м’ятому брилі.

Нехай стару покоїть Бог!

 Вона давно в землі.









Пісня про себе





(З листа до Фанні Кітс)





1





Жив-був пустенький хлопець,

 Що тільки жарти знав;

Він не любив домівки,

 А все пригод шукав.

 З собою

 Він лишку

 Не брав:

 Тільки книжку

 Друковану,

 Сорочку

 Прасовану,

 Рушник

 I сяк-так

 Пошитий ковпак,

 Та щітку,

 Та гребінь,

 Та панчіх

 Пар із п’ять,

 Щоб не думати,

 Де б їх

 У дорозі дістать;

 Всі речі

 На плечі

 Підхопив, поспішаючи,-

 Та й подався світ зa очі

 На Північ,

 На Північ,

 Та й подався світ зa очі

 На Північ.



2





Жив-був пустенький хлопець,

 Що тільки жарти знав;

Він не робив нічого,

 А тільки віршував.

 Узяв

 Каламар

 У руку,

 Перо,

 Що дістало б до хмар,

 У другу -

 Та й подавсь

 Мимо поля та лугу

 У гори,

 На кручі,

 Де води

 Ревучі,

 Де сині дими,

 Де духи й відьми,-

 I коли

 Гула завірюха,

 Він писав,

 Зап’явшись по вуха,

 Щоб кісток

 Не ломило,

 А коли

 Ставало безхмарно,-

 О, як мило,

 Як гарно

 Жить на світі

 Гуляючи,

 Мандруючи світ зa очі

 На Північ,

 На Північ,

 Мандрувати світ зa очі

 На Північ.



3





Жив-був пустенький хлопець,

 Що тільки жарти знав;

Він часто рибку дома

 В трьох ночовках держав.

 Не раз

 Порушував він

 Наказ

 Дівчини в капелюсі,

 Доброї

 Своєї бабусі -

 Вставав

 На світанні,

 Брів

 У тумані

 Через рів,

 Де комиш-осока,

 До швидкого струмка

 I приносив

 Додому

 В казанку

 Бубирів, колючок

 I всяку мільку

 Завбільшки з гачок,

 З напальок

 Од дитячої рукавички,

 Та й заварював

 Каші-юшички,

 Каші,

 Каші,

 Та й заварював

 Каші.



4





Жив-був пустенький хлопець,

 Що тільки жарти знав;

Він у Шотландські гори

 Пішов-помандрував.

 I що ж він

 Там бачить?

 Що сотня

 Там значить

 Сто,

 Що ніхто

 Там не ходить

 Ногами вгору,

 Що й там

 Смеркає

 В ту саму пору,

 Що й там годинами

 Міряють час,

 Що й там свинець

 Важкий, як у нас,

 I такі ж

 Твердісінькі скелі,

 I такі ж

 Пісеньки веселі,

 I вишні

 Такі ж рум’яні,

 I двері

 Такі ж дерев’яні,

 I ярди

 Довгі, як в Англії,

 I він там стояв, як стовп,

 I на все дивувався,

 На все дивувався,

 I він там стояв, як стовп,

 I на все дивувався.









Сонет,





Написаний у котеджі,

Де народився Бернс





Недовгочасний світу мандрівець,

Ступив я, Бернсе, на поріг кімнати,

Де мріяв ти, без думки про кінець,

Чоло щасливе лавром увінчати.

У скронях шум: шотландським трунком я

На честь твою, великий дух, упився;

Мій зір померк, фантазія моя,

Сп’янівши, спить, бо шлях її скінчився.



Та можу я пройтися вздовж кімнати,

Та можу я з відкритого вікна

Твій луг побачить, думати-гадати

I потім чарку взяти, щоб хмільна

Знов оживила образ твій уява,-

О, усміхнися ж, тінь, бо це є слава!









Рядки,





Написані на Верховині

Після відвідання Бернсового краю





Є чар у стежці польовій,

  де тиша вікова

I де луна визвольних битв

  до наших днів жива;

Відрадно думати, що тут

  проходили колись

Старі друїди в опанчах,

  що по траві тяглись.

Є втіха в кожному кутку,

  що слави запобіг:

Він рідний нам, і знаний нам,

  і все новий для ніг;

Є й глибша втіха, що душі

  дарує вища ціль,

Є ще пекучіший для уст,

  божественніший біль,

Коли, натомлений, про все

  забувши йдеш і йдеш

Піском полів, камінням троп,

  іржею узбереж

До гордих мурів чи до стін,

  де жив у давній час

Той, що великим путь пройшов

  і не безславно згас.

Тремтять на вересі квітки -

  вони далеко десь;

Ніхто не слухає пташок -

  лише хмарки з небес;

Тихенько плеще течія,

  цілуючи моріг,-

Ніхто й не гляне, хоч вона

  пробила скелі й сніг;

Багряне сонце запливло

  за бескиди, за тінь;

Блакитна хвиля будить сон

  печер і баговинь;

Орел, розп’ятий в небесах,

  немов заснув, застиг;

Лякливий припутень майне

  до верховіть густих -

Ніщо не зваблює очей,

  і ти стоїш, немов

Курний прочанин, що в пісках

  святилище знайшов.

Тоді маліє розум твій,

  і все малим стає,

I серце, вмістище турбот,

  даремно в груди б’є.

Якби шаленець хоч на день

  оздоровіти міг,

Щоб розказати, де й коли

  він розуму відбіг,

Він приголомшив би того,

  хто рушив у світи,

Щоб темне бардове житло

  на Півночі знайти.

Лише на мить ступне нога

  поза буденну грань -

I непомітно зникне все -

  ні втіх, ні вболівань!

Лише на мить ступне, бо там -

  одну хвилину згай -

I вже забудеш поворот,

  і свій забудеш край.

О жах! Із пам’яті звести

  все дороге, що знав,

Обличчя брата і сестри,

  і всю щоденну яв!

I, шлях верстаючи, творить

  рої облич-примар,

Огненніших за ті, що їх

  вимучує маляр,

Геройських постатей ходу,

  діла старих часів,

I чорні пасма, й сивину,

  і гвалт, і шал, і гнів!

Ні, ні, цей жах мине, бо є

  кодола поблизу,

I вірна кітва, що спасе,

  що видержить грозу.

Стоїш бездумно, очі вп’яв

  у спінений кришталь,

Та от засяяла тобі

  ясна душі скрижаль:

Ти перечитуєш її

  на кожній скелі, де

Величне сяєво висот

  на тебе упаде.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций