Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі

Розміщено Шкільні твори в 17 ноября 2014



Джон Роналд Руел Толкін

Володар Перснів - Дві Вежі





Частина третя





Розділ 1

ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ



У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.



“Я вірно збагнув, - подумав він. - Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…”



Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.



Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.



- Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.



- Горе мені! Що б я нині не робив - усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…



Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.



- Еленділ! - вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5]



На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп’ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.



Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:



- Ганьба мені… Я хотів відібрати. Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…



Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.



- їх зв’язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…



Він знесилено опустив обважнілі повіки.



- Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…



- Ні! - сказав Арагорн. - Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!



Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.



- Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.



Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас - гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.



З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.



- Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що - з його Хранителем?



Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.



- Горе нам! - тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. - Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне?



- Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко…



- Захищаючи гобітів? - здивувався Гімлі. - Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?



- Не знаю, - стомлено відгукнувся Арагорн. - Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути?



- Перш за все поховати полеглого в бою, - сказав Леголас. - Не личить залишати героя серед падла.



- Тільки швидше, - додав Гімлі, - Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!



- Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, - сказав Арагорн. - Отже, кинути його? Чи навпаки - йти за ним?



- Спочатку віддамо останню шану, - не поступався Леголас. - Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…



- Тривала й важка праця, - заперечив Гімлі. - Каміння довелося б носити з берега ріки.



- Віддамо Боромира хвилям Андуїну, - вирішив Арагорн. - Так хоча б кістки його знайдуть спокій…



Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім’ялись та подекуди луснули.



- Дивіться, що я знайшов! - вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді



Вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.



- Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…



- А я зберу якнайбільше стріл, - сказав Леголас. - Мій сагайдак порожній.[7]



Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.



- Ось ці з Мордору, ці - з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.



Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб-лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло-ня на чорному тлі, а на залізних шоломах - кована з білого металу рунічна літера “С”.



- Цей знак мені ще не зустрічався, - сказав Арагорн, - Що він може означати?



- Неважко здогадатися, - відповів Гімлі. - “С” - це Саурон.



- Ні, - заперечив Леголас, - Саурон не користується рунами ельфів.



- Він приховує своє справжнє ім’я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, - підтвердив Арагорн. - І потім білий - не його колір. Орки Барад-Дура носять знак “Криваве Око”. Скоріше “С” - це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам’ятаєте, як шпигували за нами птахи?



- Нема часу зараз про це гадати, - махнув рукою Гімлі.



- Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.



- Хтозна, - спохмурнів Гімлі, - чи є взагалі для нас вірний шлях…



Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев’язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю - трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8]



- Ми знайшли тільки два човни, - повідомив Леголас. - Третій пропав, наче розчинився!



- Гадаєш, орки побували й там? - запитав Арагорн.



- На перший погляд, не схоже, - сказав Гімлі. - Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.



- Коли повернемось, я сам подивлюся.



Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків’я й уламки меча - на грудях, ворожу зброю - в ногах. Потім сіли в другий човен, прив’язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс - дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.



Надійшов час рубати останню прив’язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор - і зовсім зникає з виду…



Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций