Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 14 ноября 2014







Один по одному ми вийшли з машини через обоє дверей, наче залишаючи корабель, що попав у біду на Медісон-авеню, посеред моря розпеченого клейкого асфальту. Лейтенант затримався на одну мить, щоб сповістити шофера про наш бунт. Наскільки я пригадую, колоні барабанщиків і сурмачів не видно було кінця-краю, і оглушливий гуркіт не вщух анітрохи.



Свашка і місіс Сілсберн вели перед до Шрафта. Вони йшли вдвох - наче ті розвідники - на південь східною стороною Медісон-авеню. Переговоривши з шофером, лейтенант догнав їх. Точніше - майже догнав. Він пішов трохи позаду, щоб витягти нишком свій гаманець і, певно, подивитися, скільки там грошей.



Ми з дядьком батька нареченої йшли в тилу. Чи то чоловічок відчув, що я його друг, чи просто тому, що я був власник блокнота й олівця, він не те що тяжів, а просто до мене прилип. Вершечок його прегарного шовкового циліндра не сягав мені до плеча. Зважаючи на його коротенькі ноги, я простував досить-таки повільною ходою. Наприкінці кварталу ми вже добряче відстали од інших. Та це, очевидно, не дуже нас турбувало. Пригадую, ми з моїм приятелем [201] міряли один одного очима й обмінювалися до ідіотства радими поглядали, що мали свідчити, яке приємне кожному з нас товариство іншого.



Коли я. зі своїм супутником підійшов до крамниці Шрафта на Сімдесят дев’ятій вулиці, свашка, її чоловік і місіс Сілсберн уже кілька хвилин стояли біля дверей-турнікету. Всі троє згуртувались, як я подумав, у загрозливому чеканні. Вони вели розмову, але одразу змовкли, скоро зауважили нашу чудернацьку пару. Кілька хвилин тому, коли ми всі сиділи в машині й повз нас із оглушливим шумом маршувала колона сурмачів і барабанщиків, спільне лихо, майже спільне страждання начебто згуртувало нашу невеличку групу. То була згуртованість групи туристів компанії Кука, що їх застала в Помпеї страшенна злива. Тепер, коли ми з крихітним чоловічком підійшли до дверей Шраф-тової крамниці, стало ясно, що гроза минула. Ми з свашкою ззирнулися просто як знайомі, без усякої добризичливості.



- Зачинено на ремонт,- холодно заявила вона.



Неофіційно, але, безсумнівно, вона знову виключила мене зі свого кола, і в цей мент я хтозна-чому відчув більшу, ніж будь-коли того дня, відокремленість і самотність. Варто зауважити, що водночас мене знову пойняв напад кашлю. Я знову витяг хусточку з кишені штанів. Свашка повернулася до місіс Сілсберн та свого чоловіка.



- Десь тут міститься крамниця Лонгчемпа,- мовила вона,- але я не знаю, де саме.



- Я теж не знаю,- озвалася місіс Сілсберн.



Здавалося, вона от-от заплаче. Хоч обличчя її було вкрите густим шаром пудри, на лобі й верхній губі проступили краплини поту. Під рукою вона затиснула чорну сумку з лакованої шкіри. Місіс Сілсберн тримала її так, наче це була її улюблена лялька, а сама вона скидалася на нарум’янену й напудрену задля спроби дитину, що втекла з дому й почувала себе дуже нещасною.



- Таксі не знайдеш ні за які гроші,- озвався зневірено лейтенант.



Від утоми вигляд його був теж кепський. “Пілотський” картуз сидів зовсім наче чужий на блідому спітнілому аж ніяк не бравому лиці, і мені, пам’ятаю, закортіло скинути його з голови, або принаймні поправити, насунути трохи на лоба - таке саме бажання ви відчуваєте на дитячому святі, де, як правило, завжди буває малий поважний хлопчина, що насадив паперовий ковпак так, що той загнув одне або й обидва вуха. [202]



- Боже милий, оце-то день! - підсумувала за всіх нас свашка.



Її віночок штучних квітів з’їхав трохи набакир, вона вся змокла, але, я подумав, єдина річ, яка дійсно піддалася руйнації, це найвипадковіший, так би мовити, її аксесуар - букет гарденій. Вона все ще неуважно тримала його в руці. Він, очевидячки, не витримав випробувань.



- Що нам робити? - спитала вона - досить, як для неї, нестямно.- Пішки ми туди не дійдемо. Вони живуть аж на Рівердейлі. Може, хто-небудь придумав щось розумне?



Вона подивилася спершу на місіс Сілсберн, далі на свого чоловіка, а потім - мабуть, з розпуки - на мене.



- Тут недалечко моя квартира,- озвався я раптом знервовано.- Правду кажучи, вона за квартал звідси.- Здається, я повідомив це трохи заголосно, а може, навіть крикнув.- Вона належить мені й моєму братові. Поки ми в армії, там живе наша сестра, але її зараз немає в місті. Вона служить у флоті й виїхала у відрядження.- Я позирнув на свашку, або, точніше, на якусь точку якраз над її головою.- Принаймні ви зможете подзвонити звідти, якщо бажаєте,- провадив я.- І в помешканні кондиціоноване повітря. Ми зможемо прохолодитися й передихнути хвилину.



Очутившися, свашка, місіс Сілсберн і лейтенант заходилися радитися самими очима. Проте не помітно було жодних ознак, що вони дійдуть певного висновку. Свашка перша перейшла від поглядів до дії. Вона даремно дивилася була на інших двох, щоб вони висловили свою думку. Отож вона повернулася до мене й спитала:



- То ви кажете, у вас є телефон?



- Атож. Якщо моя сестра з якихось міркувань його не відключила. Але, на мою думку, на це вона не мала жодних причин.



- А чим ми гарантовані, що не стрінемо там вашого брата? - спитала свашка.



Коли я зопалу висловив свою пропозицію, така дрібниця не спала мені на думку.



- Я цього не думаю,- відмовив я.- Він може там бути - це його квартира так само, як і моя, але, гадаю, його там не буде. Напевно не буде.



Одну мить свашка дивилася відверто. на мене - на цей раз дивилася не так суворо,- адже цікавий погляд дитини не може бути суворий. Потім вона повернулася до чоловіка та місіс Сілсберн і сказала: [203]



- А чого б нам не піти? Принаймні подзвонимо по телефону.



Ті згідливо кивнули. Місіс Сілсберн навіть згадала свої правила етикету, що, мабуть, включали той випадок, коли вас запрошують у гості біля дверей крамниці Шрафта. Крізь товстий шар нагрітих сонцем пудри й крему пробилася усмішка, схожа на ту, яку рекомендує Емілі Пост. Я зауважив її, пам’ятаю, з неабиякою радістю.



- То ходімо,- озвалася наша проводирка.- Давайте втечемо від цього сонця. Що мені робити з цією штукою?



Не чекаючи відповіді, вона підійшла до краю пішоходу і без усяких сентиментів викинула букет зів’ялих гарденій.



- О’кей, веди нас, Макдуфе! - мовила вона до мене.- Ми підемо за тобою. Скажу одне: йому ж краще, коли, він буде не вдома, бо я його, поганця, вб’ю.- Вона подивилася на місіс Сілсберн.- Прошу пробачення, що я так висловлюся, але це цілком серйозно.



Діставши вказівку, я повів увесь гурт мало не з радістю. За мить поряд зі мною ліворуч унизу з’явився шовковий капелюх, і мій почесний - хіба що офіційно не визнаний - . ескорт широко усміхнувся до мене. Я думав був, що він хоче взяти мене під руку.



Троє моїх гостей і один приятель чекали в холі, поки л про всяк випадок обстежував помешкання.



Всі вікна були відчинені, обидві установки для кондиціонування повітря вимкнені. Дух стояв такий, що за першим подихом здавалося, наче вас ткнули ротом у кишеню старої кожушини з єнотового хутра. Тишу порушувало лише тремтяче гудіння старого холодильника, що його ми з Сімором купили з других рук. Моя сестриця Бу за своїм дівочим військово-морським звичаєм не потурбувалася його вимкнути. В квартирі залишилася сила дрібних безладних доказів, які свідчили, що тут мешкала морячка. На канапу було кинуто вниз підкладкою гарненький невеликий за розміром синій френч з відзнаками молодшого лейтенанта флоту. Перед канапою на кавовому столику лежала одкрита коробка цукерок “Херес Луїз” - напівпорожня, всі недоїдені цукерки були більш-менш розчавлені. На конторці стояла в рамці фотографія вельми рішучого на вигляд юнака, [204] якого я досі ніколи не бачив. Геть усі попільнички красувалися змоченими лосьйоном тампонами й недокурками, вимазаними губною помадою. Я не заходив у кухню, спочивальню і ванну, лише відчинив двері й зазирнув, щоб пересвідчитися, чи пе причаївся десь там навстоячки Сімор. З одного боку я відчував, що мене розслабило. З другого - я не міг ні на мить спочити: піднімав штори, вмикав кондиціювальні пристрої, спорожняв попільнички. До того ж мої супутники майже зразу стали наді мною збиткуватися.



- Тут ще більша задуха, ніж на вулиці,- мовила замість привітання свашка, заходячи в кімнату.



- Зачекайте хвилиночку,- сказав я.- Ніяк не можу налагодити цей кондиціювальний пристрій.



Кнопка “Увімкнуто”, очевидно, заклинилася і я зосереджено нею клацав.



Поки я морочився над тією кнопкою - не скинувши навіть пілотки,- інші нишпорили підозріливо по кімнаті. Я стежив за ними куточком ока. Лейтенант - той підійшов до конторки й почав оглядати три-чотири квадратні фути стіни над нею, де ми з братом, незважаючи ні на чиї міркування, крім власних, пришпилили силу глянцьованих фотографій розміром вісім на десять - пам’ять про давноминулі дні. Місіс Сілсберн сіла - це було неминуче, подумав я,- на крісло, в якому полюбляв спати мій бульдог Бостон - уже на той час небіжчик.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций