Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 9 ноября 2014



- А це іноді шкідливо для здоров’я. А що як у Горбурці поцікавляться, звідки у простого службовця стільки знань та навіщо? Гаразд, нема коли мені з тобою теревеніти, справа не чекає. Нам, Урук-Хаям, завжди перепадає те, що складніше! Можеш тут язиком не плескати. Твої свинки повтікали. Дивись, як скачуть! І ти давай. До Ріки ти б все одно живим не повернувся. Ну, рушай! Я піду останнім, як завжди.



Двоє гоблінів Знову закинули Меррі й Піна на спини. Банда рушила бігом. Година збігала за годиною, а вони мчали так само невтомно, лише носії зрідка стишувалися, щоб помінятися. Поступово углуківці випереджували північних орків - чи були прудкіші й упертіші, чи Горшнак так підстроїв, щоб опинитися в останніх рядах. Орки Са-румана вже наздоганяли північних орків, які втекли зі стоянки. Ліс наближався.



Пін був увесь у синцях та патьоках крові, голова розколювалася, в обличчя весь час тикалися щетинисті вуха носія. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків мірно, як годинникові стрілки, рахували секунди виснажливої нескінченності… [43]Опівдні банда Углука обігнала північних орків-втікачів. Ті пленталися впівсили, засліплені не по-зимовому жарким сонцем, опустивши голови, висолопивши язики.



- Що, зварилися? - насміхалися гобліни Углука. - Погані ваші справи, ледарі! Біловолосі вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!



Раптом Горшнак, озирнувшись, пронизливо завищав. Зловорожий жарт виявився правдою: по п’ятах банди ле^ тіли чвалом грізні вершники. Неможливо врятуватися від приливної хвилі сипучими пісками; безупинно, невблаганно, як хвиля на берег, котилася на орків гонитва.



Найманці Сарумана ухитрилися ще подвоїти швидкість. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні покреслили степ. Північні орки підбадьорилися і теж прискорили біг. До лісу було рукою сягнути. Орки вже мусили обминати поодинокі дерева, передвісники Фангорна. Місцевість пішла вгору, спочатку ледь помітно, потім все виразніше - оркам це не завадило. Углук і Горшнак вигуками підганяли банду.



“Ніщо їх не бере, - думав Пін. - Вислизнуть…”



Він спромігся краєм ока глянути через плече назад. Далеко на заході вершники, вишикувавшись дугою, гнали коней по рівнині, намагаючись оточити орків і притиснути до річки; сонце з заходу позолотило їхні списи, і шоломи, і скуйовджене ясне волосся.



Ось коли Пін пожалкував, що не подбав у Рівенделлі дізнатися більше про чужі краї й неуважно розглядав карти! Що це за народ? Пін ніяк не міг згадати… Раніше потреби не було: план походу був у руках людей, мудріших за нього, хіба могло Пінові в Рівенделлі примаритися, що доля розлучить його і з Гандальфом, і з Блукачем, і навіть з Фродо! Здається, кінь Гандальфа родом з цих степів. Прикмета взагалі сприятлива… “Та чи відрізнять нас від орків? - непокоївся Пін. - Тут, мабуть, про гобітів і чутки не було. Воно, звичайно, добре, що ця погань наразиться на неприємності, але хотілося б врятувати свої тлінні кістки…”



На жаль, поки що видавалось ймовірнішим, що полонені загинуть раніше, ніж роханці їх помітять. З ряду загоничів раз у раз виїжджали лучники, навскач стріляли по тих орках, що відставали, і жодного разу не схибили; потім вони стрімголов повертались до своїх, і стріли орків, випущені навмання, пролітали повз них. Роханці здійснювали [44] цей маневр кілька разів і вже влучили у гоблінів, що бігли попереду. Один захитався та впав зовсім близько від Піна.



Орків стало менше, але десь зо дві сотні ще залишалося. Вже поночі вони вдерлись на невеличкий пагорб. До узлісся залишалось близько півмилі, але здолати цю малу відстань оркам не дозволили. Коло загоничів зімкнулося навколо пагорба. Дехто, не послухавши Углука, спробував пробитися до лісу, але з цих хоробрих повернулося тільки троє.



- Ось ми й вляпалися! - злорадів Горшнак. - Подякуємо нашому наймудрішому ватажку! Сподіваюсь, великий Углук визволить нас з цієї пастки?



- Недоростків покласти! - наказав Углук, ніби й не почув єхидства Горшнака. - Лугдуше, візьми двох хлопців та стережи полонених. Не вбивати, хіба що Біловолосі наїдуть прямо на вас. Втямили? Поки я живий, недоростки мені потрібні! Ноги їм зв’яжіть. Та щоб ні пари з уст!



Знов жорсткі пута стягли ноги полонених. Але вперше за весь час вони опинились поряд. Під рев, волання та брязкіт шабель Пін та Меррі нарешті змогли поговорити.



- Я вже не маю ніякої надії, - прошепотів Меррі. - Хоч би й розв’язали мене - і тоді не встав би. Моя душа вже в тілі не тримається…



- А де твої коржики? В мене ще два чи три залишилось. Ці падлюки, здається, в нас нічого не відібрали, крім зброї?



- Мій запас при мені, - шепнув Меррі. - Тільки, певно, все розкришилося. Та й взагалі, ротом до кишені, не дотягнешся…



- І не треба.



Але тут брутальний стусан дав Пінові зрозуміти, що шум у таборі вщух, і сторожа знов напоготові.



Ніч настала холодна та тиха. Навколо пагорба, де скуп-чились орки, миготіли в пітьмі, мов червоно-золоте намисто, вогники багать. Роханці проти світла не виходили, і орки, що мусили цілити на вогонь, дарма витратили багато стріл, поки Углук не заборонив ці марні спроби. Пізніш, коли місяць визирнув з серпанку хмар, в його холодному напівсяйві зрідка помічали невиразні тіні - це рохакці стояли на чатах.



- Чекають, кляті, на схід сонця! - буркнув Лугдуш. - Чому нам не спробувати прорватись? Про що він там міркує, наш дорогий Углук? [45]- Ваш дорогий Углук гадає, що дехто забагато патякає, - пролунало раптом за спиною сторожів. - Бевзь! Чим ти кращий, ніж та печерна голота, північні нездари? Куди з такою сволотою йти на прорив! Вони відразу хвіст підібгають - та тікати, а Біловолосі на рівнині всіх легко щд копита пустять… Не заперечую, північні жителі бачать поночі, мов дикі коти. Але й Біловолосі бачать вночі краще, ніж інші двоногі. А їхні коні! Справжні звірі, вітерець і той вночі помітять! А все ж таки ми для тих білявих приготували даруночок: в лісі чекає Маугур зі своїми хлоп’ятами!



Промова Углука втішила гоблінів Білої Руки, але решта потайки ремствували. Ті, кого призначили охороняти табір, безтурботно полягали спочивати під покровом привітної ночі. А ніч, на яку вони так довго чекали, ставала все темнішою - місяць знов сховався, Пін нічого не міг побачити далі власного носа. Однак роханці, хоч і чекали світанку, не мали наміру оберігати сон ворогів. Серед ночі здійнялася страшенна колотнеча на східному боці пагорка: трійко воїнів безшумно прокралися до табору, закололи дюжину орків та відійшли без ушкоджень. Углук побіг вгамовувати переполох. Пін та Меррі насилу відірвались від землі. їхня сторожа побігла за Углуком. Але у ту ж мить довгі кошлаті лапи, схопивши обох гобітів за комір, потягли їх геть. Гобіти ледве впізнали волохату голову та огидну пику Горшнака. Смердючий подих торкнувся їхніх облич, тверді пальці почали обмацувати з ніг до голови. Пін відчув, ніби мурашки побігли по спині.



- Ну, малюки, - мовляв Горшнак, - як спалося? Солодко чи не дуже? Звісно, ночівля не дуже приємна: тут - батори, шаблі, там - ці моторошні списи… Дрібному народцю не слід встрявати у великі справи!



Він нишпорив по кишенях, промацував кожну складку одягу. В мутних його сліпаках жеврів хижий вогонь. Серце бідолашного Піна зойкнуло від жахливої здогадки: Горшнак знає про Перстень! І, звичайно, хоче заволодіти ним, поки Углук не бачить… А якщо зіграти на цьому? Пін набрався духу й прошепотів перше, що зміг вигадати:



- Думаєш, одразу знайдеш? Не так уже це й просто!



- Що? - не зрозумів Горшнак. Лапа його міцно стиснула лікоть Піна. - Про що ти? Про що йдеться, недоростку?



Пін хвилину помовчав, потім старанно забулькотів горлом: гор-р-лум, гор-р-лум. [46]



- Це так, абищиця, мій дорогесенький… Лапи Горшнака смикнулися.



- Гей-гей! Надто, надто небезпечні слова, мій дорогий!



- Можливо, - підхопив Меррі, спритно вгадавши намір Піна. - Можливо, це небезпечно не тільки для нас. А втім, ти й сам усе знаєш. А що ти даси натомість, якщо ми… Якщо схочеш, ясна річ.



- Чи хочу я? - наче не вірячи своїм вухам, перепитав Горшнак. Він намагався зберегти витримку, але лапи його тряслися все помітніше. - Чи хочу я! І що дам натомість! Що за натяки?



- Наосліп справи не роблять, - ретельно підбираючи слова, відповів Пін. - Ми могли б зберегти тобі й час, і зусилля. Але перш за все ти розв’яжеш нам ноги. Інакше ми нічим тобі не допоможемо.



- “Бідолашні дурники! - зашипів Горшнак. - Що в голові маєте та що за пазухою - усе з вас витягнемо свого часу… Не довелося б вам пожалкувати, що замало знаєте… Ми поспішати з дізнанням не будемо, розтягнемо задоволення. Вважаєте, вам зберегли життя заради доброти душевної? Тут навіть бовдур Углук відповів би правильно, повірте мені!



- Повірити неважко, - сказав Меррі. - Але здобич ти ще не отримав. І зовсім не обов’язково що взагалі коли-небудь отримаєш.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций