Багряний Іван Павлович Чому я не хочу вертатись до СССР?

Розміщено Шкільні твори в 7 ноября 2014




Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СССР, що хочуть повернути мене на “родіну”.

Я не хочу вертатись на ту “родіну”. Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту “родіну”. Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропаґандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину “совітську родіну” і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СССР.

Вони її величають “родіна” і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту “родіну”. При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою “родіною”.

Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СССР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово “Вітчизна” наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово “Вітчизна” також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська “родіна”. Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна.

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянсь ких тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде вимщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.

Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, – правди про “родіну”, про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній. Отже: І

Візьміть Малу Совєтську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на букву “у” і прочитайте в рубриці “УССР”, що там написано.

Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Совєтська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках. 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні “цвітучого соціалізму”?

Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.

Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати. II

Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались. Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася “варфоломіївська ніч” в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького “істреботряду”.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти “комуни”, а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917–18 роках – вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерти втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина.

Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УССР, цебто України, підгорненої під радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там. III

Підгорнувши Україну більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно і національно, прагнучи зробити з многонаціонального СССР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатішою в СССР республікою й другою по величині після Росії, - більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно нарід того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного знищення цілих людських мас, що й робив протягом всього свого панування і робить тепер. Це знищення проводилося в грандіозних масштабах як і личить режимові, опанованому манією грандіозности.

Так: IV

В 1929-32 роках, в так званій “колективізації”, більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом “знищення куркуля як класу”. В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення “куркуля як класу” в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська.

Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони “куркулі”. Бідняків, інтеліґентів і робітників знищувано за те, що вони співчували “куркулям”, а значить були “підкуркульниками”. В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.

Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду і хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.

Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі стариками і з маленькими дітьми. А женучи через цілий СССР степами, цькували їх, як тільки могли, – живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер по дорозі, той загибав на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священика і без домовини. А невдовзі і самі лягли там же.

Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої “необ’ятної родіни”.

Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити. V

В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СССР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СССР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму.

Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірности, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

Елеватори в цілому СССР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінґ, постачали ним китайську революцію тощо. В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций