Станіслав Лем Голос Неба — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 14 октября 2014



Але Свенсон мав - принаймні у цій справі,- чисте сумління, тож заперечив Лумісові претензії і, вкрай обурений, написав йому кілька різких слів. Луміс, у свою чергу, відчувши себе ображеним і ошуканим, звернувся до суду. Свенсона було покарано штрафом за образу особи, крім того, суд схилявся до підтримки звинувачення позивача, що нова серія таблиць була ошуканством, бо повторювала першу. Свенсон подав апеляцію, але через п’ять тижнів відкликав її і, сплативши накладений на нього штраф, безслідно зник.

Канзаська “Морнінг стар” кілька разів уміщувала кореспонденції з процесу “Луміс проти Свенсона”, оскільки був “мертвий сезон” і кращих матеріалів бракувало. Одну з цих заміток прочитав, їдучи на роботу, доктор Сол Раппопорт з Інституту перспективних досліджень (він говорив мені, що знайшов газету на сидінні у вагоні - сам ніколи її не купував).

Це було в суботу, і газета, аби заповнити свої збільшені того дня шпальти, крім репортажа із залу суду, вмістила поряд із гнівним спростуванням доктора Хейлера висловлювання Лейзеровітца про “братів по розуму”. Отже, Раппопорт міг ознайомитися з усіма деталями досить дивної хоча на перший погляд дріб’язкової, афери. Коли він відклав газету, йому нараз спало на думку щось таке чудне, аж комічне: Лейзеровітц, вважаючи “місця тиші” на стрічках сигналами, без сумніву, плів нісенітниці. Але водночас він мав слушність, вбачаючи в стрічках реєстрацію “повідомлення”,- якщо цим повідомленням був шум!

Думка була божевільна,- але Раппопорт не міг її позбутися. Потік інформації, наприклад, людської мови, не завжди виявляє перед нами, що він є саме інформацією, а не хаосом звуків. Чужу мову ми часто сприймаємо як суцільне белькотіння. Окремі слова розрізняє тільки той, хто цю мову розуміє. А для того, хто її не розуміє, є лише один-єдиний спосіб зробити таке важливе розрізнення. У випадку, коли ми чуємо справжній шум, окремі серії сигналів ніколи не повторюються у тій самій послідовності. У цьому розумінні “шумову серію” становить, наприклад, тисяча цифр, які випадають на рулетці. Абсолютно неможливо, щоб у наступній тисячі ігор могли повторитися у такій самій послідовності результати попередньої серії. Власне, суть “шуму” й полягає в тому, що черговість появи його елементів - звуків чи інших сигналів - передбачити неможливо. Якщо, однак, серії повторюються, це свідчить, що “шумова” природа явища була позірною, що насправді перед нами передавач, який надає інформацію.

Доктор Раппопорт подумав, що, можливо, Свенсон не брехав на суді й не копіював увесь час одну стрічку, а послідовно використав стрічки, на яких протягом багатьох місяців реєструвалося космічне випромінювання. Якщо воно було умисною сигналізацією і якщо у цей час одна серія передачі “повідомлення” закінчилася, а потім його почали передавати спочатку, в результаті вийшло б те, на чому наполягав Свенсон. Чергові стрічки зафіксували б точно такі самі серії імпульсів, які своєю повторюваністю засвідчили б, що їхній “шумовий вигляд” - тільки ілюзія!

Усе це було найвищою мірою неправдоподібне, а проте можливе. Раппопорт - чоловік досить врівноважений, небайдужий до вигод і комфорту, та коли його осявала подібна до цієї думка, він виявляв надзвичайну спритність та енергійність. Оскільки в газеті було вміщено адресу доктора Хейлера, він легко міг із ним зв’язатись. Найважливіше для Раппопорта було дістати стрічки. Тому він написав до Хейлера, не розкриваючи, однак, йому своїх здогадів - бо то було занадто фантастично,- а тільки запитуючи, чи міг би він позичити йому стрічки, які залишились іще в архіві Маунт-Паломарської обсерваторії. Невдоволений тим, що його ім’я вплутали в аферу Лейзеровітца, Хейлер відмовив. Аж тоді Раппопорт заповзявся по-справжньому досягти свого й написав просто до обсерваторії. Його прізвище було досить добре відоме у наукових колах, і незабаром він одержав десь із добрий кілометр стрічок, які передав своєму другові, доктору Ховіцеру, щоб той дослідив на обчислювальній машині, як розкладаються елементи за частотою, тобто зробив так званий дистрибутивний аналіз.

Уже на цій стадії проблема була набагато складніша, ніж я зараз описую. Інформація тим більше нагадує чистий шум, чим повніше передавач використовує ємність каналу зв’язку. Якщо її використано повністю, тобто зведено до нуля надмірність, для невтаємниченої людини сигнал нічим не відрізнятиметься від суцільного хаосу. Як я вже говорив, розшифрувати такий шум як інформацію вдається тільки тоді, коли те саме повідомлення періодично повторюється і повторені передачі можна порівняти між собою. Саме це входило в наміри Раппопорта, і в цьому йому мали допомогти пристрої обчислювального центру, де працював Ховіцер. Йому Раппопорт теж одразу не сказав, про що йдеться, бо був зацікавлений у збереженні таємниці; до того ж, коли б раптом з’ясувалося, що його ідея хибна, ніхто про це не довідався б. Про цей кумедний початок потім зовсім не смішної історії Раппопорт розповідав багато разів і навіть зберіг як реліквію примірник газети, який наштовхнув його на відкриття.

Переобтяженому роботою Ховіцерові не дуже хотілося починати марудний аналіз, не знаючи, для чого він потрібен; отож Раппопорт, зрештою, наважився довірити йому таємницю. Той спочатку висміяв Раппопорта, але під впливом його переконливих слів кінець кінцем погодився виконати його прохання.

Коли за кілька днів Раппопорт повернувся до Массачусетса, Ховіцер зустрів його звісткою про негативні наслідки дослідження, які, на його думку, зруйнували фантастичну гіпотезу. Раппопорт - я знаю про це від нього самого - ладен був уже облишити цю справу, але, роздратований кпинами свого друга, почав сперечатися з ним. Він сказав йому, що все нейтринне випромінювання одного сектора неба - це справжній океан, розтягнутий по величезному спектру частот, і якщо навіть Хейлер з Мегоуном, прочесавши цей спектр, чисто випадково вихопили з нього уривок штучного випромінювання, що походить від розумного передавача, то було б неймовірним чудом, якби вони змогли зробити те саме - знов-таки випадково - вдруге.

Отже, слід було роздобути стрічки, якими володів Свенсон. Ховіцер погодився з цими аргументами, однак зауважив (бо й він хотів мати слушність), що коли розглядати це питання як альтернативу: “повідомлення з зірок” чи “шахрайство Свенсона”,- то друга її частина правдоподібніша за першу у кілька мільйонів разів. Й додав, що роздобуті стрічки мало чим допоможуть Раппопортові: одержавши виклик до суду і прагнучи створити собі можливості для успішного захисту, Свенсон міг просто скопіювати стрічку й представити цю фальшивку під виглядом оригіналу нейтринної реєстрації.

Раппопорт нічим не міг йому заперечити, але подзвонив до свого знайомого - фахівця в галузі апаратури для напівавтоматичної довгосерійної реєстрації й запитав, чи можна якось відрізнити стрічки, де записано перебіг певних природних процесів, від тих, де подібні записи зроблені штучно (тобто, в чому полягає різниця - якщо вона взагалі є,- між оригіналом і копією реєстрації). Виявилося, що таке розрізнення можливе; тоді Раппопорт звернувся до адвоката Свенсона і за якийсь тиждень уже мав у своїх руках увесь комплект стрічок. Як встановив експерт, усі вони виявилися оригіналами; отже, Свенсон не шахраював: передача справді періодично повторювалася.

Про такий результат досліджень Раппопорт не повідомив ні Ховіцеру, ні адвокатові Свенсона, зате того самого дня, а точніше, тієї ж ночі вилетів до Вашінгтона і, добре знаючи, якими безнадійними бувають спроби подолати бюрократичні перешкоди, звернувся просто до Мортімера Раша, президентського радника у справах науки, колишнього керівника НАСА, якого він знав особисто. Раш, за освітою фізик, справді світла голова, прийняв його, хоч була вже пізня година. Раппопорт три тижні чекав у Вашінгтоні на його відповідь. Тим часом стрічки вивчалися дедалі визначнішими фахівцями.

Нарешті Раш викликав його на нараду, учасниками якої було всього дев’ятеро осіб і серед них світила американської науки - фізик Дональд Протеро, філолог-мовознавець Айвор Белойн, астрофізик Тайхемер Ділл і математик-інформаціоніст Джон Бер. На цій нараді було прийнято неофіційну ухвалу - створити спеціальну комісію для вивчення “нейтринного листа з зірок”, який одержав тоді, на Белойнову напівжартівливу пропозицію, назву-криптонім “Голос Неба”. Раш попросив учасників наради дотримувати таємницю, звісно, тимчасово, оскільки його непокоїло, що преса може надати цій справі сенсаційного характеру й це зашкодить в отриманні необхідних коштів, якщо вона стане предметом політичної сутички у Конгресі, де позиція Раша - представника адміністрації, підданої гострій критиці,- була досить хистка.

Здавалося, що справа повернула у найбільш розумне русло, коли цілком несподівано в неї втрутився невдатний доктор фізичних наук Д. Ф. Н. Лейзеровітц. З усіх повідомлень про процес Свенсона він вичитав лише те, що судовий експерт у своєму висновку й словом не обмовився, нібито “смуги мовчання” на стрічках були “порожніми місцями”, спричиненими періодичним вимиканням апаратури.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций