Білик Іван Іванович Цар, якого вигодувала собака

Розміщено Шкільні твори в 12 октября 2014

В цю мить заплакало оте панське дитя. Кіно знову перелякано підхопилась, але Мітрадат узяв кошик і загойдав його в руці, бо дитячий крик болюче різав серце, адже на лаві лежало мертве їхнє рідне дитя. Було боляче й навіть страшнувато, бо десь тут невидимо витала незаспокоєна священним обрядом похорону людська душа…

Чуже дитя потроху втихло, й Мітрадат проказав:

— Це теж безгрішне, але його батькам серце не болить. Та мені й самому жалко. Шкода і його, й себе заразом, бо маю ж узяти за нього гріх на свою душу, хоча мене й присилувано до цього гріха…

Дитя знову заплакало. Кіно не витримала й підвелась, поволі переповила його в чисте, а потім незчулася й сама, як притулила чуже дитя до грудей і заходилася годувати. Малятко жадібно ссало й часом плямкало ротеням, а під горло Кіно підкотився давучкий клубок і не давав одітхнути.

Мітрадат дивився на страждання дружини й говорив:

— Кожна жива душа хоче їсти, так уже влаштовано божеством, не знаю тільки, на добро чи на зло людині, мабуть же таки, на добро, бо голодній людині й світ немилий. отож і виходить, що на добро, хоча, з другого боку, як подумаєш, скільки доводиться страждати за кришеник просяного коржа, то починаєш собі думати, що то все вигадка не світлих богів, а злого Анкра-Майнью та його духів — дайвів лукавих…— Мітрадат помовчав і мовив те, що вже давно вертілося в нього на думці:— А хто придумав штовхати безневинного на смертний гріх? Нашого синочка вже ніхто не зможе оживити, а чим же завинило ось оце дитя, що мушу кидати його живого на розтерзання шакалам? Або чим завинив я?.— Дружина не відповідала, тоді він узяв кошика в руки й важко зітхнув, але це теж не розворушило жінку. — Мітрадат поставив кошика біля неї й додав:— Нічого не вдієш, видно, так вирішили небеса…

Він потягся руками до дитини, але жінка раптом відтрутила його руки й не дала. Мітрадат не став наполягати. По якомусь часі Кіно взяла з лави мертве дитя, далі взяла живе й перебрала в його дорогу одіж мертвого, обряджаючи в останню путь. Саме на це Мітрадат увесь час і натякав дружині.

Так онук мідійського царя Астіага лишився живий.

Та минуло добрих років тринадцять, перш ніж цар довідався про це, — довідавсь і неабияк перелякався.

Кіно та Мітрадат назвали свого прийомного сина Курушем, тобто «пастухом», бо він мусив усе життя пасти худобу царя Астіага, а по Астіаговій смерті — взагалі невідомо чию, бо ж Астіаг не мав сина, єдину ж доньку віддав заміж одному з підвладних перських князьків.

Цар Астіаг довідався про онука зовсім випадково.

Куруш виріс дужим і спритним хлоп’яком, він верховодив ватагою ровесників, серед яких був і Гарпагів синок. Одного вечора, граючись у війну, діти знов обрали царем Куруша, а Гарпагового сина — царським гінцем. Пихатий княжич не схотів підкорятися синові раба-волопаса, за що Куруш попросту віддубасив його. Княжич поскаржився татові Гарпагу, але Гарпаг не мав влади карати сина царевого пастуха, через те вирішив поскаржитись самому цареві.

Астіаг пам’ятав Гарпагову послугу, тож звелів привести Мітрадатового сина й відшмагати його батогом. Та тільки-но до нього підвели хлопчину, як цар одразу ж упізнав його:

Куруш був страшенно схожий на цареву доньку Мандану!. Цар усе збагнув, покликав магів і поділився з ними своїми підозрами. Як же тринадцять років тому маги так розтлумачили оті його два сни?!

— Інколи сновидіння зводяться до дурнички, — заспокоїв царя маг-магішті — головний маг.— Нехай і в дитячій забавці, твій онук уже побував царем, тож більше його не слід боятися.

Цар Астіаг повірив у нове тлумачення своїх давніх снів, та й волопас Мітрадат усе визнав під батогами. Довго не визнавав нічого тільки царський улюбленець і родич Гарпаг, але цар посміхнувся й заспокоїв Гарпага:

— Всеблагий Ахурамазда втримав мою й твою руки від смертного гріха, я тепер тобі навіть удячний, а за твої заслуги переді мною хочу сьогодні ввечері влаштувати пир на твою честь. Пришли свого сина до мене, хай пограється з моїм онуком, а пізніше приходь і ти сам: я вирішив показати тобі й усій нашій столиці, як повинні дякувати своїм слугам царі…

Гарпаг почував себе на сьомому небі від щастя. На пиру того вечора всім гостям подавали пісне, лише Гарпагові одну за одною підносили м’ясні страви, а коли він аж упрів од щастя та ситної їди, перестарілий цар Астіаг наказав поставити біля найшанованішого з-поміж гостей прикритий полотниною кошик.

— А це можеш забрати з собою додому! — мовив цар.

У кошику були голова та кінцівки Гарпагового сина — все, що залишилося від отих страшних страв.

Так по-звірячому помстився цар Астіаг своєму найближчому родичеві й помічникові, який зважився переступити через царський наказ.

Такими жахливими пригодами позначено дитинство Куруша, який, вирісши й змужнівши, переміг свого діда й став першим перським царем. Куруша греки шанобливо прозвали Кіром, що їхньою мовою означало «влада», «право», «сила», якщо ж одним словом, то просто «пан». До того ж усі вони щиро думали, нібито Кіра вигодувала собака, бо Мітрадатову дружину звали Кіно-Спако, а ми вже знаємо, що це означає.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций