Джером Девід Селінджер Над прірвою у житі — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 22 сентября 2014



Він не дуже полюбляв Еклі. Одне слово, вернулися ми до гуртожитку зібратись, і я, поки натягав калоші тощо, крикнув Еклі, чи не бажає вій у кіно. Той каналія, певна річ, добре чув мене крізь душову, але спершу не відгукнувся. Такі, як Еклі, ніколи не відгукуються з першого разу. Нарешті він прохилив завісу в душовій, став на порозі й запитав, хто з нами піде ще. Йому завжди треба знати, хто з ним іде. Слово честі, якби цей канарик попав у корабельну катастрофу й ви кинулися на човні його, рятувати, то Еклі, перше ніж залазити в човен, ще поцікавився б, зануда, хто сидить на веслах. Я відповів, що з нами йде Мел Броссард. Тоді Еклі й каже:

- А, отой кретин… Ну добре. Зачекай хвилинку. [32] Можна було подумати, що він робить мені бозна-яку послугу!

Поки Еклі зібрався, минуло годин п’ять. Я тим часом підійшов до вікна, розчинив його і зробив сніжку. Сніг ліпився дуже добре. Однак сніжки я нікуди не кинув, хоч уже й націлився був у машину - вона стояла по той бік вулиці.

Просто я передумав. Машина була така біла, гарна. Потім я націливсь у водогінну колонку. Але колонка теж була біла-біла й гарна. Так я тієї клятої сніжки нікуди й не жбурнув. Я причинив вікно й заходив по кімнаті, дедалі дужче стискаючи в руках сніжку, щоб вона стала як камінець. Коли трохи згодом ми з Еклі та Броссардом сіли в автобус, я ще тримав сніжку в руках. Водій відчинив двері й сказав мені викинути її. Я відповів, що не маю наміру ні в кого кидати. Та водій мені не повірив. Ніколи тобі ніхто не вірить.

Еклі з Броссардом обидва вже бачили фільм, що його крутили в Егерстауні, тож ми з’їли по біфштексу, трохи пограли на рулетці-автоматі й поїхали назад у Пенсі. Я й не шкодував, що ми не потрапили в кіно. Здається, то була якась комедія з участю Кері Гранта і взагалі з усією отою їхньою мурою. До того ж якось я вже попхався був з Еклі та Броссардом у кіно. Обидва гиготіли, мов гієни, і саме там, де йшлося про серйозні речі. Аж прикро було сидіти поруч із ними.

Коли ми повернулися в гуртожиток, була ще тільки за чверть дев’ята. Каналія Броссард любив різатися в бридж і пішов шукати партнерів. А капосному Еклі знов забандюрилося постриміти у мене в кімнаті. Тільки цього разу він не примостився на бильці Стредлейтерового крісла, а гепнувся на моє ліжко - просто пикою в подушку. Лежить, зараза, і щось бурмоче хобі під ніс - так занудно-занудно - та знай сколупує кляті свої вугрі. Я разів сто натякав йому, щоб ушивався, але де там. Розлігся й усе торочить, торочить своїм занудним голосом про якесь дівчисько, що з ним нібито тягався минулого літа. Еклі розповідав мені про це вже разів сто. І щоразу по-іншому. То він, мовляв, робив це з нею в кузеновому б’юїку, а то вже під якимсь помостом на пляжі.

Звісно, то все брехня. Еклі ще й жінки не знав, зуб даю. Я навіть маю сумнів, чи він узагалі хоч раз у житті лапнув дівчину. Одне слово, я мусив урешті сказати йому напрямець: мені, мовляв, треба писати за Стредлейтера твір, забирайся до бісового батька, а то я не можу зібрати докупи думок. Еклі таки й забрався, тільки не зразу - спершу він, як завжди, ще трохи повиснув у мене [33] на душі. Коли він кінець кінцем вийшов, я надяг піжаму, халат, нацупив оту свою мисливську шапку й сів писати твір.

На лихо, я хоч умри не міг придумати, яку б його кімнату чи будинок описати так, як треба було Стредлейтерові. Я взагалі не люблю описувати всілякі там кімнати, будинки й іншу муру. Отож я вирішив узяти натомість бейсбольну рукавицю мого брата Аллі. Там є що описувати. Серйозно кажу. Аллі мав бейсбольну рукавицю на ліву руку. Він був лівша. Але вся штука в тому, що рукавицю брат геть пообмальовував віршами - і пальці, й кишеню, і все-все.

Зеленим чорнилом. Це щоб було що читати, коли на полі до нього не йшов м’яч і він не мав чого робити. Аллі помер. Захворів на білокрів’я й помер, коли ми жили в штаті Мен,- 18 липня 1946 року. Він би вам сподобався. Аллі був на два роки молодший від мене, зате разів у п’ятдесят розумніший. Страшенно тямущий був хлопець. Учителі часто писали матері, що дуже, мовляв, раді мати у своєму класі такого учня. Але річ не тільки в тому, що Аллі був у нашій сім’ї найрозумніший. Він узагалі був найкращий, з багатьох поглядів. І ніколи ні на кого не гнівався. Кажуть, нібито руді швидко заводяться. А от з Аллі ніколи такого не траплялося, хоча чуб у нього аж горів. Зараз я вам розповім, який він був рудий. Я почав грати в гольф з десяти років. Пригадую, якось улітку - мені було тоді років, дванадцять - ганяв я м’яча. І весь час на душі мав таке відчуття, наче ось раптом обернуся - і побачу Аллі. Таки й обернувся і бачу:

Сидить брат на велосипеді по той бік огорожі - весь майданчик був обгороджений,- отож сидить він ярдів за сто від мене й дивиться, як я ганяю м’яча. Отакий він був рудий. Господи, який же милий був хлопець І Іноді за столом, бувало, щось як зайде йому в голову і він як почне сміятися - мало з стільця не падає. Я мав тоді всього тринадцять років, і батьки хотіли показати мене психіатрові й т. ін., бо я перебив у гаражі всі вікна. Та я батьків не засуджую. Правду кажу. Тої ночі, коли помер Аллі, я ночував у гаражі й повисаджував кулаком геть усі кляті вікна. Просто так. Я ще хотів був потрощити шибки і в машині,- того літа ми мали туристський фургончик,-але вже покалічив до крові руку й не зміг. Розумним мене за-це, звісно, не назвеш, та я й сам не тямив, що робив, а крім того, ви ж не знали нашого Аллі. У мене й досі часом ниє рука, як іде дощ абощо, і в кулак я не можу стиснути її як слід - тобто в справжній кулак, але взагалі мені на це начхати. [34] Однаково я не Обираюся ставати ні хірургом, ні скрипалем, ні ще кимось таким.

Одне слово, про все це я й написав у творі для Стредлейтера. Про бейсбольну рукавицю Аллі. Вона випадково виявилася зі мною у саквояжі, тож я дістав її і списав з неї всі вірші. Довелось тільки змінити прізвище Аллі, щоб ніхто не здогадався, що то мій брат, а не Стредлейтерів. Мені, правда, не дуже й хотілося це робити, але кращої теми для твору я все одно не придумав. До того ж мені навіть сподобалося писати про таке. Просидів я добру годину - друкувати довелося на Стредлейтеровій машинці, а вона, клята, всю дорогу заїдала. Свою я саме позичив одному хлопцеві з другого кінця коридора.

Коли я скінчив, було вже десь пів на одинадцяту. Та я не стомився і вирішив трохи постояти біля вікна. Сніг уже перестав, час від часу звідкись долинало завивання стартера - видно, чиясь машина ніяк не хотіла заводитись. Та ще було чути, як хропе каналія Еклі. Навіть крізь завіси в душовій проникало його бісове хропіння. Він мав гайморит, і вві сні йому було важко дихати. Той тип мав узагалі майже все: і гайморит, і вугрі, й гнилі зуби, і гидкий запах з рота, й оті Огидні нігті… Нещасне створіння! Навіть трохи шкода каналію.



6 Не все приходить на пам’ять відразу. Я ось думаю: о котрій же це Стредлейтер прийшов із побачення з Джейн? Розумієте, от хоч убий, не можу пригадати, що я робив, коли почув його, каналію, в коридорі: чалап, чалап, аж противно було слухати. Мабуть, я тоді ще дививсь у вікно, але брехати не хочу, не ручусь.

Річ у тім, що я був жахливо схвильований. А коли мене щось хвилює, то вже хвилює по-справжньому. Мені навіть у животі крутить, коли хвилююсь. Але в гальюн я не біжу. Я так хвилююсь, що й не думаю про це. Бо вибіжу і, чого доброго, ще переб’ю собі все хвилювання. Якби ви були знайомі зі Стредлейтером, то теж хвилювалися б. Кілька разів я з тим паскудою ходив до дівчат і знаю, що кажу. Совісті в нього ні на крихту. Серйозно.

Одне слово, у всіх коридорах у нас лінолеум, і оте його кляте чалапання я почув ще здалеку. Навіть не пам’ятаю вже, де я сидів, • коли він увійшов,- біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую. [35] Ввійшов - і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:

- Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорті А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несусвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз’їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.

Бачу, Стредлейтер уже роздягається. І хоч би тобі слово про Джейн, каналія! А то ж ні слова. Я теж мовчу. Тільки краєм ока стежу за ним. Добре, що хоч за куртку подякував. Почепив на плічка й сховав у шафу.

Потім він скинув краватку й запитав, чи я написав йому отой дуримарський твір.

Та он він, кажу, на твоєму смердючому ліжку. Стредлейтер підійшов і, розстібаючи, сорочку, почав читати. Стоїть, читає, а сам гладить собі голі груди й живіт. А вираз обличчя - як у кретина. Стредлейтер узагалі мав моду гладити собі живіт і груди. Любив себе до нестями, каналія. - І раптом каже:

- Грім тебе побий! Та тут же про якусь чортову бейсбольну рукавицю, Голдене!

- То й що? - відповідаю. А голос у самого як лід.

- Як це - то й що?! Хіба я тобі не казав, що треба описати якусь кімнату, будинок абощо, дідько б тебе взяв!

- Ти сказав, треба що-небудь описати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций