Щастя… Старовинна мудрiсть говорить, що людина - творець свого щастя. З цим, мабуть, можна погодитися тому, що справжнє щастя - це, передусiм, умiння прекрасно любити життя i людей. Щастя - це горде вiдчуття своєї вагомостi в суспiльствi, але, мабуть, чи не найголовнiше - це вмiння вiддавати всi свої сили, своє душевне тепло, полум’я свого серця служiнню людям.
(Весь твір…)

Мабуть, кожен учень погодиться, що найбiльш затишним з-помiж навчальних кабiнетiв нашої школи був кабiнет української мови. Оформлений з великим смаком, обладнаний найновiшими технiчними засобами, з куточком етнографiї та народознавства, завжди чисто прибраний та доглянутий, вiн справдi тiшив око.
(Весь твір…)

До теми народних звичаїв та обрядiв часто зверталися художники дореволюцiйного часу. Видатна українська художниця сучасностi Тетяна Яблонська зумiла по-новому, яскраво вiдтворити цей стародавнiй звичай, побачений нею в одному iз сiл Київщини. Живописна основа картини - улюблений художницею зимовий день, лагiдний i хмарний, коли на тлi перлисто-сiрого снiгу дзвiнко звучать фарби червонi, синi, бiлi. Дивлячись на картину, виникає враження, що художниця «лiпить» кольором, що вiн звучить на повну силу: такими яскравими i барвистими є одяг учасникiв весiльної процесiї - великi хустки на головах жiнок, вiнок i стрiчки нареченої, її бiле весiльне плаття, заквiтчане рослинними узорами, червонi кролевецькi рушники, якими перев’язанi свати. Сам весiльний похiд показано на фонi сiльських будинкiв iз фарбованими вiконницями, голубувато-жовтими обiйстями вiд тiней дерев.
(Весь твір…)

Художник-харкiв’янин А. М. Константинопольський пройшов тяжкий воєнний шлях вiд рядового бiйця до офiцера-артилериста. Вiсiмнадцятирiч ним юнаком вiн пiшов на фронт, а вже пiсля вiйни закiнчив Харкiвський художнiй iнститут. Звiдтодi тема вiйни стала провiдною у його творчостi, своєрiдною даниною шани його полеглим товаришам. Це велике полотно належить до кращих творiв українського батального жанру. У багатьох своїх картинах художник зобразив нелюдську напругу моральних i фiзичних сил солдата, вiйну, як важку, виснажливу роботу. А тут - на узбiччi курного шляху зупинилась на вiдпочинок група солдатiв. Позаду тяжкий шлях, попереду - Європа i така жадана, перемога. Цю сцену художник побачив навеснi 1944 року. I хоча ще попереду нелегкi воєннi буднi, багато людських втрат, полотно викликає оптимiстичний, бадьорий настрiй. У ньому є дещо вiд роману «Прапороносцi» Олеся Гончара - i легка весняна курява, що здiймається над дорогою, i лiтнiй боєць iз лагiдним селянським обличчям, що нагадує нам невмирущий образ Хоми Хаєцького, цього виразника народної мудростi та житейської розважливостi. На вишитiй хустинi вiн тримає грудочку рiдної землi - цей вiковiчний талiсман, який завжди брали воїни iз собою. Тiльки очевидець мiг так передати подробицi вiйськового побуту - зброю, гiмнастерки, котушки телефонного зв’язку, вже засмаглi вiд весняного сонця обличчя i руки бiйцiв. Дар майстра багатофiгурної композицiї виявився i в передачi великої кiлькостi людей, їх розташуваннi групами, своєрiдної «хорової» картини, де кожен персонаж має свiй «голос».
(Весь твір…)

Люба Галино!

Я часто згадую тi днi, коли була у твоєму мiстi. Тобольськ знаходиться так далеко вiд Харкова: мiж нами зараз тисячi кiлометрiв. Чотири доби на поїздi - це й цiкаво, бо навiть у вiкно потяга побачила пiвсвiту. Але по-своєму й важко: чотири доби на колесах…
(Весь твір…)

Повiсть «Страчене життя» одностайно вважається вершиною творчостi Архипа Тесленка, видатним явищем в усiй українськiй прозi 10-х рокiв ХХ столiття. Вона створювалася тодi, коли в країнi, здавалось, усе завмерло пiсля бурхливих подiй 1905-1907 рокiв. Автор подає картину суспiльного життя на селi в перiод урядової реакцiї, але за цими художнiми узагальненнями стоїть реальне життя конкретних людей. Так, в образi головної героїнi повiстi Тесленко показує трагедiю двоюрiдної сестри Зiнаїди Строй, котра покiнчила життя самогубством, не знайшов ши виходу iз приниженого становища.
(Весь твір…)

Коли йдеш вночi вулицями свого села, та раптом пiднiмаєш голову - й таке вiдчуття вiд безмежної кiлькостi золотих роїв угорi, наче очi твої, душа твоя залетiли до їхнього бджолиного зорiння i вже там лишились.

Чим довше дивишся на зорi, тим бiльше набуваєш упевненостi, нiби тi зiрки стають для тебе близькими, що мiг би й рукою дiстати.
(Весь твір…)

Донедавна, а в деяких мiсцевостях i нинi, у селах важко було вiднайти бодай одну хату, коло якої не красувався б високий кущ любистку.

Як калину та явiр, любисток оспiвано в пiснях про кохання, що з рiзних причин не стало щасливим.

Рослина має своєрiдний специфiчний запах, який нагадує запах селери. Через цей запах любисток i використовують як приправу до нацiональних страв. Смак рослини гострий, солонувато-гiркий.
(Весь твір…)

Сонце починає перемагати зиму. Крихкий, сипучий снiг вже не той, що був взимку - здає. Його колiр - то ознака наближення весни. З дахiв звисають крижанi бурульки, блищить, струменiє пiд ними вода - i крапає, крапає… I знову ожила, заграла природа пiсля довгої зими. Скресла крига на рiчках, озерах. На галявинi стоїть берiзка-царiвна, а неподалiк дуб-лицар. Усi дерева пiдняли своє гiлля, неначе вiтаючи сонце i свiтлий день. А день став довшим вiд ночi, вiдчутно стало теплiше. Усе навкруги радiє. У лiсi пахне весною. Усе оживає: тварини, рослини, комахи виповзають зi своїх нiрок-схованок. Пташки спiвають дзвiнко i весело. Прилетiв дятел i своїм довгим дзьобом почав стукати по дереву. Ось здивований зайчик роздивляється все навкруги. З барлогу вилазить все ще сонний ведмiдь. Бiлка весело стрибає з гiлки на гiлку. Їжачок теж прокинувся: вилiз iз своєї нiрки, згорнувся клубочком i покотився з гiрки. Горобцi лiтають зграями у пошуках їжi.
(Весь твір…)