Людина, на яку я хочу бути схожим - це моя мама. Вона завжди добра, ласкава. Моя мама дає менi хорошi поради. I якщо мами немає вдома i нi з ким подiлитися своїм горем чи радiстю, в мене нiби камiнь на душi. Але, коли прийде мама, то горе, роздiлене з нею, - пiвгоря, а радiсть - подвiйна радiсть.
(Весь твір…)

 «Завдання дуже важливе, i щоб виконати його, треба пожертвувати своїм життям. Я люблю життя, я ще дуже молодий. Але тому, що Вiтчизна, яку я люблю, як свою рiдну матiр, вимагає вiд мене пожертвувати

життям в iм’я визволення її вiд нiмецьких окупантiв, я зроблю це. Хай я помру, але в пам’ятi мого народу я буду безсмертний».
(Весь твір…)

У Стрийському парку м. Львова зiбранi рiдкiснi представники флори всього свiту. Росте тут i верба. Пiд час урочистого святкування 110-ої рiчницi з дня смертi великого Кобзаря України - Тараса Григоровича Шевченка у парку було посаджено гiлку верби. А привезено її з далекого Казахстану, з пiвострова Мангишлаку.
(Весь твір…)

Одного разу ми з класом поїхали на збирання картоплi. Ми, шестикласники, вже дорослi люди, i нам просто необхiдно допомагати своїм батькам не тiльки по господарству, а й у зовсiм серйознiй роботi.

Автобус привiз нас на неозоре картопляне поле, на якому де-не-де стирчали соняхи. Був жовтень, i стебла картоплi давно вже були не зеленими, а буро-коричневими. Це означало, що там, у землi, визрiли клубнi i можна їх збирати.
(Весь твір…)

Кажуть, що справжнiх друзiв не може бути багато. Я вважаю, що це правильно. У мене є безлiч знайомих, проте справжнiх друзiв - лише двоє. Це мої однокласники - Iгор i Андрiй.

Чому саме їх я вважаю моїми друзями? Вiдповiдь проста: менi з ними цiкаво, приємно. I, головне, вони завжди допоможуть у скрутну хвилину порадою i дiлом. Вони доводили це неодноразово.
(Весь твір…)

Пiд час лiтнiх канiкул я люблю вiдпочивати у дiдуся та бабусi в селi, розташованому на березi Кременчуцького водосховища. Дiдуся звати Олексiй, бабусю - Ганна.

Хочу розповiсти, як ми з дiдом заготовляємо сiно на зиму.

Коли буваю у дiдуся, дивлюся на його роботу, думаю - не все вимiрюється користю, є на свiтi й мистецтво - мистецтво працi. Працю, яку любиш до нестями. Моєму дiдусевi 75 рокiв, але косар вiн вiдмiнний. Ми разом заздалегiдь готуємося до косовицi - точимо власнi коси. Такою косою нi з ким не подiляться в селi, нiкому не довiрять. Я придивляюся до дiдуся: вiн iде вiльно, наче гуляє косою, нiякого напруження у його руках не видно, а косить швидко. Я стараюся iти поряд, щоб наче однiєю косою косимо. Оце i є мистецтво працi. Пiт виступає на обличчi. Руки трохи втомилися, але я не здаюсь, соромно перед дiдусем, тримаюсь. Шовкова трава лягає нам пiд ноги.
(Весь твір…)

Я нiколи не забуду тих днiв, коли ми усiм класом разом з класним керiвником Галиною Василiвною їздили до Карпат. Хто хоч раз побував у Карпатах, той нiколи не забуде побаченого. Я запам’ятав i тi прекраснi узгiр’я, що спускають рiзнокольоровi килими до шумливих рiк, спокiйних верховин, де бродять тiнi забутих предкiв. А найголовн iше довго вчувається карпатський шум. Цей шум не схожий нi на кавказький, нi на кримський.
(Весь твір…)

Коли йдеш вночi вулицями свого села, та раптом пiднiмаєш голову - й таке вiдчуття вiд безмежної кiлькостi золотих роїв угорi, наче очi твої, душа твоя залетiли до їхнього бджолиного зорiння i вже там лишились.

Чим довше дивишся на зорi, тим бiльше набуваєш упевненостi, нiби тi зiрки стають для тебе близькими, що мiг би й рукою дiстати.
(Весь твір…)

Донедавна, а в деяких мiсцевостях i нинi, у селах важко було вiднайти бодай одну хату, коло якої не красувався б високий кущ любистку.

Як калину та явiр, любисток оспiвано в пiснях про кохання, що з рiзних причин не стало щасливим.

Рослина має своєрiдний специфiчний запах, який нагадує запах селери. Через цей запах любисток i використовують як приправу до нацiональних страв. Смак рослини гострий, солонувато-гiркий.
(Весь твір…)