Навiть коли стало ясно, що незалежнiсть України - реальнiсть, ще знаходяться люди з високою формальною освiтою, якi заперечують давню iсторiю української мови, державностi, культури. Жаль, звiсно, що для цих людей полiтика важливiша за факти. Саме з фактами ми й матимемо справу. Ми лише побiжно згадаємо декiлькох вiтчизняних громадських дiячiв рiзних часiв i оцiнимо їхнiй внесок у справу нашої державностi.
(Весь твір…)

Дуже скоро буде відзначатися День Перемоги. 9 травня прозвучав переможний салют і гучний крик на всю Землю: «Перемога!» Війна тривала чотири роки, а рани не зарубцювались на землі Батьківщини і в душах тих, хто пройшов війну. Занадто багато «гіркої» пам’яті залишила війна: Брестська фортеця, Хатинь, Даль-ва, безліч інших сіл, блокада Ленінграда, жорстокі бої за Сталінград і Москву. І безліч інших боїв за кожен метр Батьківщини, а на кожному метрі цьому залишалися лежати молоді хлопці, російські солдати. У них могла бути весела молодість з першим коханням, з безліччю друзів, а потім сім’я і діти. Але замість цього вони побачили жах війни, їхні душі застигли від смертей товаришів, а завжди сяючі очі та усміхнені губи забули про те, що таке посмішка і чисте блакитне небо. Тепер, дивлячись у небо, вони чекають ворожі літаки. Зовсім юні хлопці, які раділи новим лейтенантські мундира, особистого зброї, пишалися своїм званням, але вони ще не знали, що їх чекає там, куди їх везуть поїзда. Їх відвозили від рідних і матерів, багатьом з них не судилося повернутися назад. У нашій країні загинув кожен четвертий … Кожен четвертий: чоловіки, юнаки, жінки, діти. Життя кожного четвертого обірвала жорстокість і нечеловечность німецьких солдатів. Саме нечеловеч-ність. Хіба можна того, хто вбивав дітей, дивлячись в очі їм та їхнім матерям, хто спалював людей живими і при цьому сміявся, для кого життя людини нічого не означає, назвати людиною? Ні! Навіть тварина не здатне на таке. Тоді хто ж це були? Хто?!
(Весь твір…)

Шкільний твір на прикладі книги Світлани Олексійович «У війни нежіночно обличчя». Хто б, що не говорив, але світова історія та історія власного народу - це не інформація з рубрики «Це повинні знати кожен». Вивчення історії не є засвоєнням інформації, не є запам’ятовуванням такий собі гуманітарної таблиці множення: історію народу потрібно не вивчити, а в міру своїх моральних здібностей осмислити й пережити. Саме пережити «реальне» - тим воно реальніше і страшніше. Через якийсь внутрішньої загадки, чи то за покликом природної зацікавленості в історичних подіях я просила у своєї вчительки таку книгу, де розповідається не про офіційну стороні війни: мені не хотілося читати «стільки-то мільйонів загиблих» - так як ця пропозиція лякає не так самої цифрою, а якимось незбагненним холодом, з якою статистика говорить про такі речі, тому що смерть вже є трагедією, одна смерть вже гідна історичної книги.
(Весь твір…)

Кожному з нас дорогу в цей світ дала найдорожча людина. Хто що-дня проводжає нас до школи, зігріваючи нашу путь ласкавим поглядом? Хто переживає за наші успіхи й поразки більше, ніж за свої? Хто любить нас не за досягнення й результати, а за те, що ми є? Мама.
(Весь твір…)

Мати… Скільки приємних спогадів пов’язано з цим словом, скільки можливого і неможливого зробила ця жінка для нас. Хіба хтось може бути ближчим за неї? Руки та обличчя жінки-матері - це те, що завжди заспокоїть, підтримає, збереже від будь-якого зла. Мати-Берегиня завжди поруч із нами.
(Весь твір…)

Людина - істота соціальна, вона не може без спілкування. Але саме по собі спілкування - справа непроста. Треба навчитися так спілкуватись, щоб люди, які знаходяться поруч із тобою, відчували необхідність твоєї присутності.

І я, і мої ровесники мало коли замислюються над тим, чому з деякими людьми нам приємно спілкуватись, а з деякими ні. Одні люди мають силу притяжіння, інші ні. А все це залежить від внутрішнього світу людини, її думок, її почуттів. Одні людські починання нас приваблюють, ми вважаємо їх корисними і благородними, намагаємося підтримати. І навіть слово краса розуміється по-іншому, бо не звертаєш уваги на зовнішність і на одяг, бачиш людину в іншому світлі, в якомусь внутрішньому горінні, і мимохіть проймаєшся симпатією і вдячністю, що такі люди існують.
(Весь твір…)

Протягом багатьох століть Україну населяли представники різних народів. Вони хліборобили на українській землі, будували міста, захищали землю. Отже, для всіх жителів України вона є Вітчизною.

Це переконання прийшло до мене відтоді, як я усвідомив, що я українець. І справа не в тому, що національні корені моєї родини пов’язані з цією землею. Моя прабабуся з маминого боку належала до небагатої польської родини, прадід походив із селян (його діди були кріпаками). З батькового боку змішались єврейські й циганські корені. Але обидва мої прадіди проливали кров у Велику Вітчизняну. Один із них загинув, захищаючи Західну Україну. Я пишаюсь своїм родом, пишаюсь тим, що моя сім’я є часточкою великого українського народу, бо незалежно від національності, ми любимо ту землю, яка нас зростила.
(Весь твір…)

Усвідомлення батьківщини до кожного з людей приходить по-своєму. Але приходить час - і кожний розуміє нерозривну єдність із рідною землею. Адже на цій землі зросли наші діди і батьки, на ній вчилися ходити ми і зроблять перші кроки наші нащадки. Споконвіку боронили цю землю наші предки, берегли її як найцінніший скарб. Вона завжди була їхнім багатством, яким пишались і захищали. А беручи від природи її дари, люди розуміли, що цих щедрот буде значно більше, якщо вони берегтимуть природу.
(Весь твір…)

якої організації приєднатися. І в той же час розмірковую, чи потрібно це мені.

У роки юності моїх батьків існувала лише одна молодіжна організація - комсомол. Мої батьки були комсомольськими активістами, проте це аж ніяк не допомогло їм у подальшому житті. Змінився суспільний устрій - змінилось і ставлення до комсомолу. Мої батьки дуже тепло згадують свої комсомольські роки, адже це були роки їхньої юності. Комсомол виховував у них активну життєву позицію, проте це ніяк не відбилося на матеріальному забезпеченні нашої сім’ї. Ус е життя мої батьки важко працюють, хоча і не завжди отримують за це заробітну плату. Вони звичайні виробничники, чесні і порядні люди, але зараз цього замало. Їх, звичайно, поважають на роботі, але повагою ситий не будеш. Мені хочеться жити краще, ніж вони. Я хочу добре вдягатися, мати хорошу машину, бо впевнений, що автомобіль - це не розкіш, а засіб пересування. Але як досягти усього цього? Чи потрібні для цього молодіжні організації, якщо вони аж ніяк не орієнтують у житті?
(Весь твір…)