Зима в Петербурзі 1839 була з сильними відлигами. Часовий Постніков, солдатів Ізмайловського полку, стояв на посту. Він почув, що в ополонку потрапила людина і волає про допомогу. Солдат довго не наважувався залишити свій пост, адже це було страшним порушенням Статуту і майже злочином. Солдат довго мучився, але врешті-решт наважився і витягнув тонучого. Тут повз проїздили сани, в яких сидів офіцер. Офіцер став розбиратися, а тим часом Постніков швидко повернувся на свою посаду. Офіцер ж, зрозумівши що сталося, доставив врятованого у вартове. Офіцер доповів, що він врятував потопаючого. Врятований нічого сказати не міг, тому що від пережитого втратив пам’ять, та як слід і не розібрав, хто його рятував. Справа було повідомлено підполковнику Свіньїн, старанному служаці.
(Весь твір…)

Молода вчителька, що повірила в справу революції, трагічно переживає зраду став білогвардійців чоловіка і порвала зі своєю любов’ю, з минулим заради майбутнього. У радянському театрознавства докладно проаналізовано шлях Л.Я. - Від «співчуття революції» до розуміння свого місця в ній, від «темною, боягузливою міщанки» до натхненниці мас на нещадну боротьбу з контрреволюцією.
(Весь твір…)

Духовний вигляд Л.Т. став центром критико-публіцистичної полеміки навколо п’єси. Слов’янофіли розцінили його поява як «нове слово» в мистецтві, пов’язане з розкриттям національного ідеалу. Вигук героя «Ширше дорогу - Любимо Торців йде!» стало для них символом перемоги національних почав у мистецтві. «Демократична» критика поставилася скептично і до надмірної захопленості слов’янофілів, і до морального пафосу образу Л.Т. Промотавший брат багатого купця, Л.Т. ходить по місту «блазнем», по копієчці збирає, «блазня з себе розігрує». В помсту вигнавши його братові Гордієві Л.Т. «Созорнічал»: пішов та з жебраками став біля собору, осоромив брата «на все місто».
(Весь твір…)

В кінці травня 1812 р. в Петербурзі, на Невському бульварі зустрілися двоє друзів - Володимир Рославлев та Олександр Зарецький. Рославлев хандрить, і життєрадісного Зарецького турбує стан його приятеля. Рославлев закоханий в Поліну Лідін. Але не любов причина меланхолії: на вимогу майбутньої теши він вийшов у відставку, а між тим, за його словами, «буря [...] збиратися над нашим вітчизною», війна з Наполеоном неминуча, і, як російського патріота, Рославлева це надзвичайно турбує. Обурює його і рабське схиляння російського суспільства перед всім французьким і, як наслідок, нехтування російськими звичаями, мовою, історією. Єдина думка, яка зігріває його душу і робить щасливим, - швидке побачення з нареченою.
Рославлев їде в підмосковне село Утешіно до Лідін. Він повний нетерпіння - адже вже був призначений день весілля. Але чекання «небесного блаженства» не робить його глухим до чужих страждань. Так, на одній з поштових станцій він бере до себе в попутники московського купця Івана Архиповича Сеземова, який поспішає додому до вмираючої дружини.
Під’їжджаючи до села, Рославлев зустрічає мисливців, серед них дядько Поліни Микола Степанович Іжорський. Він повідомляє, що Лідін поїхали в місто з візитом і години через півтора повинні повернутися.
Повернення Лідін затьмарене епізодом, ледь не завершився трагічно: коли їхній екіпаж переїжджав річку по вузькому мосту, дверцята ландо відкрилися, і з нього у воду впала Оленька, молодша сестра Поліни. Якщо б не Рославль, який кинувся прямо на коні у воду услід потопаючої, то Оленька неодмінно б загинула.
Нещасний випадок з сестрою та її подальша хвороба дали Поліні привід просити Рославлева відкласти весілля. Володимир у відчаї, але він обожнює свою наречену і тому не може не поступитися її прохання.
Оленька не дізнається свою сестру, яка «з деякого часу стала так дивна, оскільки химерна», а тут ще її рішення відкласти весілля. Поліна більше не в змозі приховувати свою таємницю. «Тріпочучи як злочинниця», вона визнається Оленьці, що кохає іншого, і якщо він, як невблаганна доля, постане між нею та її чоловіком, то їй залишиться лише померти.
У будинку Іжорського панує пожвавлення. На обід з’їхалися численні гості. Серед запрошених Лідині з дочками і Рославлев. Головна тема розмови - швидка війна з Наполеоном. Рославлев впевнений, що, якщо Наполеон зважиться йти до Росії, війна неминуче стане народною, і тоді «кожен російський зобов’язаний буде захищати свою батьківщину».
(Весь твір…)

За розподілом після медичного університету він опиняється в селі Мурьево, де повинен зайняти посаду головного лікаря. До нього це місце посідав якийсь Леопольд Леопольдович, досвідчений і знає свою справу лікар. Після Леопольда Леопольдовича герой виявляє в лікарні досить багату бібліотеку - всі полки забиті медичною літературою, а кількість інструментів перевершує всі можливі очікування героя. Думки героя найбільше займає страх: чи зможе він робити ті операції, що потрібно?! Вночі він засинає з великим трудом - перед його очима з’являються грижі, запалення, пухлини, все це має бути або різати, або видаляти.
(Весь твір…)

Високі хороми великого князя Київського Світозара повні гостей. Князь святкує весілля дочки Людмили з витязем Русланом. Віщий Баян заспівує пісню про славу російської землі, про сміливих походах. Він передбачає долю Руслана і Людмили: над героями нависла смертельна небезпека, їм уготовані розлука, тяжкі випробування. Руслан і Людмила клянуться один одному у вічній любові. Ратмір і Фарлаф, заздрячи Руслану, потай тішаться передбачення. Однак Баян всіх заспокоює: незримі сили захистять закоханих і з’єднають їх. Гості славлять молодих. Знову лунають наспіви Баяна. На цей раз він пророкує народження великого співака, який збереже від забуття історію Руслана і Людміли.2 У розпал весільного веселощів лунає удар грому, все занурюється у пітьму. Морок розсіюється, але Людмили немає: вона викрадена. Светозар обіцяє руку дочки і півцарства тому, хто врятує княжну. Руслан, Ратмір і Фарлаф відправляються на пошуки.
У далекому північному краю, куди мандри привели Руслана, живе добрий чарівник Фінн.
(Весь твір…)

Князь Володимир-сонце бенкетує у гридниці з синами і натовпом друзів, святкуючи весілля молодшої дочки Людмили з князем Русланом. На честь молодят співає гусляр Баян. Лише троє гостей не радіють щастя Руслана і Людмили, три витязя не слухають віщого співака. Це три суперника Руслана: витязь Рогдай, хвалько Фарлаф і хозарський хан Ратмір.
(Весь твір…)

Вiктор Гюго - великий французький письменник - прожив довге життя, протягом якого багато i плiдно працював i залишив велику творчу спадщину. За 70 рокiв своєї лiтературної дiяльностi вiн створив чимало поем, вiршiв, драматичних творiв. Гюго - автор вiдомих романiв: “Людина, яка смiється”, “Трудiвники моря”, “Дев’яносто третiй” тощо.  ”Собор Паризької Богоматерi” - один iз найкращих творiв французького письменника. Письменник змальовує картини життя Францiї кiнця ХV столiття. Але iсторичнi подiї стають для нього лише приводом для роздумiв над сучаснiстю.

(Весь твір…)