«Значить, - подумала я, - не побачу вже його більше!» А бачити хотілось. Ну, намагалась побачити… Жебрачкою одяглась, кривою, та й пішла, закутавши обличчя, в те село, де був він. Скрізь козаки і солдати… дорого мені коштувало бути там! Дізналась я, де поляки сидять, та й бачу, що важко потрапити туди. А потрібно мені це було. І от уночі підповзла я до того місця, де вони були. Повзу городом поміж грядок і бачу: вартовий стоїть мені на дорозі… А вже чути мені - співають поляки та розмовляють голосно. Співають пісні однієї… до Матері Божої… І той там теж співає… Аркадек мій. Мені гірко стало, як подумала я, що раніше за мною повзали… а ось воно настав час - і я за чоловіком повзла змією по землі і, може, на смерть свою повзу. А той вартовий уже слухає, нахилився вперед. Ну, що ж мені? Встала я з землі й пішла на нього. Ні ножа в мене нема, нічого, крім рук та язика. Шкодую, що не взяла ножа. Шепочу: «Зажди!..» А він, солдат отой, вже приставив до горла мені багнет. Я кажу йому пошепки: «Не коли, зажди, послухай, якщо в тебе душа є! Не можу тобі нічого дати, а прошу тебе…» Він опустив рушницю і так само пошепки каже мені:
(Весь твір…)