На цвинтарі, над свіжим глиняним насипом, стоїть новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладенький. Квітень, дні сірі; пам’ятники цвинтаря, просторого, повітового, ще здалеку видно крізь голі дерева, і холодний вітер дзвенить і. дзвенить порцеляновим вінком біля підніжжя хреста. У самий же хрест вставлений досить великий, опуклий порцеляновий медальйон, а в медальйоні - фотографічний портрет гімназистки з радісними, напрочуд живими очима. Це Оля Мещерська.
(Весь твір…)

…Пригадується мені рання ясна осінь. Серпень був з теплими дощиками, - наче навмисне для сівби, - з дощиками саме впору, в середині серпня, проти празника св. Лаврентія. А «осінь і зима добре живуть, коли на Лаврентія вода тиха й дощик». Потім на бабине літо павутиння багато сіло на поля. Це теж на добре: «Багато павутиння на бабине літо - осінь добра…» Пам’ятаю ранній, свіжий, тихий ранок… Пам’ятаю великий, увесь золотий, підсохлий і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкі пахощі опалого листя і - запах антонівських яблук, запах меду й осінньої свіжості. Повітря таке чисте, немов його зовсім немає, по всьому саду лунають голоси й рипіння возів. Це тархани, міщани-садівники, найняли селян і насипають яблука, щоб уночі везти їх до міста, - саме вночі, коли так приємно лежати на возі, дивитись на зоряне небо, відчувати запах дьогтю у прохолодному повітрі й слухати, як обережно рипить у темряві довга валка на битому шляху. Селянин, що насипає яблука, їсть їх з соковитим хрумтінням одне за одним, так заведено - ніколи міщанин не зупинить його, а ще й скаже:
(Весь твір…)

Останніми роками одне підтримувало гаснучий дух поміщиків - полювання. Колись такі маєтки, як Ганни Герасимівни, були не дивина. Були маєтки з величезними садибами, з садом на двадцять десятин, ці маєтки хоч і руйнувалися, протеше жили на широку ногу. Правда, збереглися деякі з таких садиб ще й досі, але в них уже немає життя… Немає тройок, немає верхових «киргизів», немає гончаків і хортів, нема челяді і нема самого власника всього цього - дідича-мисливця, на зразок мого небіжчика-шуряка Арсена Семеновича.
(Весь твір…)

Я чув ці оповідання під Акерманом, у Бессарабії, на морському березі.

Якось увечері, закінчивши денне збирання винограду, партія молдаван, з якою я працював, пішла на берег моря, а я і стара Ізергіль залишилися в густому затінку виноградної лози та, лежачи на землі, мовчали, дивлячись, як тануть у глибокій млі ночі силуети тих людей, що пішли до моря.
(Весь твір…)

 «Значить, - подумала я, - не побачу вже його більше!» А бачити хотілось. Ну, намагалась побачити… Жебрачкою одяглась, кривою, та й пішла, закутавши обличчя, в те село, де був він. Скрізь козаки і солдати… дорого мені коштувало бути там! Дізналась я, де поляки сидять, та й бачу, що важко потрапити туди. А потрібно мені це було. І от уночі підповзла я до того місця, де вони були. Повзу городом поміж грядок і бачу: вартовий стоїть мені на дорозі… А вже чути мені - співають поляки та розмовляють голосно. Співають пісні однієї… до Матері Божої… І той там теж співає… Аркадек мій. Мені гірко стало, як подумала я, що раніше за мною повзали… а ось воно настав час - і я за чоловіком повзла змією по землі і, може, на смерть свою повзу. А той вартовий уже слухає, нахилився вперед. Ну, що ж мені? Встала я з землі й пішла на нього. Ні ножа в мене нема, нічого, крім рук та язика. Шкодую, що не взяла ножа. Шепочу: «Зажди!..» А він, солдат отой, вже приставив до горла мені багнет. Я кажу йому пошепки: «Не коли, зажди, послухай, якщо в тебе душа є! Не можу тобі нічого дати, а прошу тебе…» Він опустив рушницю і так само пошепки каже мені:
(Весь твір…)

Зміст Скрипки Ротшильда в короткому викладі неоковирна, як у більшості оповідань Чехова. Трунар Яків Іванов на прізвисько Бронза - житель маленького заштатного містечка. Він незадоволений всім і всіма в світі, а вельми тим, що його земляки вмирають дуже рідко і він терпить через це збиток. «Жив він бідно, як звичайний мужик, в невеликому старому будинку, де була одна лише кімната, і в цій кімнаті містилися він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстат і все господарство». Мозок сімдесятирічного трунаря і вдень, і вночі гризе нестерпна думка про величезні збитки, про втрачені можливості заробити, жити у власному будинку в губернському місті, користуватися пошаною земляків. Він постійно підраховує реальні і вигадані витрати, і від сум, які у нього виходять, його кидає в жар, він шаленіє від злісного відчаю, спраги збагачення. Ідея-Фікс про втрачені гроші випалили душу старого чоловіка, зробили Якова черствим, байдужим до людей, яких він сприймає лише як можливих споживачів його товару - домовин.
(Весь твір…)

Зміст Скрипки Ротшильда в короткому викладі неоковирна, як у більшості оповідань Чехова. Трунар Яків Іванов на прізвисько Бронза - житель маленького заштатного містечка. Він незадоволений всім і всіма в світі, а вельми тим, що його земляки вмирають дуже рідко і він терпить через це збиток. «Жив він бідно, як звичайний мужик, в невеликому старому будинку, де була одна лише кімната, і в цій кімнаті містилися він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстат і все господарство». Мозок сімдесятирічного трунаря і вдень, і вночі гризе нестерпна думка про величезні збитки, про втрачені можливості заробити, жити у власному будинку в губернському місті, користуватися пошаною земляків. Він постійно підраховує реальні і вигадані витрати, і від сум, які у нього виходять, його кидає в жар, він шаленіє від злісного відчаю, спраги збагачення. Ідея-Фікс про втрачені гроші випалили душу старого чоловіка, зробили Якова черствим, байдужим до людей, яких він сприймає лише як можливих споживачів його товару - домовин.
(Весь твір…)

Дивно переплітаються в творчості Антона Павловича Чехова сатира і глибока людяність. Що може бути смішніше Душечки - душевно ледачою, начисто позбавленою самостійності думки і почуття? Письменник розповідає про її життя незворушно спокійним тоном, але це ще більше підсилює сатиричну гостроту розповіді. Найтоншими засобами розкриває він образ людини, майже механічно, як відлуння, повторює чужу думку. Ми читаємо про перший шлюб героїні: Після весілля жили добре. Вона сиділа у нього в касі, дивилася за порядками в саду, записувала витрати … І як ніби цілком серйозно звучить це чеховське жили добре. Але щастя тривало недовго. Оленька овдовіла. Горювала щиро і бурхливо, але недовго. Незабаром знову вийшла заміж. Пустовалов й Оленька, одружившись, жили добре …
(Весь твір…)

Дія відбувається на рязанській землі в період з весни 1917 по 1923 р. Оповідання ведеться від імені автора-поета Сергія Єсеніна; зображення «епічних» подій передається через відношення до них ліричного героя. У першому розділі мова йде про поїздку поета в рідні місця після тягот світової війни, учасником якої він був. Візник розповідає про життя своїх односільчан - заможних радовских мужиків. У радовцев іде постійна війна з бідняцьким селом Криуши. Сусіди крадуть ліс, улаштовують небезпечні скандали, в одному йз яких справа доходить до вбивства старшини. Після суду й у радовцев «почалися неуряди, скотилася із щастя вожжа».
(Весь твір…)