Це був один із самих складних, труднопостигаемих характерів, які ще довго будуть привертати увагу біографів і читачів. Бунін майже правий, коли затверджує, що Чехова по-справжньому ще не знають, у всякому разі, не знали в той час коли він жив, не Знали й пізніше. Варто тільки згадати, як суперечливо говорили про Чехова його сучасники, як у наш час судять про нього за кордоном. Спробуємо перелічити деякі судження про Чехова й почнемо з нудотно-солодких слівець, якими майоріли статті про нього:

(Весь твір…)

Продовжуючи пушкинско-лермонтовскую лінію зображення «зайвих людей», Герцен міркує й над долею героїв нового часу. Уже в «Записках одного парубка» зріє герой майбутньої книги «Колишнє й думи», а доктор Крупів - це вже представник разночинной інтелігенції, що у наступні десятиліття зіграла важливу роль у боротьбі проти самодержавно-кріпосницького ладу. Дуже гостро Герцен вирішує й проблему емансипації жінки. Поставлені пиоателем питання знайдуть подальше рішення в літературі 60-х років, коли на зміну дворянам прийдуть різночинці

(Весь твір…)

Цінність мемуарів залежить від автора, від значимості того, що він бачив і з ким зустрічався. Особливо, якщо оповідач - особистість неабияка, те цікавий і він сам, і його відношення до тих подіям, людям, з якими він зіштовхувався. До таких мемуарів відносять добутку А. Герцена «Колишнє й думи», В. Короленко «Історія мого сучасника» і ін. Не всі мемуари є художніми. «Основною ознакою, що дозволяє відносити спогаду письменника до художніх мемуарів, є установка автора на образне відтворення життя… Подібно нарису, мемуари ґрунтуються на тім способі типізації, що припускає виявлення в самім житті типових явищ і характерів з наступним їхнім відбиттям у літературних образах» .

(Весь твір…)

Толстой і Достоєвський зближаються у своєму розумінні багатошарове психології людської особистості, причому її внутрішнім ядром, як уже говорилося вище, вони вважали вільну духовність, що проявляється як внутрішній голос совісті. Саме тому моральні спонукання часто залишаються на рівні відчуття або почуття й зміст духовної еволюції героїв-персонажів зводиться до усвідомлення внутрішнього змісту як своєї життєвої програми. Внутрішня духовність людини виявляється письменниками шляхом зображення складних зчеплень свідомого й несвідомого в переживаннях і поводженні літературного героя

(Весь твір…)

Трепетна поетичність і мужній драматизм взаємин Павла Корчагіна і його матері, як представляється сьогодні, відкривають найбільше співзвуч із есенинской поезією. Цю співзвучність не можна не виявити вже в тих останніх словах, які, прощаючись із життям, дарував сам Н. Островський Своєї матері: «Не сумуй, рідна. Даю тобі слово честі, що я нікого в житті так не любив, як тебе. Помни це й вір»3. «Зимові місяці пройдуть незабаром, і разом з весною я знову повернуся до тебе. Міцно тисну твої руки, чесні, робітники руки, і ніжно обіймаю».

(Весь твір…)

Мужність нещадного реаліста й одночасно тонке, трепетне сприйняття, відчуття навколишнього світу - ці риси Островськ-художника з’єдналися, мабуть, у самій неповторній з вимовлених їм коли-небудь, формул: «Я, якби почував неправоту справи, що я виконую, мені здається, И не міг би ніколи посміхатися» («Слово до закордонних друзів»).

(Весь твір…)

Задум книги, цілком ймовірно, сходить до того періоду, коли Радищев вернувся з Німеччини й став служити в Сенаті. До цього часу, тобто до 1772 р., ставиться й формування творчого принципу письменника, що ліг в основу «Подорожі з Петербурга в Москву», - принципу правдивості. «Вийдете від мене, - пише автор «Уривка»,- ласкательство й пристрасть, низькі властивості підлих душ: істина пером моїм руководствует!» Правдивість у сполученні із гражданственностью, публицистичностью є попередницею реалістичного методу зображення людини в російській класичній літературі

(Весь твір…)

Принципово важливі художні рішення Н. Островського не відразу у всій повноті були оцінені сучасниками. Із цим зштовхнувся письменник, коли підготовлялася п’єса по його романі. Не зумівши, мабуть, зрозуміти його художніх відкриттів, автор цієї роботи легко повторив у п’єсі загальноприйнятий літературний хід. Але Н. Островський активно протестував проти цього. Письменник доводив, що він не протиставляв почуттів героїв, а прагнув показати, як романтика подвигу, цнотливість любові, любовне захоплення зливаються в одному пориві серця, і це народжує суспільний, соціальний учинок- тому дочка лісничого Тоня Туманова, захищаючи свого друга від небезпеки й дає клятву Павлові: «Я нікому ніколи тебе не видам».

(Весь твір…)

Творчі погляди радянського письменника, його переконання будуть відкривати усе більше точок дотику з поглядами видатних діячів мистецтва минулого, усе більше глибоким, сміливим буде діалог Н. Островського, як художника й мислителя нової епохи, з минулим. Тому судження автора роману «Як загартовувалася сталь» змушують нас вертатися, зокрема, і до спадщини Ф. Достоєвського. Чистота помислів, віра в моральні сили свого народу, висота моральних принципів ріднять цих художників, хоча книг Достоєвського не було в бібліотеці Н. Островського. По тимі значніше споріднення цих художників в історії нашої культури

(Весь твір…)