Зображення головного героя в романі М.Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»
Перед вами інший чоловік, з більш пристрасною душею, з більш широким самолюбством. Цей має в собі як ніби від природи все те, що для Онєгіна становить предмет турбот. Він не клопочеться про туалет і вбранні: він світська людина і без цього. Йому не потрібно підбирати слова і блищати мішурним знанням: і без цього мова в нього як бритва. Він дійсно вміє опанувати серцем жінки, не на короткий мить, а надовго, нерідко назавжди. Все, що зустрічається йому на дорозі, він вміє усунути або знищити. Одне тільки нещастя: він не знає, куди йти. Серце його порожньо і холодно до всього. Він все спробував, і йому ще в юності остогидли всі задоволення, які можна дістати за гроші; любов світських красунь теж обридла йому, тому що нічого не давала серцю; науки теж набридли, тому що він побачив, що від них не залежать ні слава, ні щастя; найщасливіші люди - невігласи, а слава - удача; військові небезпеки теж йому скоро набридли, тому що він не бачив у них сенсу і скоро звик до них.
(Весь твір…)

У ліричних відступах виникає образ автора, свідка чи учасника подій, що викладають, оповідача, близько тс серця приймає все, що відбувається з його героями. Сумно-іронічний, глузливий і дотепний, задушевний співбесідник і глибокий мислитель - людина і поет-громадянин - таким постає перед нами Пушкін, розкриваючи свої думки, почуття, настрої, ділячись спогадами про минуле і мріями про майбутнє. Онєгін - це його «добрий приятель », з яким поет у свій час був близький. Як і його герой, Пушкін зневажає світське суспільство, страждає, шукає шляхи до іншого життя. Однак автор попереджає читача, що ототожнювати його з Онєгіним не можна:
(Весь твір…)

Москва, налякана розправою з декабристами, здавалася в ці роки принишкла і тихою. Нового царя боялися, але і сам цар не любив Москву, боявся її. Особливу неприязнь викликав у Миколи I університет. Він ніколи не відвідував Московського університету і навіть намагався не їздити повз нього. У студентів існувало глибоке переконання, що цар ненавидить їх, вважає бунтівниками. Але поліцейський режим, що скувала країну, аж ніяк не віщував очікуваного спокою. «Всередині держави відбувалася велика робота, робота глуха, німа, але діяльна і безперервна», - писав пізніше А. І. Герцен про цей час.
(Весь твір…)

Навколо роману Лермонтова, коли він вийшов у світ, виникло багато розмов аж ніяк не літературних. У передмові Лермонтов пише про людей, які «дуже тонко помічали, що автор намалював свій портрет і портрети своїх знайомих». Читачі шукали навколо себе - і знаходили - прототипів Грушницкого, Вернера, Мері, Віри. Печоріна, звичайно, вважали автопортретом; в Грушницком одні знаходили риси Мартинова, інші - відомого на Кавказі офіцера Колюбакина; в Мері бачили різних дівчат, у тому числі сестру Мартинова - згодом навіть дуель Лермонтова з Мартиновим пояснювали тим, що Мартинов заступився за сестру, зображену у вигляді княжни Мері (і тим самим «зганьблений»). Ця версія зовсім неправдоподібна, бо відомо: Лермонтов бував в будинку у Мартинових після виходу в світ «Героя нашого часу» і був у добрих відносинах з усією родиною, чого, звичайно, не могло бути, якби Мартинови побачили себе в Мері і Грушницком .
(Весь твір…)

Міркування Печоріна про жінок, над якими він завжди купував «непереможну владу», здаються нам дуже серйозними, поки ми молоді. Нам видається, що в цих міркуваннях прихована вічна таємниця сильного чоловічого характеру - але, коли стаєш старшим, починаєш бачити в цих міркуваннях саме дуже молоде сприйняття життя браваду перед самим собою: «я ніколи», «я завжди», «я точно не люблю жінок з характером »- в молодості дуже хочеться виводити закони і відшукувати абсолютні істини, а на самій-то справі в людських відносинах і почуттях ніяких загальних законів немає і сам Печорін, скільки б не вивчав себе, так до кінця не може в собі самому розібратися. Одне тільки він знає твердо: Віру він не міг би обдурити, «спогад про неї залишиться недоторканним …».
(Весь твір…)

Михайло Юрійович Лермонтов народився 2 жовтня 1814 р. у Москві. Ріс і виховувався в маєтку своєї бабусі Арсеньєвої (село Тархани Чембарского повіту Пензенської губернії). Батько Лермонтова, Юрій Петрович, армійський капітан у відставці, бив бідним тульським поміщиком. Мати, Марія Михайлівна, походила із знатного і багатого роду. Бабуся не могла погодитися з таким нерівним шлюбом своєї єдиної доньки. Мати померла від туберкульозу, не доживши до 22 років і залишивши сиротою трирічного сина. Після смерті жени Юрій Петрович покинув Тархани. Хлопчик залишився на вихованні у бабусі. Як ні, малий був у той час Лермонтов, як не приховували від нього багато чого з чвари між батьком і бабусею, все-таки ця важка сімейна драма змусила його рано замислитися над відносинами між людьми і відчути себе самотнім. Це розвинуло в ньому мрійливість, задума. У поемі Сашка Лермонтов писав:
(Весь твір…)

Роман складається з п’яти частин-повістей, кожна з яких має свою назву, свій сюжет і відрізняється в жанровому відношенні. Але основний герой об’єднує всі ці повісті в щось цільне, в єдиний роман. Гвардійський офіцер Печорин їде до місця свого призначення. По дорозі заїжджає в Тамань («Тамань»). Звідси він приїжджає до П’ятигорська (Княжна Мері). За дуель з Грушницким Печорин засланий на службу в далеку фортецю, де відбуваються події, про які в повісті «Бела» розповідає добре знав Печоріна штабс-капітан Максим Максимович. Як епізод з цього періоду життя Печоріна представлена повість Фаталіст - частина щоденника («Журналу») головного героя твору. Проходить кілька років. Печорін, що вийшов у відставку, їде в Персію. По дорозі туди він зустрічається останній раз з Максимом Максимович (Максим Максимович). Лермонтов порушує цей порядок повістей. На перше місце він ставить повість Бела, потім Максим Максимович, далі йдуть Тамань та Княжна Мері, і закінчується роман повістю Фаталіст.
(Весь твір…)

Читач до цих пір бачив героя з боку, тепер знайомиться з Печоріним безпосередньо, дізнаючись від нього самого про все, що він думав, робив, відчував. У передмові до «Журналу» Лермонтов підкреслює щирість Печоріна, який «нещадно виставляв назовні власні слабкості і вади». Як відомо, в рукопису був інший кінець повісті Максим Максимович, де автор, пояснюючи причини опублікування «Журналу Печоріна», писав, що «помітив за деякими місцях» записок намір автора готувати їх до друку. Але в остаточній редакції Лермонтов обмовляється, що він «переконався в щирості» Печоріна. Тепер він не знаходить у нього «марнославного бажання порушити участь або здивування». Отже, з «Журналу Печоріна» можна дізнатися те, що до цих пір залишалося неясним у поведінці та характері героя, і можна безумовно вірити йому.
(Весь твір…)

Часто знаходять спільне між цими словами і пушкінські рядки про один із варіантів можливого майбутнього Ленського. Подібність між Грушницкий і Ленським, звичайно, є: Грушницкий стоїть біля Печоріна, як Ленський біля Онєгіна, обох чекає смерть від руки Героя. Ленський, за передбаченням Пушкіна, міг би стати одним з тих «мирних поміщиків», в яких, на думку Лермонтова, перетворюються люди, подібні Грушницкому. Але Пушкін передбачає для Ленського й інше майбутнє:
(Весь твір…)